Якось, тиняючись без діла, я забачив перелицьованого під політичного діяча селянина. Його обличчя було мені настільки знайоме, що я несамохіть став його переслідувати. Я йшов за ним аж до редакції, перед дверима ми схрестили погляди, Свид чкурнув на другий поверх (не знаю, що він тоді подумав), та через день я перестрів його знову і звелів, щоб він прийняв мене на роботу.
— Романтично.
— Свид до тої хвилини не здогадувався, що живе в детективному суспільстві. Він вважав, що консультації Родзісада відповідають його приватним інтересам, далі цього не бачив і мало не плюнув мені в обличчя. Ще через день я прийшов до нього в кабінет і показав підкріплені печатками рекомендаційні листи. Я вирішив отруїти йому життя своєю присутністю. Людині бракувало почуття гумору і доброго серця пожартувати при нашій першій зустрічі. Очевидно, такий уже склад його характеру, а характер — це код життя; Свидів білогвардійський характер і моя присутність мусять зіграти якусь комедію.
— Але ж це жахливо.
— Просто збіг випадковостей. Вас це не повинно особливо турбувати, адже ваш чоловік — марксист, а в комуністів, мені здається, навіть бритва нагострена діалектикою.
— До нас підійде офіціант?
— Негайно. — Полянський приклав до підборіддя вказівний палець. Офіціант, що обслуговував сусідні столи, миттю метнувся за перегородку, і звідти випливла надзвичайно миловидна дівчина в білому фартусі. — Як завше, — кинув їй Полянський. — Дамі — на замовлення.
Коли офіціантка пішла, Марта прохопилась:
— В "Атласі" я не була з тих пір, як...— Вона запнулася, та вирішила, що Полянський однаково про все довідається, якщо не знає, і додала: — Як заарештували чоловіка.
— Розповідають, що ваш чоловік — дотепник і найос-віченіший опозиціонер. Де вчився Юліан?
— Трохи в Кракові, до війни, потому склав екстерном іспити за юридичний і філософський факультети. Привіз два дипломи і каже: "Сяду за медицину".
— Скільки йому?
— Двадцять дев'ять.
— Воював?
— Працював у польовому госпіталі. За три місяці до мобілізації оволодів спеціальністю фельдшера. — Марта усміхнулась. — Вам не здається, що я хочу переконати вас...
— В тому, що не тільки розвідники проходять всебічне вишколення? Ні.
— Юліан, бідака, натерпівся. Не було книжок, сидів упроголодь, відтак ледве добився дозволу, щоб скласти екзамени.
— Добре, що життєрадісності не згубив.
— Хто його знає? — сказала Марта замислено, їй згадалася одна Юліанова розповідь.
"Мій батько був гірким пияком. Замолоду цікавився політикою, навіть трохи верховодив у селі. Тоді точилися міжпартійні бої. Щось схоже на трамвайні баталії, коли на селянина, що намагається втиснутися до вагона, репетують: "Спатіе!"12 — а селянин у відповідь ніби не-зумисне шморгне панка кінцем торби по носі або по-ведмежому наступить дамі на ніжку. Словом, сперечалися, билися і сідали до в'язниць. Батько виснував собі, що без повстання нічого не зміниш; його рубацькі погляди викликали обурення, мало-помалу він утратив спільників. Коли в мами був добрий гумор — став її просвіщати. Але його "молитви" лиш підкреслювали очевидну безвихідь, стомлювали маму, потому їй здалося, що скрута в хаті через нарваного чоловіка, який не вміє "тримати носа по вітру" і ладити з людьми. Якщо тобі без угаву клепчуть, що ти дивак, не вмієш жити, мусиш змінити натуру, інакше все піде пропадом, то, яким би твердим ти не був, якась невдача, якась пекуча гадка таки вб'є в тобі самовпевненість. Мама навчилася плакати, проклинати чоловікову несосвітенність, зважилася покликати в свідки кумів і родичів, галасувала, скаржилася, покидала, їх зводили люди далеко дурніші і підліші, ніж вони самі. Рік за роком — безперервне дерзання. Батько знемігся. Зламле-ний, він впадав у нудьгу, тинявся заробітчанськими дорогами, вертався обдертий, зі скупим гаманцем, яким нічого не можна було врятувати. Батько спився. Він пиячив безпросипно. Затемрений, веселішав, добрішав, бавився з нами, розповідав казки, уголос мріяв про нашу велику долю, навіть сипав дотепами. У п яному стані він ніби відроджувався для життя, йому вистачало розважливості не сприймати мамині докори. Ми наче свята чекали п'яного батька, бо тверезий він був нудний і непривітний. А п'яний — то прикидався героєм, то добрим ангелом. Нам це подобалося. Він затягав пісеньку "Гей, наша земля плаче..." Ми хором підхоплювали, по батькових щоках текли сльози — і ми шморгали носами..."
