Він зосередив усю свою волю на тій останній банальній сцені, що ось мала відбутися, як фінал усього його життя. Він ні за чим не шкодував і нічого не жалів, — він лише хотів умерти гордо, хотів зневажити, зігнорувати вбивців своїм презирством. І без пози, без бучних фраз у стилі бульварного роману чи будь-якої літератури.
Проте з літератури прийшов і бринів рефреном рядок із "Галілея" Євгена Плужника:
"...І на в'язах мулько голові".
Дійсно, це геніяльно сказано: "мулько". Навіть уже не моторошно, а тільки "мулько"...
Але машина не зупинилася. Пройшла геть, лишаючи бір позаду. Максим це відзначив недовірливо: "Добре, якщо не тут, то тоді де?.." І він лишався й далі в стані внутрішнього напруження, глибокої зосереджености в собі. Проте помітив, що кругом лежав глибокий сніг. За бором стелився луг; а над лугом темрява ніби трішки порідшала. Там десь над лугом, ген над чорно-сивою імлою снігової пустелі, мав бути колишній манастир. Максим не бачив його, але знав і відчував, що він десь там — колишній Свято-Троїцький манастир, а пізніше — "Дитяче містечко", що потім стало військовим (військ НКВД) "городком" зі страшною репутацією, а ще пізніше — резиденцією Гестапо з іще страшнішою репутацією. Там відбувалися неймовірні речі, й там Максимові трохи не довелося скінчити вже свій шлях, коли б не випадок. І нарешті...
"Так! — блиснула враз моторошна догадка. — Таж той "спецвідділ танкової Сталінградської", очевидно, й зайняв резиденцію Гестапо, і це його, Максима, везуть туди, щоб спершу перепустити через "конвеєр" допиту..."
Ось скоро почнуться мости, а там за мостами гора і потім — закрут... Максим знав, що таке "конвеєр", з власного досвіду, а тому він вирішив, що якщо машина там, за останнім мостом, зверне праворуч — значить, він стрибає на ходу геть і буде бігти снігами доти, доки його не пристрелять. Воліє вмерти біжучи, але не датись на той "конвеєр". Він не потребує ще й божевільних мук і глуму. Якщо він уже не має шансів вийти переможцем, то навіщо йому ще божевільні муки й глум?..
Обриси гори вимальовувалися вже не в уяві, а в дійсності, виступаючи в чорній темряві ще чорнішою плямою й пливучи назустріч. То була знана Максимові гора. Він же колись, ще як тут було Дитяче містечко, виховував дітей: із неповнолітніх злочинців, безпритульних, переформовуючи їх, виховував порядних людей. Ця гора була забудована великими будівлями, спеціяльними спорудами, порита давніми печерами, вкрита густим парком і чагарником. Вона відчувалась у темряві, як велика барикада, що затулила вітер.
Ось перший міст. Другий. Третій. Ось тут зараз має бути закрут. Максим непомітно взявся правою рукою за борт машини. Ще мить... Машина крутнула на вибоїні й перехнябилась. Мить... І машина вирівняла хід, минувши закрут і йдучи далі, завертаючи не праворуч, а ліворуч, а потім просто.
Максим не вистрибнув тільки тому, що на вибоїні машиною тіпонуло так, що вартові повалилися геть на нього, а він на лаву. Вирівнявши курс, машина йшла далі, крізь ніч, крізь замрячену снігову пустелю.
"Добре. Тоді ж куди вони мене везуть?.."
Довго гойдалася машина в темряві по снігах і, здавалося, вже ніколи не прийде до якоїсь цілі. Вона петляла вже невідомо де й повзла невідомо куди, навіть не знати — чи на схід, чи на захід, чи на південь, чи на північ? Максимові вже здавалося, що ті, що його везли, самі не знають або забули, куди саме їм треба його везти. Вони бовтались у темряві, немов у воді безмежної баюри. А вже зовсім загадковою ставала присутність тих двох, що всіли без спеціяльної охорони й яких ніхто не беріг. Здогад, що вони мали бути за формальних свідків при розстрілі, виявився не тільки хибним, а ще й смішним, бо ж справді:
"Хіба ж у військовий час та ще на фронті, чи при фронті, хтось потребує якихось формальних свідків при розстрілах?!"
Ба, навіть, іще смішніше:
"Хто ж взагалі й коли в ВЧК-ОГПУ-НКВД потребував свідків? Ха-а!.."
Значить, ці люди не причетні до нього. Тоді — куди ж вони їдуть?.. Не на прогулянку ж?..
Максим посміхнувся:
"Е, голубе! Здекваліфікувався ти, втративши свій щасливий дар орієнтації, виплеканий по тюрмах! Таж якщо ці люди їдуть з тобою, то значить тебе везуть зовсім не на розстріл, бо для такої процедури зовсім не бажані ніякі свідки! А якщо вони таки їдуть і таки з тобою, то напевно не на прогулянку. Краще буде, як ти приготуєшся до найнесподіваніших речей".
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Нарешті машина прийшла до мети.
Вона спершу наткнулась на заставу й обмінялась із нею паролем та відгуком і рясними матюками. Потім пройшла повз численні танки й гармати, пообкладувані снігом. Ті танки й гармати, наставивши хоботи всторч, несподівано виринали з темряви, як із мулу, під несподіваним світлом фар, немов доісторичні бронтозаври. Вони стояли шпалерами обабіч дороги й далі. Скрізь, куди сягало світло фар, коли машина перехняблювалась на вибоїнах, задираючись радіятором вгору, — скрізь маячіли танки, автомашини, трактори, а між ними вештались люди й сипалась назустріч світлові божевільна, страшна матюкня. Коли світло опускалося вниз — видива зникали, лише матюкня тривала, проводжаючи машину.
