Він писав повісті під іменем Грицька Основ'яненка. На Основі був у нього маєток. У батьківській хаті Квітка чув сковородинські псальми. Сковородинство було тоді таке свіже, таке молоде і нерозлучне з людьми.
Веселий був чоловік з Квітки. Любив життя і людей цей кривоокий пан. Майстрував за молодих літ феєрверки та й домайструвався, вибухла його піротехніка, окривів на око.
Один з його героїв Таранець, обиватель з підгоріддя Гончарівки каже: І великі і святі мужі, а скільки бідствували на сім світі, чого ж нам, грішним, тужити, коли біда постигне.
Танцюрист він був знаний на балах, був якийсь час за молодості послушником у Куряжському монастирі, а до чернецтва не дійшло. Я бачив цей монастир, він зовсім близько Харкова, там була колонія безпритульних дітей, невесело підростали там діти, сказав би поет діти "буремних літ".
Про Квітку його сучасники писали епіграми, згадували і про монастир, не докоряли, а так собі трохи жартували.
Квітка писав і по-російському. Справжня Росія була тоді від Харкова далеко. Квітка одкривав у Харкові інститут благородних дівиць саме тоді, як Наполеон зайняв Москву. Цей факт трохи говорить про психологічний автономізм тодішніх наших земляків.
У творах українських нашого милого і чарівного пана Квітки Харків часто і виразно присутній, ну звичайно й ближчі села. Коли я зжився з містом, я в інтонаціях харківських людей відчував іще його добу, його людей.
З інтересом можна також зауважити, що він в 1843 році написав кримінальну повість "Перекотиполе" і його справник, тодішній герой кримінального розшуку вдавався до психологічної аналізи. Не беруся порівнювати нашого старого повістяра з Конан-Дойлем, але шкодую, що в нас після Квітки кримінальний жанр мало розвинувся.
Квітка залишив після себе п'єсу "Сватання на Гончарівці". Ця назва з'являлася на театральних афішах дуже часто. Після "Наталки Полтавки" це найпопулярніша п'єса і вона розносила довгі роки і скрізь по Україні ім'я "підгоріддя" Гончарівки.
На початку двадцятого століття Гончарівка вже була частиною Харкова. Близько був широкий ряд рейок, станція, склепи, майстерні — розлоге господарство залізниць. Вулиця Велика Гончарівка була затишна від густих дерев. Присутність великої друкарні Яковлєва і фабрика фарб не могли позбавити її того затишку. Серед усього того нового стояла тоді (і простояла ще довго в наших часах) хата з малими вікнами, стара під замшілим очеретом і там жили люди. Казали, що тій хаті сто років.
Тоді недалеко на Гончарівці оселилася польська родина з Варшави. У тій родині народилася дівчинка.
Няня водила дитину гуляти повз столітню українську хату. Під провінціальними дерев'яними хідниками, до яких не тулиться французьке слово тротуар, дитина збирала гриби печериці під вогкими дошками.
Дитина вчилася від няні пісень цієї країни і рано співала про те, як пливе човен води повен і як шумить і гуде, дрібний дощик іде, співала хоч це й не дуже подобалося її мамі
Коли Марусина мама вішала образок Христа в терновому вінку на стінку, няня не могла зрозуміти цього і казала: Це вас єзуїти навчили так вішати. На стіну вішають картини, а ікону треба вішати в куток.
Няня була православна, але Марусю до церкви не водила. А сама ходила раз на рік до костьолу в день Божого Тіла. В літній, радісний день вона хотіла бачити Марусю, як вона йшла першою серед дівчат. Їй здавалося, що Маруся була як янгол у віночку з квітів, із кошиком для квітів, у новому вбранні. Няні здавалося, що очі в Марусі займають половину її личка і православній няні була дорога ця дитина, що по-своєму, по-дитячому славила Бога на українській землі.
Дівчинка Маруся виросла. Настав час і вона увійшла дружиною в моє життя. Її очі уміли співати про незміряну цінність і красу жіночості, дружби і єдності.
Минали десятки літ. Ми були разом, завжди вдвох — у жадібних радостях молодості, в наші сонячні дні, разом у мовчазному горі, недугах і скорботі.
І я вдячно думаю про те, що на Харківській землі є Гончарівка доброго пана Квітки, мені тепло думати про милого старосвітського літератора, що писав про той куток Харкова, звідки дістався мені найбільший дар мого життя.
СТУДЕНТ ЕЛАНСЬКИЙ
Київ на початку 1918 року, за Центральної Ради був незвичайним містом. На вежі будинку Гінзбурга (Інститутська вулиця, найвищий тоді в Києві, одинадцять поверхів), німецькі солдати щось намацують на вечірньому небі, щось націлюють прожектором. Коли ви до потягу, що відходить нерегулярно, протискуєтеся через непривітний барак — тодішній столичний вокзал — солдат вам грубо кричить "zurück".
Але міністерства українські. На Банковій вулиці в якомусь багатому будинку молодий, худенький офіцер, український есер Жуковський урядує як військовий міністр. В домі генерал-губернатора на Александрівській вулиці (за два місяці там буде палац Гетьмана), у великій залі можна легко добитися прийняття у прем'єр-міністра Голубовича, неговіркого інженера, в пенсне, з висунутим наперед підборіддям.
