Золоті хрести лагідно сяяли в промінні призахідного сонця, і лункий подзвін линув далеко над водою. Дракон хмарою падав на місто, хапав здобич, жадібно, просто в повітрі роздирав її на шматки і, наївшись, неквапливо летів назад, нечутно линучи в чорному небі.
Слід сказати, що дракон не часто відчував потребу в їжі".
Едгар мугикав. Автор, відчувши нарешті, що перевантажив твір гастрономічними подробицями, став на захист літературного героя. Тобто, спробував якось себе виправдати.
"Найчастіше дракон просто ліниво кружляв над селищем і страх, що струмував з землі, солодким дрожем проймав його вкрите лускою тіло. Йому просто подобалося лякати.
І все це перекреслили зловісні стріли. Синє небо і степ, що збігав до обрію, заступила вогка понура печера.
Болючий нарив у горлі якось прорвало, і разом із гноєм вийшла нарешті колюча стріла. Проте дракон не міг позбутися кволості..."
Едгар, трохи зморений Драконовим життєписом, котре було бідне на події або через те, що особливих подій і не траплялося, або (найпевніше саме так) через те, що Дракон з певних міркувань обминав у своїх описах деякі факти, а також міркування з того чи іншого приводу.
Едгар відклав убік кільканадцять сторінок і перебіг очима дещо невиразне закінчення.
Ось воно:
"На балконах стояли люди, розмовляли, сміялися, і нікому не було діла до старого дракона, що полохливо повз дорогою, розбитою колесами самоскидів. І тільки маленький хлопчик, угледівши внизу дракона, захоплено гукнув:
– Мамо, дивися, дракон повзе!
Жінка вийшла на балкон, відкидаючи рукою своє пухнасте волосся, глянула на дорогу. В калюжах скалками відбивалося місячне сяйво.
– Який дракон, синку? Знов на будівництво щось везуть.
Жінка махнула рукою в бік підйомних кранів і пішла. Хлопчик перехилився через поручні, мовив за нею розчаровано: "Везуть щось..." – і задумливо сперся щокою на руку, стежачи поглядом за потужною машиною, що, ревучи, поповзла через баюру.
А хлопець, що йшов від тролейбусної зупинки, відступив на узбіччя, даючи проїхати форкаючому велетню, який засліпив його фарами, глянув на забризкані грязюкою штани й вилаяв шофера.
Отак і сталася метаморфоза, отак і відбулась обіцяна розмова "про тіла, що набули форм небачених".
Едгар закінчив знайомство з драконовим витвором якраз у слушну мить. Бо тільки-но він перевів погляд з Драконової праці на блакитне небо, як побачив, як над дахами пройшов і щез за двоповерховим магазином "Дитячий світ" отой самий НЛО у вигляді перекинутої догори дном білої з синьою смужечкою тарілки, яка спустилася на траву в мить Едгарового квапливого виходу з Міста Флюгерів.
Едгар поклав рукопис до внутрішньої кишені куртки, підвівся з лави і спробував з виразу облич перехожих визначити їхнє ставлення до появи НЛО. Та перехожі йшли собі кожен у своїй справі, або не помітивши появи вищезгаданого НЛО, або звикнувши вже до численних появ НЛО у різних точках земної кулі.
Упевнившись в індиферентному ставленні перехожих, Едгар перетнув вулицю й рушив до того місця, де мав сісти НЛО.
Незаперечним є той факт, що непізнані літаючі об'єкти, вони ж таки літаючі тарілки, стали відчутно докучати землянам близько чотирьох десятиріч тому, коли їх уперше побачив американець К. Арнольд. З кожним роком їх дедалі більшає і більшає. Їх бачать не лише неозброєним оком, а й на екранах радіолокаційних станцій. Вони заважають літати цивільним літакам землян. З їхньої вини за сигналом тривоги в повітря здіймаються військові літаки землян. Вони лякають пілотів своїми еволюціями, різкою зміною напрямку руху, переслідуванням, лобовими атаками і, нарешті, дійшли до того, що стали ночами з п'ятдесятикілометрової висоти освітлювати надпотужними (за нашими мірками) прожекторами будинки, не даючи нам як слід відпочити перед трудовим днем. Вони так заполонили небо, що ми вже майже не звертаємо на них уваги, як не звертаємо уваги на голубів, ворон, на падаючі з космосу станції "Скайлеб" та метеорити.
Вони вже нав'язли в зубах, вони стали невід'ємною прикметою нашого існування, його, можна сказати, атрибутом. Вони вже не являють собою тему для розмов. Ними займаються комісії, діяльність яких навряд чи цікавить когось.
Вони стали побутовими літаючими тарілками.
Що воно таке? Літальні апарати, згустки не відомих нам поки що полів, локальні збурення континуума, проекції, що їх передають на Землю апаратурою чужопланетного космічного зонду, що давно вже метляється десь неподалік Марса І, як відомо, розважається, створюючи славнозвісну радіолуну.
Суто земні, не вивчені ще феномени нашої багатостраждальної атмосфери?
Безперечно, хотілося б тішити себе думкою, що нас спостерігають з інших планет. Якщо спостерігають – отже, ми цікаві! Нас засмучує, певна річ, відсутність будь-яких спроб контакту, але ж ми так само не шукаємо контакту, скажімо, з кропивою чи бабками, і не тому, що вважаємо їх дурнішими від себе, а тому, що нам і на думку не спадає спробувати налагодити з ними контакт. Можливо, Інопланетний Розум бачить у нас усього лишень цікаве (а може, й не дуже цікаве) явище природи, і йому навіть ненароком не спадає на думку побудувати зі своїх літаючих у нашому небі тарілок теорему Піфагора й почекати, якою буде наша реакція на таке.
