— Так уже й дістав! Зачекай трошки, і сам зловишся разом з клеєм!" Він скатав папірець у кульку, засунув його в горобине черевце і підкинув пташину вгору.
Розділ восьмий
ДОКАЗІВ НЕМА…
Христофор із Васьком, шукаючи Бевзя, оббігали все містечко, але той як у воду впав.
— А ти певен, що клей і справді небезпечний? — засумнівався Васько, коли хлопці повернулися до нього додому, вирішивши почекати, коли Бевзь і його дружочки зберуться на шкільному майданчику.
— Питаєш! — хмикнув Христофор. — Адже Бевзь зовсім не вміє ним користуватися! Він, якщо сам не постраждає, то комусь шкоди наробить. Варто розлити хоч крапелиночку — і хтозна-що трапиться. Він не зовсім висихає, якщо до нього не притулити якийсь інший предмет.
— Ну й що? — Васькові здавалося, що ця властивість клею не таїть ніякої небезпеки.
— А те, що коли, приміром, на клей раптом наступить хоча б собака чи курка, то відразу прилипне — і назавжди! Тоді хоч ногу відривай!
"Щось не дуже віриться!" — подумав Васько, та вголос нічого не сказав.
Нарешті пробило три години. У цей час Бевзева компанія збиралася на майданчику, і хлопці поспішили до школи.
Ще здалеку вони побачили, що прийшли вчасно. На гімнастичній колоді, вкопаній у землю, сиділи двоє здорованів, недбало смоктали цигарки й про щось балакали. Бевзя поки що не було.
— Давай заховаємося в кущах і почекаємо Бевзя, — запропонував Христофор, і вони з Васьком тихцем пролізли в чагарник, що ріс метрів за п’ять від колоди, за спинами здорованів.
— Слухай! — раптом прошепотів Христофорові на вухо Васько. — Вони, здається, про Бевзя балакають.
Хлопці затамували подих, нашорошили вуха — і недаремно, бо почули ось що.
— І де це Бевзь валандається! — невдоволено мовив один.
— Його за смертю посилати! — кинув другий.
— А здорово ми його тоді піддурили!
— Еге ж, краще не вигадаєш!
— Пам’ятаєш, як ми йому коробку з-під приймача підкинули? Го-го-го!
— Ги-ги-ги! Авжеж, пам’ятаю!
— А вона ж… Го-го-го!
— Порожнісінька! Ги-ги-ги! Здоровила схопилися за животи, ледь не падаючи з колоди.
— Це все я придумав, — похвалився один.
— А я деталі дістав, — додав другий.
— Одне слово, ми — розумнички! — Вони обнялися і знову зареготали.
Із подальших балачок Бевзевих дружків хлопчаки зрозуміли, чому Сем так змінився. Виявляється, його знайомі зловили Бевзя в пастку.
Якось увечері вони сиділи на майданчику. Коло них на колоді стояв транзисторний приймачці наживка". Насправді ж це був бракований корпус від приймача, набитий усякими радіодеталями, що давно вийшли з ладу. Задум у здорованів був простий: хтось із хлопчаків попросить покрутити приймача, той розсиплеться — адже корпус був поламаний! — і вони здеруть з "винуватця" гроші за "попсовану" річ.
І треба ж такому статися, що на цю "наживку" клюнув Сем!
— Можна покрутити? — нерішуче запитав він, підходячи.
— Та чого там, крути, пацан, не жалко! — Вони переморгнулися.
Сем обережно торкнув приймача — і злякано відскочив! Той після першого ж дотику розвалився навпіл, і з нього посипались деталі.
— Ага! — загорлав один.
— Ого! — загорлав другий.
— Зламав! — загорлали обоє. — Тепер плати четвертак, бо інакше!.. — І два кулаки промовисто замелькали перед Семовим носом.
— Де ж я стільку дістану? — жахнувся Сем.
— У дружочків своїх! — реготнув один.
— У колег меншеньких, — реготнув другий.