Там же я впіймав замороченого справами міністра внутрішніх справ адвоката Ткаченка і добивався, щоб він надіслав до Єлисавета комісара українського уряду, бо там немає ніякої влади. Був неминучий в таких умовах розгардіяш, але було просто, демократично, хоч і трохи розхристано. На засідання Малої Ради в Педагогічному Музеї, де найбільше можна було почути бундівців і меншовиків, ми заходили без перепустки.
В цьому українському Києві зустрічаю меткого і привітного студента років 23 в тужурці Комерційного Інституту. Його звуть Василь Еланський, в нього блакитні очі, він білявий. В молодості люди сходяться швидко. Каже:
— Ходім обідати. Тут близько. Добра їдальня, всі наші тут обідають.
Це на Великій Володимирській, трохи навскоси від Театру. Три східці вниз до "Лотиської їдальні". Багато людей. Годують, як взагалі тоді в таких кухмістерських, добре і недорого.
Поруч з нами, при маленькому столі обідає людина в сірій шинелі, русявий, з тонкими рисами — Петлюра.
Обстановка не кафе-ресторану, де збираються політики. Радше подібне щось до студентської їдальні.
Есер студент Еланський тепер редагує газету лівого відламу української партії есерів "Боротьба". Редакція вже розмістилася комфортабельно в редакції газети "Киевлянин". Старого монархічного "Киевлянина" революційно закрили. Це Караваївська вулиця, здається номер 8. Іще в книжних стінних шафах повно книг од старих хазяїнів — солідно було поставлене діло. В редакції "Боротьби" не дуже людно, нові хазяїни ще не обжилися. Та, здається, і не обживуться.
Тепер уже ніхто не згадує колись відомого редактора того спустілого "Киевлянина". Російський монархіст, україножер, опора трону В. В. Шульгін потім був в еміграції і після другої війни, після тюрми доживає в СРСР совєтським патріотом. Доживає віку патріот великої Росії не в Києві і не в Москві. Дозволили йому жити на волі у Владимирі на Клязьмі, відомому своїм зловісним ізолятором для політичних; для Шульгіна це місто може є символічною колискою Московської Імперії.
Після того, як Муравйов, цей перший і жорстокий у новітній нашій історії збройний завойовник Києва, вчинив там 1918 року український погром, з багатьма убивствами, Шульгін видав брошуру. Пам'ятаю тільки красномовну обгортку: будинок Грушевського в огні і Шульгін символічно і радісно бачив у тій пожежі ніби все українство спалене московськими гарматами.
Але боротьбісти в редакції "Киевлянина" і Еланський у кріслі Шульгіна, це вже був новий пункт на кривій лінії історії. На протязі ближчих двох років і Еланський і його партія пережили великі зміни. За Денікіна боротьбисти вели підпільну роботу проти Білої Армії і розрослися. В квітні 1920 року українська комуністична партія боротьбистів, як вона почала себе називати, на ініціативу Шумського й Еланського-Блакитного, постановила злитися з Комуністичною Партією (більшовиків). Говорилося про злиття, а справді це була самоліквідація партії. Боротьбистів приймали індивідуально до КП(б)У, як нових членів. І сьогодні ця партія під назвою КПУ залишається всього тільки обласною організацією всеросійської комуністичної партії.
У Харкові на початку двадцятих років, коли я його знову зустрів, Еланський-Блакитний був уже більше культурно-політичним робітником, аніж впливовим політичним діячем. З кожним роком його значення в партійному апараті КПбУ зменшувалося.
Він редагував кілька років газету "Вісті ВУЦВК" і з погляду журналістичного він багато зробив для того, щоб газета була живою й інтересною. Літературний додаток був цікавий і часто багатий на матеріал.
Можна сказати, що в ті перші роки, не вважаючи на тиск русифікаційного партійного апарату, тодішня молода Україна, тільки в малій своїй частині з партійними білетами, швидко й успішно скидала з себе провінціальні ознаки.
Політично Харків був провінціальний з якимись майже анонімними квірінгами і лебедями в слухняному Цека партії, культурні ж сили були протипровінціальні, активні, інколи навіть агресивні і часто талановиті.
Відсунутий від впливів у партії, з номінальним чином члена ЦК КПбУ, Блакитний-Еланський вірив у створення української літератури міським пролетаріатом (ГАРТ). Він вірив, що:
Земля рясніє Чумаками;
Михайличенками[10] росте
І Гарту полум'ям цвіте.
Хоч часто доводилося Блакитному під псевдонімом Валера Пронози виконувати роль якогось українського Дем'яна Бєдного стандартними сатиричними вправами проти світової буржуазії і проти "петлюрівщини", проте він був здатний і на поважніші речі.
Блакитний помер рано, помер не побачивши остаточної ліквідації О. Шумського, не доживши до тих часів, коли його товаришів боротьбистів винищили всіх до ноги.
Але уже його похорон показував, що його заслуги перед комуністичною партією не високо цінять. Ленін на IX з'їзді РКП(б) по своєму тверезо говорив: "ми обіцяли боротьбистам максимум поступок, але з тим, що вони будуть вести комуністичну політику... Ми цю партію перереєстрували і, замість повстання боротьбистів, яке було неминуче, ми... одержали те, що все краще, що було серед боротьбистів, увійшло в нашу партію під нашим контролем, з нашого визнання, а решта зникла з партійної сцени.