Справа у тому, що хтось із подружжя Нужників схопив якусь непристойну хворобу, про яку, звичайно, говорити не люблять. Кажемо – хтось, – бо точно встановити істину було неможливо. Оскільки суддя грішив з дівчатками, то мадам Нужник обвинувачувала чоловіка, та оскільки мадам іноді дозволяла собі теж дещо, то суддя обвинувачував дружину. Та це, зрештою, не так важливо. Важливо те, що подружжя опинилось у венеролоґічній лікарні. Цього було досить, щоб Обормоти (усі троє) знепритомніли. Наші герої були такі бридливі (усі троє), що одна лише згадка про потиск суддівської руки настовбурчувала у них на голові волосся. А цілування ручок мадам?!
– Полундра! – закричали Обормоти, згадавши улюблений вигук Остапа Бендера. Закричали – і кинулися до лікаря, на профілактику.
Тепер години не минало, щоб хтось з них не зазирав у дзеркало, обмацуючи і обсервовуючи губу, якою вони притулялися до ручки мадам Нужник. Бридливість дивна річ. Я знав одного чоловіка, який не міг випити склянку чаю, коли йому жартома казали, що то не склянка чаю, а склянка гною з товченими павуками і зеленою соплею зверху. Дивна річ бридливість.. .
А от Обормоти якраз були бридливими. Після неприємної історії з Нужником (з великої літери) вони постійно носили з собою по флакону одеколону, яким користувалися зразу ж після потиску руки, навіть якщо це було велике начальство, а може, саме й тому. Ось що значить бридливість!.
Та ми дещо відхилилися від головної теми. Втім, ні, бо далі мова йтиме ще про одну неприємність, якої зазнали наші Обормоти. Терміново заводячи знайомства (за порадою Коваля), вони не могли оминути таку фігуру, як директор спецдитбудинку Бороньбоже. Бороньбоже був неабищо, бо теж мав двомільйонний бюджет. Опріч того, цей джентльмен був людиною пронозливою і мав купу зв'язків. Що не міг зробити хтось, те міг зробити Бороньбоже. І користь він міг витягти звідти, звідки ніхто не міг і звідки, можливо, й витягати не було чого. Не дивно, що й Обормотів він не оминув.
– У вас там у клюбі я бачив дві поламані шафи, то ви їх спишіть і мені на баланс підкиньте. Десь два нових шифоньєри поділися – треба діру залатати.
– Залатаємо, – мугикнули Обормоти, обсмоктуючи півнячі ніжки. Частувати Бороньбоже вмів добряче.
Звичайно, нові шифоньєри перейшли на баланс самого директора, але то вже з іншої опери.
Враховуючи їх ділові якості, Бороньбоже, безперечно, міг завжди Обормотам стати в нагоді. І останні раділи, що так вдало, і головне, без чиєїсь допомоги зав'язали таке шикарне знайомство.
Проте радість Обормотів була передчасною. Одного дня Бороньбоже взяли під варту, і не за які-небудь таємні махінації – тут він кому-будь міг натягти носа, а...
Як іноді все ж одна, здавалося б, зовсім незначна подія тягне за собою цілий ряд більш важливих подій, що, зливаючись докупи, у свою чергу можуть викликати справжню гекатомбу. Звичайно, ні про яку гекатомбу не може бути й мови – це так, до слова – а що Нужникова хвороба у деякій мірі спричинилася до речей, які могли б і не мати місця, коли б її не було – це безперечна істина. Не скочили б у гречку суддя і пані суддьова – не було б непристойної хвороби (хороба б її взяла!), – не затремтіли б Обормоти і не трапив би під варту Бороньбоже. З цієї історії випливає, насамперед, старезна євангельська мораль: не чужелож, не лазь по чужих телесах, коли маєш своє під боком.