Мабуть, десь у ті дні Юліан навчився містифікувати. Може, це замінило йому маску, можливо, стало другою натурою. Часами він втрачає міру і переграє сам себе, тоді відчувається, що він несамохіть когось повторює і що йому насправді не весело, а до болю прикро.
Марті скортіло перевести на це бесіду з Полянським. Що він думає про гру як умову зберегти себе для праці, про те, що доведені до абсурду людські стосунки нав'язують нам фальшиві ролі, після чого нам важко бути самими собою?.. Одначе вона не торкнулася цієї теми.
"Може, цей Полянський стільки ролей переграв, що розтринькався дощенту і розуміє це?.."
— З Бригідок начебто випустили багато політичних.
— Я й ходжу з таким відчуттям, ніби і Юліан на волі,— призналася Марта. — Місяць не давав про себе знати, а вчора отримала листи піврічної давності. Тюремники ніби підчищають за ним місце.
— Згортають справу? Цілком можливо.
Марта завважила, що Полянський готовий був щось спитати.
— Це такий чоловік, — сказала вона, сміючись,— що не прийде, доки не поновить "форму". Міг поїхати на села, щоб від чухатися. Якщо він виглядає дуже нещасним, то не покажеться ні друзям, ні родичам.
— Радий буду познайомитися.
— Ви не маєте намірів зайнятися журналістикою? — спитала Марта,
— Вагаюся. Преса проектує на дійсність зовсім несподівані відтінки, це цікаво. Деколи публічне припущення може міняти політичний курс і діяти як реформаційний переворот. На цій ниві я міг би застосувати свій досвід.
Офіціантка накрила на стіл. Полянський налив собі коньяку, не силуючи Марту випити. Між ними виникали демократичні товариські взаємини. Ще в редакції, побачивши, що Марта ходить у порожньому цеху" з бутербродом, Полянський сказав: "Ви не образитеся, якщо я запропоную вам пообідати зі мною в ресторації? Вважайте, що ви скористувалися моєю присутністю, аби з'їсти гарячого, бо самій жінці не слід відвідувати такі заклади, як "Атлас". Марта швидко, мов кинувши собі виклик, стала одягатися. Полянський додав: Даремно відмовляєте собі в таких дрібницях, як обстановка. Якби я був певен, що маєте насолоду в роботі, як рільник у полі чи тесляр на будові, я промовчав би, випадково побачивши вас за обідом у редакції. Не пригнічуйте себе без потреби..."
У Марти аж туманилося в голові від духмяної грибної юшки. Більше року вона вдовольнялася гарячою стравою раз на добу.
— В Росії я звик і перед супом промивати шлунок. — Полянський одсунув карафку з коньяком.
— Ви там довго працювали?
— Майже вісім років.
— Вас закинули перед війною? Полянський засміявся.
— Коли ви назвали моє заняття працею, мені аж щось у душі сколихнулося. Та розвідник все-таки лишається розвідником. Так, мене туди закинули перед війною.
