І не ві-рилося, що десь там, за косою, на холодному морському дні, лежить загиблий корабель, якого й досі чекають з війни...
22
Водолази шукали бронекатер до пізнього вечора, але так і не знайшли. Борис Петрович запевняв, що пам'ятає, де він затонув, показував те місце, одначе море уперто зберігало свою таємницю, не бажаючи розкривати її навіть після стількох років війни.
Повернувшись на берег, ми повечеряли, а, як уже зовсім стемніло, розклали між наметами і будиночком вогнище, повісили над ним два казанки, у яких варилася юшка, й, розташувавшись навколо нього, слухали розповідь Козака про те, як він урятувався. Як, добувшись берега, захопив якогось солдата-обозника, переодягнувся у його форму і погнав коней на схід, до Дністра. І як переправлявся уночі через нього на двох збитих колодах.
А потім, після семи днів блукання по степу, випадково натрапив біля якогось хутірця на невеличку групу партизанів, з якою дійшов аж до Савранського лісу, що пролягає десь далеко звідси, на самій півночі області. Проте в партизанському штабі йому спочатку не повірили, і мало не судили як фашистського агента — занадто вже неймовірною здавалася його розповідь. Але зрештою не судили, перевірили в бою з карателями. Потім він ще й став партизанським розвідником.
Ми з Дінкою сиділи на камені, накинувши на плечі піджак мого батька, і слухали цю розповідь так, наче нам читали якусь дивовижно цікаву книжку про війну. Мені особисто не вірилося, що все це сталося саме з Борисом Петровичем. Бо не може бути, щоб таке відбувалося з людиною, яка сидить з нами за одним вогнищем. І коли він розповідав, як вони, п'ятеро партизанів, пройшли згодом майже через усю Україну, і вже десь за Дніпром проривалися до своїх через лінію фронту, я так переживав, що мало не запитав колишнього моряка: "То й що, ви все ж таки залишитеся живими?" Начебто пробував зазирнути на останні сторінки захоплюючої книжки, щоб дізнатися, чим вона закінчується. Сам дивуюсь, що вчасно схаменувся.
— Бачиш, оце справжня смілива людина,— пошепки мовила Дінка, щойно колишній моряк закінчив розповідь, і біля вогнища на якийсь час запанувало мовчання.— Не те що ти...
— А що я?! – обурююсь. — Хіба я що, боягуз?
— Ще й який! Ось так, мужньо... Щоб через усю Україну... Коли скрізь вороги... І дійти до своїх. Ні, ти це ніколи не зміг би.
— Чому це, як ідеться про мене, то вже обов'язково я всього боявся б, нікуди б не дійшов, і взагалі, в розвідку мене взяти ніхто не наважився б?.. А насправді, я теж зумів би.
— "Зумів би!.." — передражнила Дінка.— Просто ти занадто самовпевнений. І ні краплини скромності.
— А що, я повинен був переконувати, що не здатний на таке?
— Не знаю. Треба хоча б засумніватися,— примирливо каже Дінка.— У таких випадках усі сумніваються.
— А може, якби Борис Петрович хоч раз засумнівався в тому, що дійде до своїх, то й не дійшов би. І завдання партизанського штабу не виконав би. А він вірив, що пройде лінію фронту.
— Все одно не подобається мені твоя хвалькуватість,— прошепотіла Дінка і, випурхнувши з-під поли піджака, примостилася на камені поруч зі своїм батьком, що сидів між моїм батьком і Старим Штурманом.
— Дуже мені потрібно: подобатись тобі,— бурчу я, враз відчуваючи, що без Дінки в моєму сховку стало холодніше.— Сама задавуля, а когось повчає.