Якщо Обормоти затремтіли через свою бридливість, то Бороньбоже охопив страх за своїх підопічних дівчаток: що як, бідолашні, схоплять і собі ту неприємну хворобу? Звичайно, можна було б викликати для огляду лікаря, але це викликало б лише зайві балачки, чого директор не бажав. Отже, щоб, боронь боже, чого не вийшло, Бороньбоже узявся за цю справу сам.
Невідомо, як саме провадив свої дослідження запопадливий директор – те, що оповідали на суді свідки, схоже скорше на анекдот – безперечно одне: внаслідок цих досліджень кілька дівчаток позбулися дівоцтва. Ось тому, власне, й потрапив під варту Бороньбоже. Власне, навіть не тому – міський прокурор був у нього "ось тут", а тому, що надто вже багато галасу здійнялося з-за тої дурниці. Втрутився обласний прокурор, який не був "ось тут", і бідолашний Бороньбоже помандрував туди, куди Макар телят не ганяв, без особливого бажання помандрував.
Що все це було неприємно Обормотам, годі й казати.. Звідси напрошується висновок: як важко заводити знайомства, а ще важче їх зберігати.
Звичайно, наші герої і в гадці не мали пертися до товариства осіб високого рангу: люди вони були скромні і ієрархічну дистанцію розуміли. Тому про якісь там близькі відносини з секретарем, головою чи шефом Органів вони й гадки не мали. Та якось уже так вийшло, що їх самих запросили на секретареві іменини, де вони й стрілися віч-на-віч з суворим органівським шефом Фроловим та іншими досі не відомими для них чинами. Запросили їх, мабуть, як концертну бригаду, без якої і іменини не іменини. Факт усе ж беззаперечний – вони стали ближче до начальства.
Присутніх було всього кільканадцять осіб, враховуючи дружин, тому обстановка була досить невимушеною: кожен робив, що хотів. Обормоти співали, танцювали, демонстрували якісь простенькі фокуси і навіть одержали по чарці. Все було пристойно, ідеологічно, як і личить бути в такому пристойному товаристві. Грали у фанти, довгої лози* і ще якісь витребеньки. Іменинник уперто ліз під стіл і його щоразу гуртом звідти витягали; хтось кричав, хтось співав, хтось когось обмацував, хтось комусь тицяв кулаки під ніс. Нарешті упившись, всі так переплутали ноги під столом, що кожен боявся встати, щоб не захопити чужі.
Ми не ставимо собі за мету виписувати деталі цього домашнього свята: в деяких випадках нас могли б неправильно зрозуміти. Тому соромливо опустимо завісу, тим більше, що нас цікавлять не перипетії вечора, а те, як Обормоти знайомства заводили.
***
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ. Про те, як Калуш Молдавію годував
Безперечно, громадсько-політична діяльність Обормотів тепер не припинялася ні на мить. Зернопоставки, м'ясопоставки, бульбопоставки, молокомаслояйцяпоставки, рогикопитаратиціпоставки, – компанія змінювала кампанію. І всюди Обормоти, як личить, попереду.
Вони тепер цілком увійшли в колію країнчудесівського життя, І навіть перейняли найбільш характерні звичаї країнчудесівських громадян: покрикувати на нижчих, тремтіти перед вищими. Це було зручно і навіть приємно.
Тої зими, крім звичайних щорічних кампаній, звалилася ще одна кампанія: госпи. Треба було терміново створювати в районі госпи, бо вже всенька-всенька Країна Чудес була нашпигована госпами, а Калуш госпів не мав. І те було дуже соромно. У селян аж жижки тремтіли, так палко вони бажали мати свої, калуські, госпи. І це треба було врахувати. І треба було скорше йти назустріч їх скромному бажанню. Що й було враховано.
Але що ж таке госпи?
Госпи – це щось на взірець полумиска, куди кожний кладе, що має, а потім усе те підносить господареві.
Госпи – це коли селянин сіє, а збирає студент. Госпи – це відсутність усякого клопоту: посій, збери, віддай.
