Надійшла директива церкву рушити, отже,будемо рушити, і ви Радянській владі не завадите. Ступайте по дворах і не верещіть! — люб'язно заспокоював жінок Іван, сподіваючись на свою славу. Він досі ще парубкував і його любили за ласку і невтомність.
Але цього разу коса натрапила на камінь. Баби оточили церкву і стали перешкоджати теслярам залазити наверх, до дзвіниці. Щойно найменший дзвін упав на землю, Горпина підхопила залізне серце, що відскочило від нього, і заволала, задравши голову:
— Бач, мідь їм знадобилася! Сидоре! Ти, що твориш? Ось тільки-но спустися, я тобі яйці повидираю!
— Не лютуй, жінко: ми лише виконуємо команду. Нам усе єдино: хоч дзвони скидати, хоч попів кінчати. Аби начальство не гавкало та був би могорич, — заспокоював несвідомих колишній кінноармієць Сидір.
Тут вже й дід Юстим Лелека не стримався:
— Отямтеся, панове! Облиште неправедну справу: Бог усе бачить і усіх покарає.
Он, у Хмарівці, торік розтрощили церкву, так на Водохреще головний руйнівник замерз п'яним, а напарника так покарлючило, що він і на бабу не гідний залізти. Казала моя дружина, циганка, що той, хто на церкву замахнеться, помре в муках, не доживши до старості.
До діда Юстима на селі дослухалися: успішний господар, зростив шістьох синів, сільським старостою служив. Івану взагалі приходився сватом. Побачивши дзвони на землі, розлючені жінки його оточили. Кремезна Горпина, кілька разів махнувши перед його носом залізякою, не утримала її в руках і вгодила у плече. У цей критичний момент Козловський вихопив маузер і вистрелив у небо, але баби не злякалися. Навпаки, ухопили обох начальників за грудки, повалили і почали товкти ногами. Прийшлось теслярам припинити всяку роботу. Проте вже скинуті дзвони на місце не повернули, натомість відвезли на станцію і відповідно до рознарядки здали на металевий брухт: мідь була край необхідна індустріалізації. Церква ж збереглася, і це в лиху годину врятувало Івана від розстрілу у німецькому полоні.
Розділ VII. Студентка Тоня
Настав час, і Тоню Єрмакову — передову освітянку і палку агітаторку — помітили в райкомі і направили вчитися до Ленінграда. Академія комуністичного виховання ім. Н.К. Крупської, яку заснували у 1919 році у Москві, вважалася центром виховання людей із комуністичною свідомістю. Це був особливий учбовий заклад, до якого приймали виключно молодих комуністів і активних комсомольців, які мали педагогічну освіту, позитивно зарекомендували себе на вчительській роботі і свою відданість комуністичним ідеалам довели ділами. Натхненницею, ідейним засновником і головним методистом закладу стала дружина Леніна Надія Костянтинівна Крупська, яка визначила місію Академії як "виховання 76
нової людини, здатної реалізувати соціалізм". У 1934 році Академію перевели до Ленінграда, розташувавши її в унікальному архітектурному комплексі — палаці графа Кирила Розумовського на набережній Мийки, де й приліпили до заснованого раніше Педагогічного інституту ім. О.І. Герцена. Раніше у цьому приміщенні розміщалися інші навчальні заклади: спершу Виховний дім, а потім Миколаївський сирітський інститут. Так, завдяки багаторічній традиції студенти Академії отримали доступ до фондів найстарішої й найбільшої бібліотеки Росії.
Позаяк гуртожиток розміщався у тих самих палацових приміщеннях, студенти спали до самих лекцій. У кімнаті разом з Антоніною мешкали три однокурсниці: Тайка Власенко, Віра Райцева і Бузя Гофман. Жили комуною. Їли з однієї сковорідки і одяг поміж собою не ділили: хто першим встиг, то й надів. Прибиралися по черзі, а інші обов'язки розподілили відповідно талантам. Бузя дбала про квитки до театру і водила подруг по музеях; кулінарка Тая готувала їжу; Віра шила, а Тоня вела лекційні конспекти. В одну з субот, після лекцій, Тайка варила картоплю у мундирах, чистила камсу і кип'ятила чайник.
— Що може бути смачнішим від картоплі з камсою! — мрійно протягнула Віра, відправляючи до рота масну рибинку.
— Ой, не кажи! Так би їла та їла, — підтримала подругу Тоня.
"Распрекрасная картошка, тошка, тошка:
Пионеров идеал",— заспівала Бузя.
"Ал, ал!" —підхопили подружки.
"Тот не знает наслажденья,денья, денья,
Кто картошки не едал! —
"Ал, ал", —повторили подружки.
— Дівчата, ходімо завтра до "Інтернаціоналя". Чула, там збираються відомі поети і письменники, — об'явила Бузя.
— З якого це приводу?
— Не пам'ятаєш? Річниця Сергія Єсеніна.
— Казав декан, що Єсенін — дрібнобуржуазний поет. Його навіть видавати заборонили.
— Ой, як же мені подобаються його вірші!
— А як тобі Надсон? Ось, послухай:
"Я вновь один. И вновь кругом —
Вся та же ночь и мрак унылый.
И я, в раздумье роковом,
Стою над свежею могилой:
Чего мне ждать, к чему мне жить,
К чему бороться и трудиться:
Мне больше некого любить,
Мне больше некому молиться..."
— А ще у нього: — "Как мало прожито, как много пережито..."
— Ой, Бузя! Це ж справжній містицизм, занепад, декаданс!
— Кажуть що, насправді, Єсенін не повісився, а його вбили.
— Дурниці. Якщо в "Правді" написали, що повісився, — значить повісився.