Уночі я прокинувся від того, що місячне сяйво било мені просто у вічі. Батько і всі інші в нашому наметі спали. Кілька хвилин я лежав, дивлячись на надрізану, ніби хтось відшматував від неї окраєць, кулю місяця, потім обережно, щоб нікого не розбудити, виповз із намету. Біля пригаслого вогнища я одразу ж побачив чиюсь постать. Людина сиділа на камені і дивилася на море, через яке, аж до самого берега, пролягала місячна доріжка, що здавалася мені злітною смугою космодрому інопланетян. А ще — людина дивилася на вогні корабля, які повільно пропливали праворуч нас, між химерними вершинами прибережних пагорбів, що теж скидалися на готові до старту космічні кораблі. Або на кам'яні статуї острова Пасхи. Все залежить від фантазії.
"А десь там, на дні, лежить катер, з усім екіпажем,— подумав я, відчуваючи, як усе навколо набуває якоїсь особливої утаємниченості.— І ніхто з моряків не знає, і не може знати, що ми їх шукаємо. Через багато-багато років — шукаємо..."
Далеко-далеко, край місячної доріжки, море зливалося з небом. І здавалося, що корабель наближається до тієї доріжки не морем, а звідкілясь із глибин Всесвіту. А може, так воно і є насправді?
— Що, не спиться?— вирвав мене із задуми голос людини, яка сиділа біля вогнища.
— А вам? — зважився запитати, підходячи ближче. І тільки тоді розгледів, що то Борис Петрович.
— Мені — теж. Ніч, мабуть, така...
— Яка?— стиха запитав я, боязливо поглядаючи на море, небо, місячну злітну смугу...
— Така, що прожити її треба з відкритими очима. Без сну... Але тобі, хлопче, цього не зрозуміти.
— Не бійтеся, все зрозумію...— пообіцяв я, сідаючи на камінь опліч нього.— Ви не зважайте, що я ще малий.
Колишній моряк усміхнувся і похитав головою.
— Не зважаю,— сказав він. І потім ми довго мовчали. Колишній моряк дивився на море. А я — на море і на нього, терпляче чекаючи, поки він заговорить.
— Іди спати, хлопче,— нарешті лагідно мовив Борис Петрович. – Пізно вже.
— А ви?
— Мені ще треба посидіти. Повертайся до намету. Чи, може, там холодно?
— Ні, тепло. Скажіть, ви вірите, що водолази знайдуть катер?
— Ще вчора не вірив,— стиха проказав він.— А тепер... Поживемо-побачимо.
— Отже все-таки є надія, правда? — зрадів я. Дуже вже не хотілося, щоб уся ця експедиція виявилася марною. Тоді і в школі не буде про що розповісти. Подумаєш: шукали і не знайшли!..
— Ну, гаразд,— зітхнув Борис Петрович.— Тобі скажу зараз. А всім іншим — вранці. Розумієш, оце щойно мені пригадався той світанок, коли затонув наш корабель. І я побачив просто перед собою вершину кам'яної кручі, дуже схожої на велетенську людську голову. Три високі пагорби. І вершина середнього, наче голова, що проростає із землі. Як ото в казці. А коли ми виходили вчора на боті в море, пагорби лишалися праворуч того місця, де водолази спускалися під воду. Отже, шукали ми не там, де треба.
— Чому ж ви не скажете про це водолазам?!— здивувався я.— Давайте розбудимо всіх! Уявляєте, як вони зрадіють?!
— Навіщо ж будити? Нехай відпочивають. Завтра у них буде нелегкий день. Навіть важко уявити собі, яка вона тяжка, ця водолазна праця.
Проте ні слова колишнього моряка, ні взагалі будь-яка сила вже не здатна була стримати мене. Кинувся до намету, поторсав батька і, тільки-но він підхопився, прошепотів:
— Тепер ми вже знаємо, де насправді знаходиться катер. Борис Петрович, ну, моряк цей, пригадав. Він там, навпроти трьох пагорбів.
— Почекай, почекай, яких пагорбів?— не зрозумів батько.— Що він пригадав?
