Побачите, що це за таємниці, ха-ха-ха!
Він поставив скриньку на стіл, відкрив відмичкою й витрусив із неї кільканадцять фарфорових табличок, змережених дрібними китайськими ієрогліфами.
Ми не розуміли, що там написано, бо ніхто з нас не знав китайської мови. А ще нас вразив вигляд Алойзі та його зухвалість.
— Тільки я тут умію читати по-китайськи! — чванькувато вигукнув він.— Тільки я спроможний проникнути в таємниці пана Ляпки. Зараз дізнаємось, хто він, цей зарозумілий дивак. Ха-ха-ха!
Нараз у кватирці з'явилося бліде, перекошене від образи лице нашого професора. Коли пан Ляпка влетів до залу, ми побачили, що він удвічі менший, ніж був кілька хвилин тому. Зростом він скидався на п'ятирічне хлоп'я.
Алойзі побачив, що не подужає вчитати китайського письма. Єдиним порухом руки він змів усі таблички на підлогу й заходився топтати їх підборами на дрібні скалки.
Всі ми були такі спантеличені, що жоден не став йому на заваді.
— Ти знищив мої таємниці, Алойзі,— сказав пан Ляпка спокійно і водночас суворо.— А я знищую тебе. Ти — витвір моїх рук і зараз од моєї руки загинеш.
По цих словах він приклав до вуха чарівну помпочку, кілька разів натис на неї, відтак ковтнув пару пілюльок для вирощування волосся і за мить перетворився на колишнього, великого і статечного пана Ляпку.
Зухвалість Алойзі наче вітром здмухнуло.
Пан Ляпка дістав із шафи велику шкіряну валізу, відкрив її і поставив на стіл. Потім підступив до Алойзі і, не мовивши й слова, посадив його на стіл поряд із валізою. Ми дивилися на все це, затамувавши віддих. Пан Ляпка взяв Алойзі за плече, відгвинтив йому праву руку і поклав до валізи. Те саме він зробив з лівою рукою та ногами. На столі лишився тільки тулуб з головою.
Алойзі мовчав, із жахом стежачи за тим, що робить пан Ляпка.
Пан Ляпка взяв його за голову обіруч і крутнув у лівий бік. Різьба легко піддалася, і невдовзі голова Алойзі відділилася від тулуба. Пан Ляпка відгвинтив тім'я і все, що було у Алойзі в голові, висипав у валізу: літери, звукові пластини, скляні рурки, а ще безліч коліщаток та пружинок.
Після цього пан Ляпка так само розібрав тулуб Алойзі. Разом із головою він поклав усе до валізи й замкнув її.
Всі ми з полегкістю зітхнули: Алойзі, цієї огидної ляльки, цієї карикатури на людину, більше не існувало.
Тільки в Анатоля бриніли на очах сльози.
— Ой, лишенько! — шепотів він.— Ой, лишенько! Що я тепер скажу Філіпові? Він же наказав мені пильнувати і стерегти Алойзі. Така була гарна лялька... Така гарна!
Тим часом пан Ляпка знову поменшав. Він повернув до нас своє здитиніле личко і сказав:
— Хай усе це вас не обходить, хлопці. Я здогадувався, що саме так і скінчиться наша казка. Алойзі викрав усі мої таємниці. На фарфорових табличках, які він побив і розтоптав, було записано всі премудрості, що їх розповів мені лікар Пай Хіво. Я вже не зможу наготувати вам страв із барвистих скелець, літати в повітрі, лікувати хворі речі. Я втратив здатність попадати до сусідніх казок. Одне слово, я тепер не маю чарівної сили, яка вславила мене і мою академію. А проте не будемо з цього приводу побиватися. Краще заспіваймо гарної колядки. Згода?
Та не встиг пан Ляпка скінчити, як розчинилися двері й до залу зайшов перукар Філіп. Шапка й кожух його були припорошені снігом, і весь він розчервонівся від морозу й люті.
— Чого це ви не відчиняєте брами? — загорлав він гнівно.— Щоб потрапити сюди, я мусив перелазити через мур. Йолопи! Обридла мені ваша академія! Анатолю, гайда додому. Де Алойзі?
Анатоль несміливо, якось боком підступив до Філіпа.
— Алойзі... Алойзі... там... у тій валізі,— пробелькотів він.
Філіп підскочив до валізи, відкрив її і з жахом відсахнувся.
— Он воно що, пане Ляпка! — заскреготів він зубами.— Так ви дотримали свого слова? Я двадцять літ працював над цією лялькою, я носив вам веснянки й барвисті скельця, я віддав вам увесь свій капітал, щоб ви могли відкрити свою безглузду академію. За це ви повинні були зробити з Алойзі людину. А що зробили ви? Звели нанівець працю всього мого життя! Ні, це вам так не минеться. Далебі, не минеться, пане Ляпка. Я вам покажу, на що здатен Філіп, коли жадає помсти. Я вам покажу!
Він дістав із бокової кишені бритву й підбіг до ялинки. Пан Ляпка не зронив ні слова, тільки став ще менший.