— Ви як хочете, а я збігаю до "Інтернаціоналу"! До речі, знаєте, як до того називався цей готель? Англетер! Тобто, Англія. Казали, що сам Маяковський буде.
— Авжеж, усі підемо. Лише будемо обережними, аби декан не застукав.
— Ой, Тосько, нумо, прочитай свій вірш, що вчора записала.
Віра згребла зі столу картопляні шкурки і поставила великий чайник. Тая залила окропом маленький фарфоровий чайничок і скомандувала:
— Давай, Тосько, поки чай заварюється!
Тоня розгорнула тоненький блідо-зелений зошит і задекламувала:
"Люблю бродить я берегом Невы, Заглядываясь в мрачные глубины. И ощущать негромкий гнев волны, Увидев прошлого туманные картины. Они волнуют, мысли вороша, Они тревожат, к разуму взывая! Сто лет назад всё так же хороша Была Нева, гнев в волны собирая.
Всё так же хороша. Но кто смотрел в неё? Кто видел в ней прекрасное, родное?
Кто любовался ею, и кому своё Вливала в сердце-бодрое, живое? Да! Не отцам те всплески принимать! Река их не звала с природою обняться.
Им приходилось с корнем жизнь взрывать, За новый мир в боях с врагом сражаться. Они дрались, и вся страна дралась.
Борьба была неравною сначала, Потом Нева Авророй поднялась, И залпами победу увенчала!
Промчались дни, и был нелегок бег, Кольцо врагов, кровавые расправы... Но в новых буднях вырос человек, Создав мораль, обязанности, право. Враг, побеждённый пал, а радости в труде Подняли массы строить города.
И я, лишь винтик маленький в борьбе, Тобою, Ленинград, как вся страна горда".
— Тосько, ти все ж у нас — талант! А я, скільки б не намагалась, і двох рядків не складу.
Віра дістала з підвіконня банку вишневого варення і розклала по блюдечках:
— Пригощайтеся, дівулі: мама передала.
В двері постукались, і в щілину влізла кудлата голова однокурсника Володьки Глузмана:
— А ми? — запитала голова.
— У нас дівич-вечір.
— Годі вам хлопців цуратися, бо дітей не матимете! — Володька вдерся до кімнати, а слідом — Петро Нікіш.
— Дивіться, що у нас! — Петро витяг з-під пахви зеленувату пляшку.
— Заходьте, заходьте! Я миттю гаряченької картопельки зварю, — зазвала Тая.
Щойно бульби порепались, вона вивернула їх на стіл, тонесенько нарізала оселедець, який принесли з собою завбачливі гості, і побатувала окраєць хліба.
— Вип'ємо за те, щоб ви назавжди залишилися такими добрими і красивими, як зараз! — проголосив тост Петро.
Коли пляшка спорожніла, він дістав із рукава наступну. Пояснив:
— Взяли зразу дві, щоб не бігати.
Горілку пили на рівних: якщо дружба, так у всьому.
Петро збігав за гітарою:
"Когда качаются фонарики ночные,
И девкам из дому уж страшно выходить,
Я из пивной иду, я никого не жду,
Я никого уж не сумею полюбить!"
Дівчата ладно підхопили:
"Сижу на нарах как король на именинах,
И пайку серого мечтаю получить.
Сижу, гляжу в окно, теперь мне всё равно,
Я никого уж не сумею полюбить!"
Співати блатні пісні у стінах Комуністичної Академії, на повний голос... — це славно! Згаснули забобони, почуття свободи охопило молоді душі. Першою схаменулася Ермакова і рішучо, палко завела "Смело, товарищи, в ногу..."
Наступного ранку на лекцію проректора Арсеньєва встигли не всі. Антоніна прокинулася ще затемна, але на якусь годинку залишилась у ліжку: насолоджувалась кришталевою ясністю мозку, яка звичайно навідувала її на другий день опісля угощення. В такий момент вона знаходила рішення життєвих, особливо каверзних проблем, які зазвичай здавалися не розв'язуваними. Підхопившись, випила кружку чорного чаю з сухариком і прожогом побігла до аудиторії, щоб сісти у перший ряд. Арсеньєва вона слухала, не пропускаючи жодного слова; встигала занотовувати конспект і, поглинаючи очима, поставити слушні запитання. За весь час Єрмакова не пропустила у нього жодної пари; запам'яталася йому працелюбною, обдарованою студенткою і через багато років, у важкий період її життя, він її щиро підтримав.
Навчання в Академії здавалося нескінченним, а закінчилося раптово: в червні 1936 року настав час роз'їжджатися.
— Прощавайте, білі ночі! Дівулі, погляньте: яка краса! Я обіцяю писати вам щотижня, не очікуючи на відповідь, — скрикнула Віра, балансуючи на гранітному парапеті.
Подруги гуляли примарним, урочистим містом, і їх пестила казково ясна ніч. Блукали вздовж каналів, спускаючись до самої води; поверталися, тупцяли каблучками по мережаних містках, залазили верхи на пам'ятники. Мріяли вголос про все, що тільки спливало на думку. Мимохіть опинилися біля стін Академії. Понад вікнами першого поверху колишнього палацу висів величезний щит, з якого Маркс, Енгельс, Ленін і Сталін — пліч-о-пліч, в профіль, на фоні широченного червоного прапора — бажали їм натхнення у побудові комунізму. Понад вождями, на всю довжину будівлі, простягнувся червоний ситцевий транспарант: "Первомайский привет Выборжцам и Красногвардейцам от Васильеостровцев!"
Перед державним іспитом у Бузі Гофман виникли труднощі, пов'язані з пам'ятною зустріччю поетів біля готелю "Англетер": там її засік парторг факультету, доцент Зиков, викладач історії ВКП(б). Засік, але не доніс, натомість став приставати.