— ...Де знаходиться катер — от що!— вигукнув я, бо вже не мав сили стриматися.— Треба негайно виходити в море й шукати його!
— Куди виходити?! Ніч. І говори пошепки.
— Та я і так пошепки!
Ще нічого не зрозумівши, батько намагався утихомирити мене, але було вже пізно. Через хвилинку всі, хто спав у наметах, прокинулися, і незабаром знову зійшлися біля вогнища.
23
Вранці екіпаж бота одержав попередження про шторм, й одразу ж вирушив до Дністра, щоб перечекати негоду в лимані, в порту Білгорода-Дністровського. І водолази, і ми з Дінкою проводжали його, стоячи на пагорбі. Не знаю, як хто, а я почувався так, нібито відходив корабель, який на багато років залишав нас на безлюдному острові. Мабуть, тому я найгучніше кричав і найдовше махав йому рукою. І, помітивши це, засоромився: поводжуся якось по-дитячому.
— Він ще повернеться,— стиха мовила Дінка, коли всі водолази вже пішли, і ми лишилися тільки вдвох на тому випаленому степовим сонцем пагорбі. Вона немовби вичитала мої думки.— Він ще повернеться,— повторила вона й усміхнулася.— Тільки-но стихне шторм. Який ще не почався.
Бота вже не видно було, а ми ще, мабуть, з годину сиділи на березі, чекаючи шторму.
Перша хвиля його вдарила аж тоді, як усі ми навідалися в гості до археологів, що працювали за два кілометри від нашого табору. Це був звичайнісінький шторм, без зливи, без ураганного вітру, який зриває дахи і з коріннями вивертає дерева. Хвилі, правда, були високими, але нікого з нас цим не здивуєш. Усі ми живемо біля моря і не раз, особливо восени та навесні, бачили подібні буревії.
Єдине, за що я був вдячний цьому штормові,— що подарував нам оці відвідини "степового плато", на якому вели розкопки студенти-історики Одеського університету. Адже ні я, ні Дінка ніколи в житті на розкопках не були. А тут не просто якийсь там курган, а велике стародавнє городище.
Викладача, який керував розкопками, зараз тут не було, а старшим лишався студент Валерій Кирчан, високий м'язистий хлопець із обличчям, щедро всіяним ластовинням. Дізнавшись, як ми опинилися у цих краях, Валерій одразу пройнявся повагою до наших батьків-водолазів і добру годину водив узвишшям, показуючи досить глибокі ями, в яких були залишки фундаментів якихось будівель, рештки плавильної печі, кістки, черепки та уламки скульптур.
— І все це відкопали ви самі?— здивовано запитав я, прикидаючи, скільки тут треба було попрацювати.
— Ні,— всміхнувся Валерій.— Ми тут працюємо лише другий сезон. А розкопки тривають уже шостий.
— А скільки ще триватимуть?
— Не знаю,— стенув плечима Валерій.— Тут ціле місто. Уявляєш, що це означає: вирвати у землі місто, яке вона поглинула кілька століть тому?
— Уявляю,— охоче відповів я, хоча, чесно кажучи, нічого не уявляв. Й аж тепер роззирнувся, розшукуючи очима Дінку.
Вона сиділа разом зі студентками у затишку за наметом і прочищала щіточкою якусь велику кам'яну плиту. Мене здивувало, з якою старанністю вона робить це, і взагалі, що вона так швидко знайшла собі роботу. Водолази, яких супроводжував інший студент, теж закінчили оглядати розкопки, і тепер гід показував їм рештки кам'яних статуй, що лежали під брезентовим тентом. Нам Валерій уже показував їх, але мене вони чомусь не дуже й зацікавили. Таких статуй повно в нашому історичному музеї. І не лише в залах, а навіть у дворі.
— Що це за плита, над якою мудрують за наметом? — запитав я Валерія.
— Поки що важко відповісти,— замислено відповів студент. —