Філіп узявся до роботи. Лезом бритви він стинав на свічках пломінці і ховав їх до кишені кожуха. В залі чимраз темнішало й темнішало і нарешті запав суцільний морок.
Що було далі, не знаю. Охоплений тривогою, я вибіг на сходи, скотився вниз і вискочив на подвір'я.
Стояла холодна груднева ніч. Снігопад уже скінчився, довкола все ряхтіло в місячному сяйві. І академія, і її мури, і парк були як на долоні.
Повз мене промчав Анастазі — і за якусь мить я почув, як він відімкнув замка. Анастазі відчинив браму, і я, наче крізь сон, побачив, що до брами біжать мої товариші.
Прощання з казкою
Просто в очі мені світив місяць, огортаючи все своїм таємничим сяйвом.
Я присів на лавці й відчув у всьому тілі гнітючу втому. Мене змагав сон, який я боров останнім зусиллям волі.
І тут сталося неймовірне: академія, що вже й так була вдвічі менша, ніж звичайно, почала ніби всихатися. Те саме відбувалося з парком та його мурами.
Мені паморочилось у голові, перед очима пливли червоні кола.
Академія меншала без упину!
Коли вона стала завбільшки з шафу, з її дверей вийшла якась постать і підступила до мене. То був пан Ляпка. Точнісінько такий, яким я бачив його в склянці.
Тим часом небо опустилося зовсім низько, й місяць завис у ньому так, як під стелею лампочка. Мур, що оточував академію, теж підступив ближче, і я побачив хвіртки, що вели до казок.
Час минав, і все навколо меншало й меншало...
Нарешті повіки мої склепилися, і я незчувся, як заснув. А коли за якийсь час знову розплющив очі, нічого навколо себе не впізнав.
Я був у кімнаті, освітленій великою круглою лампочкою. Академія перетворилася на клітку, і в ній, замкнений, сидів Матеуш. На місці парку слався чудовий зелений килим з витканими по ньому деревами, кущами й квітами. Мур перетворився на книжкові полиці, а хвіртка в мурі — на корінці книжок із викарбуваними золотом назвами. Тут були всі казки Андерсена і братів Грімм, казка про Лускунчика, про Рибалку та рибку, про Вовка, що вдавав із себе жебрака, про Гномів і сирітку Марисю, про Качку-дивачку й багато інших.
Я сидів на канапі, а в мене біля ніг стояв пан Ляпка. Він був убільшки з мій мізинчик, і годі було розрізнити, де в нього руки, де ноги,— сама тільки лиса голівка вилискувала при світлі лампи.
Я обережно взяв його двома пальцями й поставив собі на долоню. Ледве чутно пан Ляпка сказав:
— Бувай здоровий, Адасю! Мушу з тобою розпрощатися. Ти славний і добросердий хлопчик. Бажаю тобі в житті всього найкращого. Хтозна, може, ми ще зустрінемося в якійсь іншій казці.
По цих словах пан Ляпка знов поменшав. Він став завбільшки із сливу, а потім зробився як горішок ліщини.
І тут скоїлось найдивовижніше.
Пан Ляпка перестав бути паном Ляпкою й перетворився на ґудзика! Звичайнісінького блідо-рожевого лискучого ґудзика!
Матеуш, здавалося, тільки цього й чекав. Він випурхнув із клітки, сів мені на плече, потім скочив на долоню, вхопив у дзьоб ґудзика й опустився на підлогу.
Ви, мабуть, і досі не здогадалися, що то був ґудзик від чарівної богдиханської шапочки, чарівний ґудзик лікаря Пай Хіво? А чи не спадало вам раніше на думку, що саме пан Ляпка був тим ґудзиком, якого лікар Пай Хіво обернув на людину?
Що ж до мене, то я збагнув це тільки після чарівного Матеушевого перетворення. Нараз Матеуш почав рости. Крила його стали руками, ноги видовжились, а замість дзьоба проступили риси обличчя.
За якусь мить Матеуш зробився вищий від мене. Перш ніж я оговтався, переді мною постав високий, добродій, чуприну якого злегка припорошила сивина.
Я чемно вклонився йому і сказав:
— Радий привітати вашу королівську світлість. Сподіваюся, ваша королівська світлість невдовзі успадкує трон свого батька.
Казав я все це не зовсім складно, бо в мене й хвилини не було обміркувати свої слова. Матеуш уважно вислухав мене і раптом щиро засміявся. Він погладив мене по обличчю і сказав:
— Любий хлопчику! Ніякий я не короленко. Просто я розповідав тобі казку, а ти повірив. Історію про короля, вовків я вигадав.
— Ну, а короленко? А лікар Пай Хіво? — здивовано спитав я.
— Казка завжди лишається казкою, хлопче,— усміхнувся він.
— То хто ж ти такий, Матеуше? І що все це має означати?! — вигукнув я, геть спантеличений.
— Я автор книжки про пана Ляпку,— відповів Матеуш.— Я вигадав цю повість, бо люблю фантастичні історії і, пишучи їх, маю з того неабияку втіху.
По цих словах він узяв зі столу розгорнуту книжку, згорнув її і поставив на полицю поряд з іншими казками.
На корінці книжки було написано:
Академія пана Ляпки.