На сонці тепло, навіть припікає. У холодку — зразу ж прохолодно. Почувається перша осінь. От узяти б рушницю та в береги, кудись у Сваром’я, до озер осінніх, до стіжків сіна!
Встаю о 6-й, лягаю о 9-й, щойно стемніє. Світла в хаті нема, лише каганчик. Хвороба мучить потроху. Бабу-лікарку кинув, ні чорта не допомагає. Влаштую трохи сім’ю на зиму й почну клопотатись про виїзд до Львова для лікування.
Сьогодні послав нарешті Самчукові матеріал до журналу: "Молодість" (фрагменти з повісті). Клопочусь, щоб придбати трохи меблів, поки є можливість. Працюю над субтитрами для фільму "Справа Стикса" й пишу текст для короткометражки "Київ". Подав заяву про вступ до членів буд-ку вчених, що міститься в колиш. б-ку Спілки письменників.
Днями вперше по торішньому від’їзді з Києва зайшов туди.
Зараз відбуваються бої на Кавказі. Десь там Сочі, Гагри, Хоста, Сухум... Чи доведеться ще на тих берегах покупатись?
Черчіль у Москві (sic!). Сталінград у небезпеці. Індія повстає. Десант на береги Франції числом до дивізії геть знищено силами лише берегової оборони. Молодці німці — тут більше нічого не скажеш. Коли б вони тільки уважніші були до українських справ — і прихильніші. Коли б не припустили помилки, збайдужуючи і зневажаючи наші вимріяні прагнення й виправдані права.
Точиться чутка про ставку на гетьмана. Чутка дедалі настирніша, обґрунтованіша.
Фомін розповідає: по той бік дехто з письменників і журналістів запевняв, що чув мене по радіо з Братіслави, як я читав доповідь про укр. літературу. Заздрили, що я, мовляв, по Європі їздю і лекції читаю. А коли почався наступ Тимошенка на Харків і були вже в совет, часописах повідомлення, що нібито Харків напівздобутий, Громів і представник "Ізвєстій" нахвалялись:
— Ну, теперь дрожи, Любченко!
22/VIII — 42 р.
Субота. Вітряно. Трохи хмарно. А проте, ще тепло, тепло — сухий, теплий, пахучий серпень. Учора — працюю над субтитрами, год. 1-ша дня, стукають, одчиняю, на дверях незнайома, вже підстаркувата огрядна людина в білому убранні і солом’яному "котьолку". Сусідка, видко, показує цій людині мої двері. Незнайомий звертається нім. мовою: "Тут живе письменник Любченко?" "Так, прошу". Заходить до кабінету, витирає піт з лисини й голеного обличчя, обважніло сам сідає на стілець. (Тип комівояжера доброї фірми). Ще раз перепитує, чи це я, й каже мені комплімента, що я добре розмовляю нім. мовою. Далі просить завтра об 11-й год. зайти до гестапо — 3-й відділ, кім. 22. І повторює сказане ламаною рос. мовою, просить занотувати.
Сьогодні був там (певен, що з приводу Шпака) — виявляється от що: коли вартовий повів мене й одчинив двері кім. 22, там я помітив Штепу. Значить, продовжує христопродавець "капати на мене". Попросили хвилинку зачекати в другій кімнаті, потім урядовець цей сам зайшов до мене. В кабінеті вже подав руку, одрекоменду-вався — Губерт, молода ще, досить вродлива людина, офіційно-під-тягнута. Розпитав коротко, як я втік і як та чому я в Києві? Далі: чи я ручаюсь за Фоміна? "Ні, — кажу, — бо знаю його поверхово й разом з ним ніде не був". Далі прохання: написати коротку характеристику стану укр. совєтської літератури в останніх часах перед війною, а також тепер — хто з письменників є, яка їхня творча спроможність, чого вони зараз хотіли б, які прагнення й скеровання? "Добре". Але я зразу ж сказав, що теперішнього стану схарактеризувати не можу, бо мало кого бачив, мало розмовляв, сиджу через хворобу переважно вдома. Про решту ж пообіцяв дати на четвер. А Фомін, виявляється, посилався на мене — Губерт тут же прочитав з якоїсь теки: "[..? — Ред.] Schriftsteller Lubtschenko". Спитав, між іншим, якої я національности, й докладно про національність всіх членів моєї родини. Під час розмови — стукіт у двері і зазирнув Дудін. От, вони, значить, сюди вчащають — все штепинське кодло!
