Го-го, він добре знав її тайни! Як вона лише писне татуньові про його провалену голову, то він вибубнить усе дочиста, з ким вона ночами вистоює і до зір воркує!..
— Ходи, ходи, Васильцю, — кликала сестра. — Я тебе зачешу.
Василько, спраглий сестриних пестощів, втулив чоло поміж її груди, як між стиглі яблучка, і слухав, як під вишиваною сорочкою співало тепле дівоче серце. Сестра добула із заквітчаної голови гребінчик і почала чесати розбурхані русяві кучері. Раптом сплеснула в долоні, і Василько почув, що в ту мить її серце завмерло.
— Йой, дитинко, ба хто ж тебе так покалічив?!
Тоді Василько звів розрадовані коралики на блакитне небо, що перекрадалося крізь золоте яблуневе віття, бабиним літом мережане, і сказав гордо:
— То моя памнітка з войни.
1937
Батьки й сини
Наскільки пам'ятаю — було це тому рік, пізньою осінню. Я тоді їхав ранішнім поїздом до школи. В купе, що в ньому я примістився, застав уже троє осіб: двох підстаркуватих господарів та молодого, може, сімнадцятилітнього хлопчину. Він скулився в куточку під вікном і спав, схиливши голову на грудях. Довге хвилясте волосся ясними жмутками стелилося йому на біле, мов стіна, лице. Такі ж самі білі худі руки мав, зложені навхрест під бородою.
Я добув олівець, розгорнув свій рахунковий зшиток та взявся обчисляти відсотки за п'ять літ й три місяці від якогось капіталу в доларах. Зараз біля мене розсівся на півлавки жилавий та вусатий ґазда в червонім кожусі і в патлатій баранячій кучмі. Він з філософічним спокоєм глядів на табличку "для некурящих", що висіла йому перед носом, і преспокійно пикав собі шпорта. Кілька разів підряд глипнув з-під лоба на мою "мазепинку", а відтак звернувся до свого сусіда, що сидів проти нього з закритими долонями обличчям.
— Кажете, це ваш хлопець... Гм! Певно, до доктора везете? Бо й мізерне то, мізерне, як з хреста зняте!
Батько ясноволосого хлопця журливо похитав головою.
— Ого... Йому вже доктори не поможуть.
Голос його тремтів — був глухий та прибитий болем.
— Не поможуть, кажете? Овва! То вже зле... То вже гірше! Так куди ж його везете?
— На Кульпарків...
— Зійшов з розуму?!
— Так...
— Овва! Овва!
Ґазда в червонім кожусі цокнув язиком і вдарився рукою по коліні.
— Го-го-го! То вже зле. А як — чисто?
— Чисто...
— І нема рятунку?
— Нема...
— Овва! Овва!
Знов цокнув язиком і затих. Задумався. В купе залягла мовчанка. До заплаканої шиби бубнив осінній дощ. Ясноволосий безумний хлопчина спав. Сивий дим із цигарки снувався клубками над його головою.
Та ґазда в червонім кожусі не любив, мабуть, довго мовчати. За часок розбалакався.
— Га! Що ж робити? Що порадите? Пропало. Сталося. Не сушіть собі дурно голови. То не поможе. Так... Я розумію... Це ж рідна дитина. Воно ще молоде, ще не нажилося... Я розумію: то зле, то дуже зле... Як таке трапиться на господарці — не дай Бог! Тут нема ради, нема спасу! Бо кажім так і так: вмре вам у хаті таке, що воно потрібне — воля Божа. Пропало. Вродиться таке, що ніби й не потрібне — воля Божа. Пропало. А то во-о! То вже зле. Як той казав: ні сюда, ні туда; ні живи, ні вмирай. То погано! То шкарадно!
Говорив тихо, повільно, якби розважував наперед кожний звук, кожне слово, а з кожного його слова, простого й ласкавого, плило якесь глибоке, зворушливе тепло. Таке тепло бухає іноді із запеклого від сонця чорнозему, коли на нього впаде рясна злива.
