Скільки разів побував тут ще дитиною з коровами. Пригадуються деякі подробиці. Пригадалася та спокійна місячна ніч, коли ми з Павлом, Юрою й Тулайданом верталися цією дорогою з Ворохти. Он і скеля та недалеко, де розважав Павло. А Тулайдан давно вже має змогу натішитися війною.. Хто б сказав тоді, що вона так скоро прийде. А що то поробляє Розенкранц? Він, здається, доставляє для фронту провіянт.
За пів години були внизу, йшли, значить, швидко. При виході з лісу налізли на табори й кухні. Там метушня. Поборхалися понад залізницею. Коло залізного мосту зупинилися й я глянув на годинник. Щойно пів восьмої. Тут недалеко вже сестра Василина. Зайти, чи не зайти? Не знати. Мало часу. Спізнюся, а тих там і викинуть із скелею під небо. Краще вперед. Хуртовина окутала нас з ніг .до голови снігом, так, що ми подібні на снігові баби, яких виліплюють діти. Наткнулися ще на один огник. Я зупинив ся знов. Зупинились і всі решта. Огник мигнув і зник, ось знов мигнув. У думці так само мигнув і заворушився спомин. Він звязаний із соняшним вечором, білою панною й дотиками її пальців. Далі непогожі осінні дні, гончий пес. мох, що пахне фосфором. Ще далі шибениці, біла хустинка на двірці, війна. Душно стало. По обличчю спливали великі краплі засніженої води. Втягнув у груди по можливості більше повітря, подав команду й пішли.
А світло, що мигнуло перед очима, не зникає. Чим далі рухаємося вперед, тим більш настирливо лізе воно до очей. Ось уже зовсім близько. Наштовхнулися на повалений частокіл. І тут я виразно відчув намір переступити його, коли перешкоджатиме, розбити й зайти до хати. Переступив. Сад. Оглодані вітром дерева дико розчепірили свої віти. За мною, хлопці! Тут затишок. Відпічнемо та й закуримо.
Всунулися під накриття засипаної снігом веранди. До душі зазирає освічене тепле вікно, під ногами пустотливо гоняться рештки гірських вітрів, бавляться, ніби маленькі котики.
Зайду. Обтер мокрою рукавицею обличчя, притулився до вікна й хухнув на нього.— Стійте, хлопці, тут а я зайду до хати До найстрашнішого наступу не готувався так довго, як тут. Закликав до себе всю хоробрість, яку тільки мав. І так перший раз у житті увірвався в дім заборони.
Цілий океан тепла, запахів гарячої кави та вина линувся на мене, коли переступив поріг. У кімнаті дим цигарок, на стіні старшинські одяги, зброя, на стільці вичищені з високими холявами чоботи й остроги.
Назустріч шиокими певними кроками, ступав високий, стрункий мужчина. Узутий у мягкі капці, штани військові, сорочка звичайна без комірця, а на ній підтяжки.
— Ви хто? — запитав різко й певно. Рапортую. Мужчина підносить руку й, вказуючи гострим пальцем на двері, кричить:
— Гераус! Гальо!! Гер Шнайдер! Занотуйте імя того капораля.
Ніби зпід землі зявився гер Шнайдер, у нього великі руді брови і також барви бльокнот. Моє прізвище загомоніло по хаті.
І тут сталося те особливе, чого я найменше сподівався.
Коло мужчини пліч в пліч, у таких же мяких капцях, зявилася Йонашівна. Вона така ж струнка, як і той мужчина, лише дещо нижча. Вона стоїть від мене в профіль. Бачу її, подібний на знак запиту, вираз... Обличчя, особливо носик, нагадали ту мармурову жінку, яку колись бачив у парку в Галичині. Вислухала в чім річ і зовсім щільно підходить до мене. Голос її дзвенить тонко й пахучо.
— Це ви, Цокан?
— Так є! — відрубую по вояцьки.
— Котрий?
— Дмитро, ласкава панночко!
