Невдовзі від Гостренької почали надходити листівки. Він не відповідав. Через півроку він отримав телеграму: "Прийди до мене дуже важливо". Він пішов. Вона із сльозами кинулася йому на шию.
— Ти стільки ходив... стільки ходив... а я не могла тобі відповісти, а от тепер, коли ти мене покинув... Я не можу без тебе, не можу, ні дня, коханий!
Вона цього ж вечора виявила ініціативу і настійність, і вже коли між ними все сталося, вона стискала руками його голову і шепотіла: "Не віддам! Не віддам!", аж поки заспокоїлася. Потім вона якось механічно вимагала освідчення і клятв на вічність, а він розумів, що вона його не любить, і його пойняла тужлива спрага чистоти...
Більше він її не бачив. Десь аж через десять років, коли Нечаєнко став уже досить відомим, він дізнався, що Гостренька одружилася і розійшлася, і зосталася у неї від того шлюбу дочка; вона любить розказувати, що Іван Нечаєнко занапастив її долю...
Ганна Іванівна торкнулася пальцями його плеча. Він не ворухнувся. Вона провела долонею по волоссю. Почала наспівувати: "Ой у полі вітер віє, а жито половіє..."
У ті часи якось зібралася у них студентська вечірка, і він, на десять років старший, був там за рівню, і ні сіло, ні впало захмелів — полетіли гальма, як не було, отак несподівано позначилась на його нервах жорстокість і доступність Гостренької. Всі розійшлися, Кузя лягла спати, і він подався до неї. Відсіч була гостра й остаточна. Прокинувся ранком, глянув — в одну мить його наче ошпарили окропом і скупали в крижаній ополонці, од стиду свого великого він не чув ні рук, ні ніг, ні голови. Він бачив, що Кузя-Ганнуся не спала — вона втупилася у стелю, в її очах був скляний відчай.
Вона поїхала додому — до тої самої стоюрідної батькової сестри, до тринадцятої води на киселі; він щось винувато мимрив, а вона сказала тоном старшої: "Цить, Кузю. Якщо немає — де ж узяти?"
Його пік сором від згадки про те, що сталося, і спочатку він тільки усвідомив, що втратив добру приятельку, а за два тижні після від'їзду Кузі він уже відчував себе закоханим у неї по самі вуха.
Шлюб їх ніколи не був простим. У перші місяці й навіть роки він не знаходив у собі тої відповіді на її кохання, якої шукали разом і він, і вона, це виповнювало життя недобрим почуттям провини, яке часом оберталося порожнечею, а зрідка — роздратуванням. І вони точно — із рук у руки — помінялися ролями, коли народилася Аліна. Ганна Іванівна поринула у своє материнство, а він покохав дружину пристрасно і неспокійно. Щодня біг з роботи, і, коли їх з Алькою не було вдома, йому робилося так сумно, хоч плач.
— Дзвонив Федір Дем'янко,— згадала Ганна Іванівна.— Він сьогодні вже поїхав на Чайку. Хороша людина. Тебе, Іванку, люблять хороші люди.
— Прокинься, любчику,— сказав настійно Рюрик.— Трохи мене проведеш.
Аліна спустила ноги на підлогу. Вона була здивована серйозністю тону, але більше — загальмована цим раннім сном.
Рюрик пояснив:.
— Ситуація грізна. Я уважно переглянув оці документи. Я хочу тобі пояснити все те, що я зрозумів сам. Але не тут. Але не тут.
Аліна покірно пішла за ним. Вони не чули старших і не схотіли їх шукати. Коли вийшли з під'їзду — Аліна на мить спинилася, вдихаючи повітря. Вечір був тихий, наповнений пахощами трави і теплої міської вологи, він був повен передчуттями, як то буває наприкінці квітня, а не у вересні; дівчина притулила долоню до грудей і зробила нею непевний круговий рух, намагаючись щось у собі вгамувати чи, навпаки, збудити, та зітхнула від марності цих намагань і буденно мовила:
— Ну?
— Розвіяні мільйони, коли не мільярди. Академік Ковтун. Академік Шальварський. Експертна комісія міністерства. Вони всі як один твердили свого часу: лопатка Нечаєнка працювати не буде".
Аліна усвідомлювала серйозність розмови, вона мружила жовто-зелені очі, напружувала свою увагу, але короткий вечірній сон загальмував її, і тому вона не чула
Рюрикових усіх модуляцій, його повторів і наголосів — до неї долинало найсуттєвіше.
— Нечаєнко сам член-кор і може не погодитися з думкою академіків чи експертів міністерства. У тій самій папці є й інші висновки. Стаття в англійському журналі, де лопатку Нечаєнка називають великим світовим досягненням/
• Рюрик обережно вів дівчину під руку. Він закусив сірника, розплескав його кінчиц сталевими зубами. Давно не палив, а звичка повсякчас тримати щось в зубах не полишала його.
— Можливо, причини катастрофи заховані так глибоко, що їх будуть дошукуватися роками. Всі ці роки завод лихоманитиме, і сам Нечаєнко перебуватиме в стані хронічного інфаркту.
Аліна дивувалася: "Він це сказав?"
— Ця комісія, як і всяка комісія у світі, прагне одного і шукає єдиного: переконливої версії, яку можна швидко і безболісно довести. Версія сама напрошується: лопатка Нечаєнка. Ми ж із обуренням відкидаємо цю версію і починаємо боротьбу. Ми вимотаємо з себе і з усіх кілометри нервів, а в фіналі,— і ти повинна дивитися правді у вічі,— у фіналі буде поразка. Поразка!
— Ти хочеш за спокій... заплатити батьковою репутацією? — тихо спитала Аліна.
— Репутація — голе слово. Це навіть не зарплата. Усе показує, що причина саме в лопатці!