— Я то ніби вже так балакаю сам ведлук себе... Бо чоловік не одно перетерпів через ті діти... Гей, діти, діти, де вас подіти? Малі діти — малий клопіт, більші діти — більший клопіт. А спокою нема ніколи.
Вернувся я, чуєте, з тої війни. Вже з України... Так, просто з бараків... З Домб'я. Втік. Поперетинав дроти і втік. На сам Йордан. Мороз тріскучий — а я-но в онучках. Три доби блукав лісами та вертепами. Як той вовк. Але добився... Прийшов, чуєте, в хату. Жінка — хора на постелі, діточки серед хати на соломі печену бульбу тереблють. Поприскакувало то, тулиться, пищить: "Тато, тато!" Дивлюся я: ось мій Василько, і Влодко, і Ганнуська, ба! — а тут, під припічком, ще якесь хлоп'я! Голова — як макітра, животина — мов гарбуз: валить вам бульбочку, аж страшно дивитися. Пек за пек! — думаю. Агі! Чи мені в очах двоїться, чи тифус вертає?.. Лишив дома троє діточок, а є четверо! "Чий то такий файний хлопчина?" — питаю жінки. А вона в плач. Гм! Питаю дітей... "Та то наш, — кажуть, — Івась". Ага. Ну, як наш, то наш. "Що ж, — кажу, — кобіто? Таки-сь не витримала, га?" А вона заводить, лементує: "Він буде в літі вже худобу пасти... " — "Ну, — кажу, — худобу як худобу. Якось би без того обійшлося. Але що ж? Пропало. Сталося — не відстанеться. Воля Божа". Ну, пошукала собі, як то кажуть, якогось москалика. Га! Боже милосердний! Москалі також люди... Бо ніби що ж, — думаю, — втопити бенькарта, як сліпого кота — нема як. А буду бабу глумити, або з хати виганяти — нема за що. Бо що мені то поможе? Най росте! Бульби є досить. Як воно має жити, то щоб ти цапки став — таки буде жити. А як має вмерти — то вмре і так. І що? Виросло! Бігме, виросло. І файний хлопчина вдався. Не дурнуватий. До майстерки має голову. Все, чуєте, якісь вітряки та вуропляни маніпулює... Як добре піде, то дам на механіка. Бігме дам! Щоби-но Влодко той семинар скінчив. Влодко — це мій одинак. Бо Василь...
Ґазда в червонім кожусі нагло замовк. Наче голосу йому не стало... Його широке, розумне і щире лице вкрилося хмарою смутку, а ясні очі зайшли імлою тихого болю. Він задивився на заплакану шибу і в задумі гладив рукою довгі сивіючі вуса.
— Так... Бо мій Василько пропав. Найстарший син. Пропав задурнісінько. Задурнісінько! Гей, гей! Що то була за дитина! Що то був за парубок! Хлоп — гей дзвіниця, плечі — як брама. Йно стій та дивися. То був робітник! Чуєте? Робітник! Ми оба п'ять кіп пшениці гаратали через день. Йому сто кіля збіжжя не тре' було завдавати. Він сам: хап за гичку — фук на плечі і язда! Таскав хоч би до самої границі. То була сила. І до всього він був такий: чи в Лузі, чи в Просвіті, чи в кооперативі — всюди він був перший. Та й що з того?.. Дістав два багнети в плечі, а один в лівий бік і пішов спати. Так... Десь тепер минає четвертий рік. В такий о час... Ая, бульби були вже викопані. Зараз тиждень по Покрові, неділя була. Шурівці давали тоді фестин. Шурів — може, ви чули — то кара на цілий повіт. Самі хруні і москвофіли. Так, чоловіченьку добрий... Кажу я до свого Василя: "Не лізь-но ти на той фестин. Нащо тобі біди? Ти знаєш, що шурівці люблять тебе, як сіль в оці, а кольку в боці... " А він: "Що вам, тату? З'їсти — чей мене не з'їдять. Нас іде ціла пачка. Цілий Луг". То було в неділю, а на понеділок ми збиралися до міста. З оклепанцями... Так якось випало... То я ще кажу: "Не бався там довго, бо тре' буде на завтра фіру накладати". — "Ну, ну! Я прийду!" Пішов. Як знаєте: восени пополудню того денька божого якби цілком не було. Посутеніло, смерклося, а тут вже й ніч! Ов! Щось нема мого Василя... Вибила сема, осьма — нема. Овва! Щось мені то не подобалося.