Шкода. Ми б уже відповіли...
Ми обурено женемо від себе думку про те, що сонми непізнаних об'єктів можуть виявитися усього лишень породженням суто наших земних умов, ми пхаємося в надра віків І видлубаємо звідти щоразу нові й нові відомості про палеоконтакти, про допотопні відвідини (або палеовізити, як модно тепер казати), ми знаходимо сліди цих відвідин, де тільки можна знайти, і радісно піднімаємо їх на щит, ми порпаємося в біблійних текстах та давньоіндійських казаннях, ми витлумачуємо у зручний для нас спосіб наскальний живопис, ми пристосовуємо до потреб нашої мрії Баальбек та острів Пасхи, пустелю Наска й плато Тассілі.
А які удари змушена витримувати мрія! Впали Баальбек і Тассілі, дістали своє земне пояснення птахи, риби, павуки та ящірки пустелі Наска. Суто земне пояснення. Послухайте.
"Стародавні мешканці пустелі Наска створювали їх для своїх богів або душ померлих родичів. Це цілком правдоподібно, оскільки такі ж зображення тварин і птахів трапляються й на посудинах, що їх вони клали з небіжчиками в могилу".
Кривдно? Кривдно. Хоча тут можна й посперечатися.
Далі з гуркотом повалилась іще одна гіпотеза. Гіпотеза переконувала, що камінних ідолів острова Пасхи створили неземні скульптори, переконувала на тій підставі, що ніякі людські сили не могли б доставити вісімдесятитонних гігантів від кар'єру до місця установлення. "Дерев'яні котки", – заперечували опоненти. "Де ви бачите на острові дерева?" – допитувалися прибічники інопланетних скульпторів.
І що ж ви гадаєте? Знайшли-таки дерева! Дісталися до дна кратерного озера і виявили силу-силенну дерев'яного пороху, що невблаганно свідчила про наявність у минулому густих пасхальних лісів.
Щоправда, незрозуміло, чому вони щезли – та це вже зовсім інше питання. А нещодавно, як відомо, й без будь-яких котків потягли ідолів. Як експеримент.
І так хоч би до чого взявся.
Сахнулись у протилежність, дійшли до проголошення нашої унікальності у всесвітніх масштабах, посумнішали й начебто змирилися й покинули ремствувати, а насправді, певна річ, ні на мить не допускаючи думки про те, що ми самотні у Всесвіті.
І як же парадоксально ми все ж улаштовані! Коли нас атакують навали літаючих тарілок, ми заявляємо, що маємо надто гарний зір, щоб бачити їх, а коли літаюча тарілка зрештою падає в калюжу перед самісіньким нашим носом, забризкавши нам штани, ми сваримося кулаком у бік найближчого магазину для посуду або пункту громадського харчування.
І все ж віримо в пришельців, чекаємо на них і давно вже приготували сотні варіантів привітальних промов на честь відвідин.
А відвідини, може, давним-давно вже відбулися. Думка не нова, та не завжди ненове означає – неправильне. Чекаємо на кораблі, що спурхуватимуть з неба на площі наших міст, передбачаємо мудрих, яснооких, великоголових, що несуть знання, а в дійсності все може бути набагато простіше.
Про Одинцова ніколи не чули? Тоді послухайте, адже це не вигадка, це правда. Він тільки довести нічого не може. Певна річ, спершу пробував: ходив, говорив, переконував, листи писав, а тоді махнув рукою і розводить собі у вільний час акваріумних рибок. А що йому залишається робити?
Й отак завжди: втопимо погляди в небо та й чекаємо не дочекаємося якоїсь там комети Галлея і не помічаємо того, що буквально пролітає перед носом. Таж коли розібратися: що нам до тієї-таки комети Галлея разом з усякими там "Де Кок-Параскева пулос" або ж "Шванеман-Вахман 1"?
Під ноги треба уважніше дивитися. Ну, гаразд, про Одинцова. Поки Едгар шукає вхід до магазину "Дитячий світ". Тому ж кінця-краю не буде. Зупинімося.
Шосе лисніло в світлі фар, наче риб'яча луска, і "двірники" на вітровому склі невпинно займалися ранковою гімнастикою. Крізь мжичку тьмяно маячіли освітлені квадрати вікон уздовж дороги – з'являлися попереду, як невиразні видіння, і мчали назад, так наче їх тягнув хтось на мотузочку. Розмірений перестук мотора гіпнотизував, настійливо пропонуючи поринути знов у найсолодший вранішній сон, і Одинцов весь час позіхав, не відводячи, проте, погляду від підступно слизького асфальту. Зустрічні вантажні машини, презирливо форкаючи, пахкали на його "Москвич" клубами синього диму й бігли далі у своїх справах, упевнено налягаючи на дорогу величезними колесами.
Чоловіка, що махав рукою, стоячи на узбіччі, він помітив здалеку, загальмував і почав знову виконувати затяжний позіх. Закінчивши позіхати й протерши очі, він виявив, що попутник уже шарудить плащем, умощуючись на задньому сидінні.
– До Москви?
– Так, – не зразу озвався попутник, перестав шарудіти плащем і принишк.
"Москвич" знов набрав швидкості й помчав за відступаючою ніччю, а Одинцов, вирішивши, що розмова – найкращий засіб прогнати залишки сну, почав універсальну метеорологічну увертюру.
– Погодка, бачили таку, га? – кинув він перші слова на конвеєр розмови. – Ще якийсь там місяць і, диви, снігом замете!
Він скрушно похитав головою, подумав про ожеледь і можливий різкий стрибок кривої на графіку дорожньо-транспортних пригод.