Подумала. Довгий мужчина в капцях мовчки стоїть коло неї.
— Це ваш брат Павло? Так? Цікава його бачити. Здається, що я вас десь зустрічала.
Моя память блискавично запропонувала їй свої послуги.
— Ааа! — протягнула й засміялася. — Ви гарно все памятаєте. Ви тут сам?
Відповів. — Пане Шнайдер, — звернулася до того таки з рижим бльокнотом. Закличте тих людей до хати. Гальо! Ганна! Кава там ще є?
Ніто диня, ніто мідний місяць, висунувся зза дверей.
— Є, панночко.
— Пане лойтнант, — звернулася вона до довгого в капцях. — Допоможіть їй, будь ласка.
Я, розуміється, встиг збліднути й почервоніти наново. Мимохіть тіло моє витягнулося в струну. Назва "лойтнант" говорить більше, ніж звичайна сорочка. Я швидко затарабанив і старанно визвірив очі.
— Сховайте їх і не бійтесь, — тикнула вона пальчиком у моє перенісся. — Чого ви так визвірилися?
Я знищений. Подібний на велику малпу, стояв розгублено, а з мого одягу й узуття стікали потоки води. При кожному мойому русі сніг куснями обривався й падав на блискучий поміст. Виступила на кін, якась суха, чорна жінка й підозріло дивиться на брудні калюжі під моїми ногами. І саме в той час навстежінь позіхають двері й до середини ввалюються три величезні кусні снігу.
— Це — каже Йонашівна — Цокан. Знаєш мамусю, це брат того Павла, який наробив колись стільки гармідеру.
Чорна жінка покивала головою. Прибула кава. Я розтавав разом із снігом і розливався по помості. Кріс, мої речі й мокрізний плащ, сяк-так утримували мою вояцьку подобу. І осоромившися до останньої можливості, покірний кожному темброві шовкового голосу, дозволив собі випити чашку кави, дозволив, щоб "гер лойтнант", який у цей мент, почував себе не краще від мене, з солодкою усмішкою, турбувався нами, маючи нагоду полюбуватися, як вояки хлещуть каву, проливають її незграбними руками і брати це все, як невинну химеру розбещеної панночки.
20
Аж коли опинилися під гострими поривами вітру, який охолодив мою голову, я зрозумів усе те, що сталося. Отже ж там чекають на смерть люди! Скоріше вперед! І ми швидко йшли, борхаючися у глибокому снігу. Я гнав попереду, бо на мені лежала вся відповідальність за цей випадок.
Перед нами ще десять кільометрів тяжкої ходи. Перейшовши потік Сухий, натрапили на втоптану стежку. Зустріла стежа, обмінялися гаслами й посунули далі. Вітер гремить по верхах смерек, скаженіє, а нам гаряче. Піт заливає чоло. Гаряче до болю, але роздягнутися не можна. Тверда, просмальцована сорочка, щільно липне до тіла та відається в нього тисячами колючих голок.
У пів до четвертої досягаємо полонини Кузнєска. Заходимо до першої землянки й довідуємося, де знаходиться команда відтинку. Виявляється; що аж під горою Козмєщик, година ходу звідсіль. Годі довго розважати. Вперед! Копаємося через засипані снігом кущі ялівцю, провалюємося, падаем.Сніг вище пояса. Місцями грузнемо в ньому по шию. Години біжать, а ми майже на місці.
Дивлюся на годинник — пята. До команди не дійдемо. Звертаємо просто на лінію. Крок за кроком, під сильними поривами вітру опановуємо віддаль. А годинник спішить. Тут треба б бігти, кричати. Зрив, як нас повідомлено, мае наступитити в шостій годині. Коли б вони принаймні догадалися. Залізли під небо й льодиніють. Ми вже, мабуть, на висоті тисяча вісімсот метрів. Передня лінія на тисячі девятьсот.
Нарешті ми на місці. Вриваюся в землянку й перше обличчя, яке попалося перед мої очі, було Гриця Янчеюка.