І хоч як Семові не хотілося обдирати малечу, іншого виходу він не бачив: мама категорично відмовила йому. Отак він поступово, наклавши на хлопчаків уже відому вам данину, спершу із Семена перетворився на Сема, а невдовзі став Бевзем.
Щоправда, в глибині душі він дав собі слово: тільки-но виплатить борг, відразу відмінить данину. Та лишалося ще дванадцять карбованців…
— Ну й ну! — Васько та Христофор переглянулися. — Треба йому розказати всю правду! — вирішили вони.
Аж тут з’явився і сам Бевзь.
Христофор і Васько вилізли із своєї схованки і підійшли ближче до компанії.
— Семе! Можна тебе на хвилинку? — тихо покликав Христофор.
— Чого вам, шмаркачі? Грошики принесли? Давайте!
— Нема в нас грошей, — виступив наперед Васько. — Ще не дістали.
— Чого ж тоді приперлися? — підвівся з колоди Бевзь. — Шпигуєте за мною, хочете директорові настукати? А от я вас! — І він зробив крок до хлопців.
— Нікому ми стукати не збираємось, у нас до тебе особиста справа. Підійди на дві хвилини, — попросив Христофор.
— Тобі ж краще буде! — додав Васько.
— Що-о-о?! — ревонув Бевзь від такого зухвальства. — Ви мене залякувати?! — Він підсмикнув рукава на курточці й посунув на хлопців, які лише від самого Бевзевого вигляду так і заклякли на місці.
А здоровані від реготу аж попадали на землю й задриґали ногами, гукаючи вслід Бевзю:
— Ой, Бевзику, надають же тобі малявки! Ех-хе!
— Ой, дитинко, не ходи, вава буде! Ух-ху!
Кпини приятелів ще більше розлютили Сема, й він вирішив, що тільки розквашені носи й підбиті очі знахабнілої дрібноти зможуть повернути його авторитет.
От він наблизився до них упритул…
От уже розмахнувся — і…
Раптом хтось ухопив його сталевими пальцями за підняту руку. Бевзь рвучко озирнувся — і похолов: за спиною в нього стояв дільничний міліціонер, а біля колоди на землю осідала хмарка куряви, яку зняли його дружки.
— Бійку затіваєш? — грізно запитав дільничний.
— Та що ви, товаришу міліціонер! — перелякано закліпав Бевзь. — Це я так… прийомчики показую. Правда ж? — благальне глянув він на хлопчаків.
Христофор через силу ковтнув густу слину, облизав неслухняним язиком пересохлі губи й ледь видобув із себе:
— Еге… прийомчики… Ми самі попросили…
Дільничний, не дуже вірячи, оглянув друзів, знизав плечима, але руку Бевзеву випустив і покрокував собі далі у своїх важливих міліцейських справах.
— Дякуйте долі, — для авторитету грізно просичав Сем, коли постать дільничного сховалася за рогом. — А то було б вам!
Насправді ж від його люті майже нічого не лишилося: що не кажи, а хлоп’ята — молотки, не виказали його!
— Дарма ти наскакуєш на нас, — відразу посміливішав Христофор. — Ми тільки хотіли тебе спитати: ти взяв наш клей?
— Який клей? Ніякого клею я не брав, ніякої вашої каністри не бачив! — кинув Бевзь і викрив себе з головою: він сказав про каністру, хоч хлопці ні словом не прохопилися про неї.
Бевзь відразу зрозумів свою помилку і, хоч було вже пізно, вирішив віднікуватись до кінця. А щоб не дати хлопцям часу на роздуми, заторохтів:
— Що за клей? Мабуть, дорогий? Тато й мама а-та-та дадуть за нього?
— Просто він дуже небезпечний! — перебив його Христофор. — Клеїть геть усе, і — мертво!
— Бреши! — гигикнув Бевзь.
— Я не брешу, а знаю точно, — образився Христофор за таку недовіру до його винахідницького генія. — От приклеїшся до чогось — і привіт! Так і житимеш приклеєний!