Вчора о год. 6—7-й веч. були в мене подружжя Плюйко, принесли трохи сала та яєць (п. П. приїхав з Христинівки). Стукіт. З’являється Самчук в чоботях, зарослий, запилений, дуже подібний до звичайного парубка з села. Він щойно з Харкова, їздив по Лівобережжю аж два тижні. А мені — лист зі Львова. Зиркнув я: ой, Боже мій, рука Рути! Люба моя, щира моя! — вона виклопотала виклик мені з генерал-губернаторства, що доданий тут же, в пакеті. Вона просить конче приїхати. Всі львів’яни, мовляв, ждуть, улаштують, допоможуть лікуватись і роботу забезпечать. Тут же лист від Спілки львів. письменників. І запрошення від Краківського УЦК [Український Центральний Комітет] на роботу у Л-ві. Значить, Рута не забула. Значить — справді любить. Зоре моя, зорій мені! Ти ж, поза всім, справжня українка. Листи ще з травня, адресовані на Харків. Вони вже задавніли, але спробую ними оперувати. Так чи інак, а у Львові я буду!
І листи, і Рута, і Влас, що живе зараз у мене, — це як свято. Захотілося дуже, будь що буде, жити, творити, змагатись.
24/УІІІ — 42 р.
Уранці о 9-й год. поїхав Улас. Проводжав. Поцілувались. Дав на прощання примірник передрукованого "Посланій" Мала-нюка. Хоче його вмістити в журналі. Журнал вирішили назвати "Земля", буде видаватись у Харкові. На редактора висунуто Ол. Парадиського, хороша і по-професорському обізнана людина, але редактором, думаю, буде поганим. Видавець — Самчук. Журнал у Харкові, а видавець — у Рівному. При теперішньому сполученні це зовсім нікуди не годиться. Самчук дуже вагається, ще невідомо, чи погодиться.
Позавчора були з ним на виставці київ, художників. Був з нами і Вировий (з Праги). Є хороші речі. Загалом — радісні, веселі фарби, переважає сонце й пейзаж. Дуже мало жанрових малюнків і майже відсутня історична тематика. Із скульптури запам’ятовується "козак" і "Дон-Кіхот" І. Кавалерідзе. Все ж таки живуща наша нація! От художники (тут майже виключно українці) в таких тяжких теперішніх умовах зуміли дати чимало нових, хоч і невеличких обсягом, але вдалих творів. Тільки дуже дешево все поціноване (цінували німці!) і більшість речей, всі кращі речі вже куплені тими ж німцями.
А після виставки, коли зайшли до салону на Володимир-ській, В. В. Кричевський розказував, що з цим цінуванням відбулась ціла історія: були протести художників, дехто забрав свої речі з виставки, але більшість, на жаль, злякалась, скорилась (совєтське виховання!) і тому залишились мізерні ціни. Так, негри й тут — чи навчаться, зрештою, не бути неграми? Це ж — митці і мають право вільно цінувати свою творчість. Ніхто б нічого тут і заперечити не зміг.
25/УІІІ-42р.