Хвилину я й він уперто дивилися один на одного. Навкола сидять навколішки з десять чорних, обгорілих постатей. Під стелею смутний, ніби з проолієного паперу ліхтар, а на долівці купа ручних гранат.
— Товариші! — кричу по мадярськи. — Спасайтеся, бо це місце москалі зараз зірвуть.
Вони не вірять. Вони спокійно сидять, як і сиділи й, мабуть, думають, що я божевільний. Я кричу ще сильніше, але мої зусилля даремні. Один починає згучно лаятися й радить викинути мене надвір.
— Янчеюк! — кричу я по українськи, зовсім забувши, де я й що таке Янчеюк. — Скажи тим дурням, що як вони не вилізуть звідсіль, то за пять хвилин їх викине на небо разом з тельбухами.
І тут Янчеюк зривається. — По-перше, я тобі не Янчеюк. Струнко і Я є начальник цього відтинку й ти мусиш мені голосити, як належиться. По-друге, це неможливе, що ти говориш. Ми мусіли б про це вже скоріше довідатися. Чому це сталося аж тепер?
Я визвірився на нього. — Немаю часу на формальності. Ми дістали повідомлення в останній час. Тікайте! Тікайте вci! А де мої товариші?
Хватаю Янчеюка за руку й тягну його з землянки. Він піддався. За ним вийшла й решта. Швидко віддаляємося від землянки. Бігти в долину лекше. Місцями сніг вище голови. Боязько, щоб не втопитися. Мої товариші пригоди десь відстали й хто знає, чи живі. Ми швидко котимося вниз, вальцюємо. По дорозі викликуємо людей із інших землянок і всі сунемо вниз.
І от ще один стрібок і ми знов на полонині. Я роблю велике зусилля, бо відчуваю, що мязи відмовляються служити. Напинаюся, стрібаю вниз і кочуся. В ту саму мить чую, що якийсь тяжкий предмет навалюється на мене, стискає й горло моє відчуло тверді, костисті потиски. Я харчу, стогну. Руки, замісць змагатися, заклякли й чіпляються за одяг. Очі полізли під чоло, а у скрані сильно бє кров.
Але враз щось сильно здрігнулося. Грунт під нами заворушився й у темноту ночі покотилися демонські громи. Рука, що тиснула моє горло, розщіпилася й до моєї голови блискавично вернулася свідомість. Зобачив Янчеюка.
— Грицю, — гукаю йому. — Зірвало — Це кричу йому два рази, бо він ніби не чує. Що з ним? За що він мене душив? — Це ти, Грицю? А де товариші?
— Які в чорта товариші?
— А ті всі, що були з нами?
З неба сиплються камені і встрягають коло нас у сніг. Враз Гриць викрикнув У суглоб його правої руки попав гострий камінь. У чорне небо увірвалася чиясь величезна червона ракета й ярко освітила гору. Все ніби в крові. З російського боку гармати розпочали канонаду. Заратакали скоростріли.
— Ти ранений, Грицю? — питаю Янчеюка.
— Ні! — злюче відповідає він. І якого чорта він лютує?
— Мене тільки, — каже він, — мазнуло каменем. А чи вивтікали ті дурні? — лається Янчеюк. І
Я пропоную йому свої послуги, розправляю закляклі свої мязи й поволі пробую рухатися далі. З обох боків виривається безліч ракет, які освічують нам дорогу.
До самого ранку не вмовкала гарматня стрілянина. Поволі спускаємося вниз. Рука Янчеюка сильно опухла й він ціпить зуби, щоб не кричати. Він борхається поволі переломною, а я за ним. Уже стало зовсім видно. Сонце мабуть також зійшло, але його не бачимо. Ввесь час дивлюся перед собою на чоботи Янчеюка. Він борхається, сховзає й падає. Помагаю звестися.
Туман згущується. Рухаємося поволі далі. Через кілька хвилин Гриць падає знов. Упав і не зводиться. Дивлюся на нього. Той лежить із відчиненими шклянними очима й не рухається.