— Що ж з ним зроблять? Невже... посадять?
— Яка дурниця! йому створять можливість займатися чистою науковою творчістю.
— А хто ж тоді буде... головним конструктором?
— Хтось та буде.
— Ну — все ж таки!
— Можливо, я.
Аліна зиркнула здивовано і з цікавістю:
— Це... у тебе... така мрія?
— Слухай. Шальварський сказав так: "Не будьте наївні. З н а м и не борються". І далі він сказав так: "Обов'язки головного конструктора вам доведеться взяти на себе. Міністерство дозволить це без дискусії. Якщо тільки, звичайно, наші припущення щодо вас правильні".
— Які припущеная?..
— Відносно моєї... ділової зрілості. Дівчина, не дивлячись на нього, запитала:
— Тобі тяжко?
— Мені ще ніколи у житті не було так тяжко. Мені найважливіше, щоб ти це зрозуміла.
— Я розумію, тільки все це ще треба збагнути... Просто я знаю, що ти чесний чоловік... І батько так каже.
— І що я тебе кохаю над усе.
Вона спробувала знову сховатися у своїй загальмова* ності, там було спокійніше, але тепер це не вдалося, і те, що казав Рюрик, тяжко давило на неї.
Він казав:
— У нього тяжка воля, я не знаю, чи відомо це вам, його домашнім, але там, на заводі, він усіх — він усіх підминає! Знай: я твій, але ситуація змушує...
Аліна нарешті наважилася:
— Вони хочуть, щоб ми почекали рік...
— Га?
— Рік. Ми з тобою — щоб рік.
— Ого-го!.. Оце так! Це ж чому?!.
— Так вони хочуть. 4
— У такому разі я пропоную поженитися найближчими днями і поставити усіх перед фактом.
— Візьмеш мене до себе? У тебе нам буде тісно...
— Місяць чи два, а там буде квартира.
— А що ж! Взагалі-то можна.— Це прозвучало якось несерйозно, по-дівчачому. Вона хихикнула і спитала тоненько: — А ти часом не робот?!. Ні?.. Точно?.,
О дев'ятій ранку Рюрик Корнійович Рибченко зайшоз у приймальню директора заводу. Засліплений зухвалою надією, він перестав розуміти дійсний масштаб Нечаєнка. Він був бездоганно зачесаний, у новому костюмі. Однак Шальварський його не впізнав — він примружив світло-голубе око і трохи скривив губи: "А от і товариш... еее?.." Академік погано пам'ятав обличчя людей, від яких не залежав.
— Це я — Рибченко, Рюрик Корнійович,— назвався Рюрик. Шальварський посміхнувся і підвівся назустріч. Рюрик вирішив відразу йти з козирів. — Я маю копії листа академіка Ковтуна і висновку експертної комісії. Обидва документи доводять теоретичну неможливість лопатки Нечаєнка,
Олесь Погорілець був розчарований. Він гадав, що уламки лопаток і самого диску турбіни мажуть розповісти вченим про все. Та ось вони радяться уже багато годин, вересневий день перекотив сонце від сходу до заходу, а ясності немає. Іван Гнатович стомлений і похмурий, всі члени комісії позирають на годинники, бо давно хочуть їсти.
Заступник голови міністерської комісії, який очолював оце виїздне засідання на Чайці, Федір Юрійович Дем'ян-ко підсумував:
— Товариші, отже, ми знаємо, що ніяких порушень режиму експлуатації, великих чи малих недоглядів на підстанції та в машинах і вузлах блоку не було. Оіже, ми робимо єдино можливий висновок: причина аварії схована у самій турбіні. Подальша робота повинна показати, чи йдеться про конкретну машину Н-800 № І, чи про конструкторські прорахунки в цілому. Вважаю, що подальше перебування нашої групи на Чайці недоцільне. Пропоную завтра зранку повернутися в Харків. У мене все. Хто має заперечення чи інші пропозиції?
Всі пішли обідати, а Погорілець вийшов на повітря. Сонце зависло над самим обрієм, навскісне проміння просвічувало Чайку. Погорілець рушив асфальтовим струмочком, він підсвідомо поспішав вийти із тіні велетенського корпусу. І все ще відчував невдоволення.
Дем'янко був колись начальником Чайківського теп-лоенергомонтажу. Згодом працював на заваді і став близьким товаришем самого Нечаєнка, а потім перейшов у чисту науку. Погорілець зустрічався з ним у Нечаєнків, там вони й говорили на теми незвичайні і складні. Дем'янко, наприклад, розповідав про те, як під час монтажу, випробувань і пуску агрегатів із ним відбуваються дивні перетворення: у такі хвилини він починає відчувати роботу металу й залізобетону як роботу свого власного кістяка, своїх м'язів і нервів. У своїй уяві він відтворює, аж наче відчуває тугу впертість атомних напружень, цупку пружність молекулярних решіток, навальне бомбардування молекулами розпеченої пари лопаток турбіни, нестримний шал електронів.
Погорілець теж відчував свою роботу уявою і нервами,— інакше працювати нецікаво,— але йому вчувалася не сутність матеріалу, а душа речі, предмета.
Гб
Лопатка. Він розумів її фантастичну витривалість, І водночас із гострим співчуттям думав про її слабину, бо ж цей сталевий предмет через певний час стане схожий на губку. Пара,— сира, тяжка, жорстка пара останнього ступеня,— вона точить сталь, наче шашіль дерево...
Тож Погорілець щоразу переживав і гордість, і гіркоту, коли нова сім'я лопаток починала свій безконечний біг у щойно пущеній турбіні.
Він вийшов із тіні корпусу і закрокував уздовж шосе, геть від електростанції і селища, і десь аж за півкіломет* ра роззирнувся навкруг.