Стало вчора темно — вечір — записувати вже не міг. Отже — не вчора вже, а позавчора: педінститут, святкування 29-ї річниці з дня смерти Л. Українки. Повна зала людей, аж не вміщуються (3-тя год. дня) — і це виключно українці. Знайомство з єпископом Мстиславом — каже мені: "Якраз сьогодні про вас багато говорили". Президія: Завитневич, Форостівський (голова міста), Волконович (його заступник), Солодовник (зав. відділом культури м.у.), Приходько (його заступник), дві сестри Л. Українки (літні вже, одна особливо подібна до Лесі), Драгоманов Світозар (як родич), я і Самчук. Занадто довге вступне слово Завитневи-ча і занадто довга доповідь М. Базилевського (зайва декламація і в того і в того). Сцена добре вбрана, пахнуть на всю залу свіжі квіти й трохи прив’яла зелень, як на Зелені свята. В залі переважають укр. сорочки на чоловіках. Є молодь теж в нац. убраннях. Після офіційної частини — розмова з сестрами Л. У-ки про волинський укр. діалект і вплив польської мовної культури на укр-ку, а рівно ж російської. Потім — зустріч з дружиною Епіка (сестра артистки Нятко), яка перепинила мене на виході зі сцени і дуже раділа.
Коли почався концерт, ми з Самчуком пішли тихенько, поспішили до П., які нас ждали з вечерею. Ми твердо пообіцяли — отже, мусіли бути у них.
Увечорі пізно Влас розповідав, який відчай його взяв, коли червоні окупували Зах. Україну. "Хотів, — каже, — скінчити як Хвильовий". Далі розповідав, як рідне село зустріло його особисто, коли він повернув у серпні торік додому, — несли на руках через усе село, були палкі промови, парад укр. поліції і т. д. "І це те село, що я його перед 10-ма роками залишив відсталим, малосвідомим", — додає.
Уранці він багато розповідав про Закарп. Україну. Потім про Маланюка. Виявляється, М-к набув аристократичних звичок і не може з ними розлучитися. Вони, проте, великі друзі із Самчуком.
Вчора перестріла мене на вулиці біля Опери дружина Дес-няка-Василенка (колишня дружина Ан. Петрицького, небога Мих. Грушевського). Як постаріла! Обіцяла зайти, подивитись на мого сина. (У Харкові в 32—33 рр. була вона в мене дуже закохана, — поглянув іще на неї, і серце стиснулось — стара, стара вже зовсім. Такий, либонь, і я...).
Надвечір зайшла колишня бібліотекарка Спілки письменників з листом від О. Демчука, переданим з Білої Церкви. Він місяць тому потрапив у полон, просить допомогти звільнитись. Але що я тут можу зробити? Нічого.
26/УІІІ — 42 р.
З ночі влізло в голову (переклав у сні):
І всюди пристрасті фатальні Й від долі захисту нема... —
переслідує, не можу позбутися.
Вчора на Фундукл. зустрів Н.О. Сахарову, сам до неї признався. Взаємна радість. Стара вона вже, проте я впізнав її. Каже: Борис працює за кордоном на дуже добрій посаді, він інженер-путьовик і гірничий інженер. Має незабаром приїхати у відпустку, тоді й мене одвідає. "Аркаша, коли ж скінчиться ця війна?" І слово "Аркаша" дуже схвилювало, нагадало молодість. Записали взаємно адреси. Пропонував — щось, може, треба їй допомогти?.. "Ні, звикла, — каже, — вже сама собі забезпечувати". О.В. помер (її чоловік).
Зустрів Ю. Такровича. Здивований, що я досі в Києві, поско-ріше мене на Львів, на лікування. Каже, між іншим, що Самчук збирається на якийсь час переїхати до Харкова. А мені Влас нічого не сказав. По всіх часописах на Україні з’явилось у перших числах серпня велике інтерв’ю зі мною, дане від ДНБ. Тільки "Н.У.С." не надрукувало, звичайно. Ну, це неважно. Важно, що Україна знає.
29/VIII — 42 р.
У Губерта о 10-й ранку. Він звідкись щойно приїхав — неголений, стомлений, в брудних чоботях. Вибачається за вигляд, дуже взагалі привітний. Віддає статтю (вийшла пристойна, на мою думку, стаття, яку треба використати для преси).