— Ти мені баки не забивай, — гримнув Бевзь. — Мені собак на шию не навісиш! Нічого я не брав — і квит!
— Брав! Брав! — вигукнув Христофор мало не плачучи, бо тільки зараз збагнув, що так само, як і Сем хвилину тому, сказав зайве, розпатякавши про фантастичні властивості клею.
— Ну, це ще довести треба. А поки що бувайте! — махнув Бевзь недбало рукою і подався геть.
Хлопці теж пригнічено посунули по домівках, так і не розповівши Семові, як підступно підманули його дружочки.
А вдома на Христофора ще чекала довга й важка розмова, котру обіцяв йому тато, така довга й важка, що про неї і згадувати не хотілося…
Крім того, батько придбав новий замок, зачинив на нього сарай-лабораторію, закинув ключа в річку, а для певності ще й набив на двері дві дошки навхрест.
— Отак, щоб знав! — сказав він синові. — Вчи краще уроки і не марнуй часу на всякі забавки.
Розділ дев’ятий
"СЬОГОДНІ УРОКІВ НЕ БУДЕ!"
Учорашній день був невдалим для всіх наших героїв.
Христофор, як ви знаєте, втратив лабораторію і суперклей, чудо нашого віку, та так і не зміг поки що повернути його.
Яким Якович поки що не здибав суперагента, щоб нарешті зійтися з ним віч-на-віч у двобої.
Та й сам суперагент досі не виконав своєї обіцянки шефові — до вечора заволодіти винаходом Христофора Тюлькіна.
Одне слово, цей день став днем суцільних невдач, а як відомо, здебільшого невдачі потроюють сили справжніх героїв — і вони зрештою досягають мети. Поглянемо ж, що принесе їм день сьогоднішній…
До початку уроків лишалося півтори хвилини, коли Христофор кулею влетів на шкільне подвір’я. Але потрапити сьогодні у клас йому не судилося. І не тому, що він запізнився: сьогодні у клас не потрапив жоден учень, навіть ті, які щодня приходять чи не за годину до дзвінка. Та що там учні! Навіть учителям на чолі з директором сьогодні не судилося щедрою рукою роздавати п’ятірки та одиниці, записувати в щоденники зауваження й виставляти бешкетників за двері. І все через те, що…
А втім, навіщо поспішати? Розкажемо по порядку.
Отож за півтори хвилини до дзвінка Христофор влетів на шкільне подвір’я — і потрапив у справжній людський вир.
Учні всіх класів, від першого "А" до десятого "В", величезним натовпом юрмилися перед школою, дружно галасуючи. Лемент стояв балів на десять, а то й більше.
Поміж учнями, ніби торпедні катери, сновигали вчителі, і там, де вони прорізали учнівський океан, на кілька секунд, наче слід за кормою, западала тиша. Та варто було вчителеві віддалитися, як океан знову починав скажено ревти й лементувати.
— Що сталося? — спитав Христофор у якогось десятикласника, бо до своїх проштовхатися не зміг, а розібрати хоч кілька слів у цьому ревищі не зміг би навіть і найдосконаліший космічний прилад.
— Свобода, пацан! — весело гукнув десятикласник і насунув Христофорові на носа кашкет. — Уроків не буде! Ур-ра! — І, наче первак, пострибав на одній нозі геть від школи.
Христофор поправив збитого кашкета і враз помітив за кілька метрів від себе, у густій юрбі, Васька. Їхні погляди зустрілися, Васько щось загукав. Та хіба тут почуєш! Христофор на митах показував другові: давай сюди, вибирайся — і Васько почав проштовхуватись до нього.
Це йому вдалося напрочуд легко — він вилетів з натовпу, наче корок з океанських глибин.
На його курточці не вистачало двох ґудзиків, берет з’їхав на потилицю, на одному черевику теліпався обірваний шнурок. Але Васько сяяв, як мідний п’ятак.
— Живемо, Тюля! — затанцював він навколо Христофора.