— Як мається моя арештантка? — запитала Марта весело.
Вона вернулась додому в доброму настрої. Чи смачний обід вплинув, чи те, що репортаж вдався без зусиль. Марта поцілувала Олесю і, присівши, зирнула у вічі:
— Що?
— Було скучно, мамо.
— Сердешне моє...
Раптом на Марселлиній половині пролунав писклявий металевий голос, на секунду упав і загримів, аж стіни затремтіли. Марта вражено наморщила чоло.
— Марселла привезла з міста дві скриньки, — сказала Олеся, — і з того часу щось в неї репетує.
— Грамофон? Голос аж захлинався.
— Політична промова. Вільгельм? Франц-Иосиф? Дзенькотіли шибки.
"По-польськи. Хто б це? Вітос подав у відставку, його оббріхують. Поніковський? Цього оббріхують, не чекаючи відставки. Бідна голівонько. Будують у Польщі "справедливе" суспільство і не підберуть вождя. Нема кого записати на плиту. Пілсудський? Нарутович? Сливинський?.."
Ідучи на кухню, Марта затрималась у коридорі. Визирнула Марселла. Зміряла Марту незалежним поглядом і гримнула дверима. Голос умовк, і полилась музика.
"Ага, — посміхнулась Марта. — Отже, я — не я..."
Невдовзі в Марселли стали збиратися гості: чоловіки і жінки. Марта тільки знизувала плечима, намагаючись не слухати реготи.
Олеся чогось вередувала. Марта почала казку, та ретельна синичка, що провіщає весну, дівчинку роздратувала. Відпали зайчик, білочка, хитра лисиця і мудрий кіт.
— Що це я не розумію сьогодні своєї дитини? — мовила з внутрішньою тривогою Марта.
— Поклади мене в ліжечко.
— Спатимеш сама?
— Може, швидше засну.
— Ти нездорова? — Марта приклала долоню до Оле-синого чола. — Гарячки нема...
— Я здорова, мамо. День був довгий. Холодно, я мало не заледеніла. Чому не купиш вугілля?
— Привезу, — відказала Марта. — Завтра. Саменькі подбаємо про себе, раз нема господаря.
Марта вмостилась на канапі з недочитаними Юліано-вими листами. Взяла датований першим серпня, намагалася пригадати, що робила в ті дні. Перепадали дощі, жінки на ярмарку бідкалися, що снопи ще в полі.
Свид вирішив опублікувати якусь статтю з архівів професора Кривов'яза, що, кажуть, помер у підвалі Корняктового палаццо, як жебрак. Статтю приніс Кость Грушевич. Свид зітхав і смикав чуба. "Ой, буде ж мені, буде! Запроторять до Бригідок безвольного, безпринципного Свида, стихійного видавця, що жив зі всіма в мирі і злагоді. Гектор Свид досі не мав зауважень, панове. Вам, професоре, байдуже. Лишивши нащадкам тисячу утопій, ви собі вмерли без клопотів, — відійшли в історію. А ми, грішні, від фірмана до кардинала, живемо тимчасово, не думаємо про завтра. — Свид читав уголос: — "Наїзд Казимира не посіяв такого жаху, як прихід Ягайла, хоч Ягай-ло ніс Боже благословення..." Ще б пак. Казимир лише пограбував Галичину, а Ягайло всунувся як цивілізатор..."
Марта розклеїла конверт. Юліан питав, чи розмовляла Марта з професором Риданом.
Ні, Юліанку, навіть не провідала Ридана. Подалася б зараз, та ніч. Завтра, Юліане..."
На листі не було позначок, наче його не читали. Міфічний тюремний цензор з почуттям непереможності відіпхнув з-перед себе Юліанову писанину.
"А може, міняють політику, — подумала Марта.— Останнім часом цензура взагалі перестає скаженіти.