Дуже дотепна штука госпи. Та найдотепніше у цій штуці те, що кожен позбавляється такої мороки, як паспорт, а отже, й ще одної мороки – податися кудись на завод чи деінде*.
Отже, в Калуші вирішили мати свої госпи, такі госпи, щоб усі де не є госпи переплюнути.
Закипіло, закрутилося, завертілося таке, що аж парко всім стало. І керівникам, і селянам. І так стало парко, що сніг з того почав танути, і струмки потекли. Усюди зима, а в Калуші весною потягло. Отак, значить, упарилися. Потяглися в усі села агітбригади, щоб, значить, веселіше госпи утворювати. А що вже сміху, жартів: стрілянина, пожежі, когось у пузяку, когось на гілляку, когось у туристську подорож. Ну цирк, та й годі! Обормоти аж ніби навіть удруге світ побачили: веселі такі, енергійні, немов у свою стихію трапили. Вирішили навіть рейд по селах зробити, щоб усе увидіти, все обнюхати, все занотувати.
Поїхали до Голині. Сільрада.
– Ето хорошо, что ви прієхалі, – каже довготелесий доповідач, – я как раз доклад дєлаю.
На лаві перед столом куняють двоє слухачів. Поруч – два автоматники. Стережуть, щоб, бува, не втекли.
– Ітак, на чьом ми остановілісь? Да...
І пішов. Про швайку та шило...
Дивляться дядьки на довготелесого, і думка чомусь одна у голові гасає: де с...? Бо ноги є, а с... нема, просто з тулуба, мов дві жердини, стирчать...
– Ви... ето... не уходітє, – перериває свою "доповідь" довготелесий райкомівський штатпроп Субачев, – там я бабкє курочку вєлєл пріготовіть, ну і коє-што єщьо... Пообєдаємо.
У Підмихайлі:
– Ну?
– Що – ну?
– Заяву писатимеш?
– Куди?
– До госпу.
– Якого?
– Ти мені ці вибрики кинь. Сідай, заяву пиши.
– Куди?
– До госпу.
– Якого?
– Лізь, гад, на горище, там ще подумай. Триматиму, поки тельбухи не всохнуть.
А згори:
– Товаришу Лай, вже подумав: згоден. Дайте папір, добровільно заяву напишу.
– Чув? Полізай, гад, а Базіва, хлопці, давайте сюди.
Товариш Лай кладе наган до кобури.
– Сідай, сідай, Базів, давно б уже так. Ти ж хороший чоловік, Базів, – поплескує по спині, – якого ж дідька... На от, пиши.
Пійло*:
– Сідай, падло.
– Куди?
– У машину, падло.
– Таж то, буцім, чого?
– Чого ти чогокаєш?
– Чогокаю, бо – чого?
– Ти мені не чогокай чого, бо я тобі начогокаю. На прохолодку поїдеш.
– Куди?
– Там, де холодніше. Сідай, падло.
– Та чого?
– Сідай, чогокало...
– Таж я за госпи о! – обома руками.
– Треба було раніше, а тепер хоч ногами голосуй – не поможе... Сідай, не затримуй чергу...
Вістова*:
– Хто за? проти? утримались?.. Ви що ж це, швайка вам у печінку – шуткувати? Руки повідсихали? Влада не подобається?
– Та ні, – один, – чом, влада, вона нічого, підходяща влада... дуже хороша влада... тільки той...
– Що – той?
– Та ні – не той.
– Що – не той?
– Та ні... та я... та нічого...
– Отож бо то. Га? Нічого? Що – нічого? Ти мені дивись. Голосуй: за? проти?
Увійшли двоє.
– Ми проти.
І бах-бах... Тільки шиби дзенькнули.
Що таке життя? Коли нема часу сумувати – оце і є життя. Усе, що не життя – сірісіньке співіснування. Обормотам не було коли сумувати – отже, вони жили; якби вони засумували, то було б кепсько, то було б співіснування.