Темрява, що досі весь час видавалась суцільною, тут перестала бути такою, ставши плямистою й хвилястою, — місцями темнішою, місцями світлішою, то нерухомою, то рухливою. Окремі фантастичні масиви її бовваніли по обидва боки й рухалися назустріч, виявившись потім звичайними селянськими хатами, клунями, повітками, попідпираними знову ж таки танками, автомашинами й гарматами.
Це було село. Що за село — невідомо. Та й байдуже.
Раптом машина стала. "От, приїхали", — відзначила думка. Замиготіли ліхтарики, й почулася команда:
— Ви-ла-зь!.. Та не стрибай! Спокійно... Та-ак...
Максим виліз і став на снігу... І відчув, що його ноги вже майже босі — ганчір'яні бурки розлазились. Але він зовсім тим не затурбувався. Він стояв і чекав усе з тим же самим відчуттям передсмертної нудьги. "І на в'язах мулько голові..."
Автоматники оточили його зовсім тісним кільцем.
— Крок уліво, крок управо... — чувся десь за кільцем апатичний голос начальника спецвідділу. — П р я м о... давай!..
Автоматники пішли, топчучись по Максимових ногах, наступаючи йому на п'яти.
Так вони йшли в темряві, густій і мокрій, і нарешті опинилися перед якоюсь іще темнішою химерою, підійшовши до неї впритул.
— Стій!
Стали. Забрязчали, заклацали зброєю. Враз у вічі вдарив сліпучий сніп світла... То відчинилися двері — і Максим пережив головокрутне, приголомшуюче відчуття — щось на зразок того, коли на високій гойдалці стрімко летиш униз і забиває тобі дух, перехоплює дихання в горлі...
Він опинився в хаті, повній сліпучого сяйва. Те сяйво бурхнуло на нього шаленим водоспадом. Тяжко ступнув крок наперед і став, оглушений. Сам. Автоматники й брязкіт їхньої зброї лишились десь там за дверима, разом із темрявою. Він був тут сам. Голова й серце йому загуділи, як від тяжкого вдару дзвін, — то завирувала дико кров, немовби шаліючи, не підкоряючись ні волі, ні розумові:
"Живий! Живий!.. Живий!!.
А перед ним постала фантастична, химерна, здавалось, неможлива картина, що закарбувалась у пам'яті незабутнім видивом...
На великому столі стояло вряд шість великокалібрових артилерійських мідяних гільз, кінці яких були сплеснуті і в них вправлені ґноти. Ті "свічі" горіли дружно, як фантастичний канделябр, переливаючись міддю, заливаючи велику хату морем світла, перетворюючи її на якийсь величний поганський храм. Над цією ілюмінацією — на покуті рясніли образи. Посеред стіни — якийсь окремий образ під рушником... якогось особливого святого... Стіл застелений білою скатертиною, поверх неї — лупа, револьвери, шахівниця з розставленими фігурами, а також — кришталева, мерехтлива, дорога чара з червоним вином і ще щось...
Та ось із-за столу звелась дебела людина в блискучій шкірянці, з орденами, з блискітками, з вороною ручкою пістоля над кобурою, — звелась і вийшла до нього...
Максим стояв приголомшений. І враз відчув, що він... сміється. Так, сміється внутрішньо всім своїм єством. Сміється, не в силі стримати в собі якогось дикого, безглуздого сміху, що ніби все тіло його схопив корчем. Щось — чи то світло, мерехтливе море світла, чи щось інше — вивело його раптом із летаргії...
Широкогрудий, волохатий у своєму лахмітті, велетень — він стояв, розставивши широко ноги й майже дістаючи головою стелі, і тремтів від внутрішнього сміху.
Те "щось", що викликало цей сміх, — то було нагле й гостре відчуття пародійности — так, пародійности! — побаченої картини. Відчуття кричущої її реальности і в той же час — кричущої пародійности.
"Ніч у Філях під Бородіно!!. От! А це Кутузов, далебі!?. І десь уже бачений! Бачений!.. Га-га!.. Яка страшна іронія! І це — вислід патологічних потуг..."
А той "святий"...
Та то ж відомий "святий" — вусатий і горбоносий, з низьким зачубленим чолом. Той, що його Максим, як справжній єретик, уперто не визнавав, не визнає й визнавати не хоче й не буде. Разом із усіма іншими подібними "святими" на цьому безглуздому світі.
Тільки тепер Максим помітив, що той "Кутузов", той дебелий чолов'яга в шкірянці й з орденами, кричав. Стрибав перед ним, розмахував кулаками, ще й якимись папірцями, й кричав несамовито. Максим дивився йому в рот згори вниз і нічого не розумів. І блукав очима по стінах, по дивовижних свічах...
Та помалу крик того Кутузова приводив його до пам'яти. Зміст його вигуків почав доходити до свідомости Максима, і він відчув, як обличчя його стало наливатися кров'ю, а руки самі собою складалися з хрустом у кулаки. Ось він зараз його — того Кутузова — вдарить, аж той повалить собою геть канделябр і стане темно...
Але Максим не вдарив. Натомість він раптом гукнув оглушливо, на всі свої легені, просто Кутузову в очі:
— Чого ви горлаєте?!.
Від несподіванки Кутузов аж присів. А хтось у кутку протяг здивовано:
— Ого-о!..
То сиділи там на ослоні під мисником і дрімали вартові "мушкетери", що їх зразу не помітив Максим. Вони протягли те "ого" й поворушили зброєю. Та Максим не звернув уваги.
— Чого ви горлаєте?! — повторив він своє громоподібне й безмежно презирливе запитання. — Чого й на кого?.. Вам це не личить...