Покликали вечеряти — страва в рот не йде... Так мені якось недобре, такий пуд стиснув коло серця — ойой! Не витримаю. Місця собі найти не можу. Але слухаю: співають! А, нарешті! Вибіг я на дорогу, питаю: "Хлопці, а йде там мій Василь?" — "Ні, — кажуть, — з нами його нема. Він, певно, ззаду". Овва! То гірше...
Чекаю далі. Вже і в хаті всі поснули, вже й на селі стихло — нема хлопчиська. Вибила десята — нема! Одинадцята — нема! Північ — нема... Ого! Мусило щось статися. Але все одно. Чекаю... Сів я собі, чуєте, на лаву, отворив вікно і дивлюся на гостинець. Надворі ясно, як удень. Місяць світить, всюди тихо, все позасипляло... Нараз заскавуліла собака. А так якось переразливо, що аж мене зморозило. Протираю я очі, дивлюся: стоїть мій Василь у воротях! Він — таки він. Придивляюся краще: ов, та бо мій Василь щось на ногах не може втриматися. Сперся на частоколи й хитається, наче п'яний... Ба! Глипнув я ще раз — а мойому Василеві ціла сорочка закривавлена... Гі, доленько бідна! Як я то, чуєте, побачив — так відразу й здеревів на лавці. Дух мені заступило, ціле тіло стерпло — ойой! Гину!
Прийшов мій Василь у хату. Став біля порога, оперся до одвірка і тихо стогне... "То ти, Василю?" — "Я, тату... " — "Що ж тобі сталося?" — "Мене, тату, побили... " — "Де?!" — "На фестині... " — "Та хто?" — "Кацапи".
Зірвався я з лавки та й до нього: "Покажи-но, може, тре' по доктора?" А він: "Ні, ні, не треба. То нічого. То не дуже... Не йдіть, тату, нігде. Прошу вас... Будьте коло мене. Не будіть ані мами, ні Ганнуськи, нікого... Я собі ще трошки відпічну, та й підемо накладати фіру. Вже час збиратися їхати... " Якось надибав я сірники, засвітив лямпу. Глянув я на свого Василя та й но руками сплеснув: а він вам ледво сапає!.. "Ой, сину, — кажу, — поїдеш ти, поїдеш, але під берези. Не будеш ти вже хліба їсти. Довоювався ти, синку!.. За що ж ті лотри так тебе знівечили?" — А він: "То пішло, тату, за політику... Вони вже давно взяли мене на око, вже давно грозили: чекай ти, патріоте, ти ще від нас доробишся, ми тобі покажемо Україну! І показали... Заманили мене за село, в той лісок. Казали — хтось чекає... Я, дурень, повірив. Пішов... їх вискочило з двадцять хлопа. Несподівано. Котрийсь придушив мене гумовою палицею, а потім... "
Взяв я його на руки, як маленьку дитину, та й положив на постелю. А він злапав мене за рукав і тягне до себе: "Тату! Татуню! Бувайте здорові... Дайте руку, най вас поцілую... Я вже буду вмирати... " Поцілував мене в руку, хлипнув ще кілька разів та й по всьому...
Поїзд зупинився на стації. У дверях мигнула постать кондуктора. Ґазда в червонім кожусі стрепенувся, скоренько погасив свого шпорта, а недокурок сховав у кишеню.
— Якби так заздрів, що курю, — зараз би п'ятку здер з чоловіка, — пояснив свому сусідові.
Батько ясноволосого хлопця мов і не чув, що до нього говориться. Понурився додолу і не відзивався ні словечком.
Ґазда в червонім кожусі розвів руками:
— Га! Та бо знов не будьте, як мала дитина! Кажу вам: не сушіть собі дурно голови.