Навіщо ж дивуватися?
— А й справді… А де ж тато?
— Він був прикордонником, — ухилилася від прямої відповіді мала, але з її обличчя, що враз ніби затьмарилося, капітан безпомилково прочитав лиху й сумну вістину. Батько був прикордонником, людиною, в яку першу поціляють ворожі кулі, вартовим Вітчизни, який і мертвим залишається на своєму посту. Скільки їх полягло, мужніх вартових, першого ж дня війни? Люди дізнаються про це хіба що опісля Перемоги…
— О, наш втікач із госпіталю власною персоною! — Тамара Сергіївна ніби змінилася, бо одягнута була не в білий, звичний халат, а у форму військового лікаря, і ця форма лише підкреслювала її зграбну, молоду статуру.
— Але завважте, Тамаро Сергіївно, — з удаваним переляком попередив Калина, — я про всяк випадок прибув з особистою охороною. Дозвольте відрекомендувати — старший сержант Іван Петрович Сорокін.
— Здравія бажаю, товаришу військлікар! — гаркнув Сорокін за уставом.
— Вас що, Іване Петровичу, бентежать мої "шпали"? — привітно посміхнулася господарка, в петлицях якої справді рубіновими вогниками виблискували шпали. — Але ж ви зараз не на вулиці, а в жіночому товаристві.
— Гублюся, бо не знаю, як звертатися до однойменного жіноцтва, — бадьоро виправдовувався Сорокін. — Спокутую провину тільки за вашим наказом, товаришу військлікар!
— Мій чоловік називав нас Тамарою-один і Тамарою-два.
— Мудро! — ухвалив Іван.
— Та чого ж ми стоїмо на порозі? Проходьте…
— А квіти? — похопився Калина.
— Дуже зворушена, — мовила Тамара Сергіївна і витягла конвертик. — Можна?
— Писано ж для вас…
— "Пам'ятаю! Анзор", — прочитала вона і весело засміялася: — Якщо не помиляюся, це квіти вашого хвацького майора?
— Так точно! Його…
— А де ж він сам?
— Усе у турботах і клопотах.
— Шкода, — ледь помітно зітхнула вона.
— Але ж ми тут! — втрутився Сорокін. — Та ще з речовим мішком товариша майора.
— Усе того ж?
— Так точно! Того ж…
— Вперше зустрічаю чоловіка, щоб був відсутній і щоб водночас його було так багато. Просто-таки невидимець за роботою!
— Він з таких…
Цей безневинний, жартівливий гомін викликав у капітана Калини надто специфічну асоціацію. Наказ "відпочивати" виявився марним — мозок не вимикався. Думки його нараз повернули на інше, і перед змученим від безсонних ночей зором одразу і ясно спливли рядки з секретного, ще передвоєнного року розпорядження гітлерівської контррозвідки, з яким його ознайомили: "Для виконання одержаних від 1-го оперативного відділу військово-польового штабу вказівок про те, щоб для використання нафтових районів забезпечити розклад, робочому штабові "Румунія" доручається створити організацію "Тамара", на яку покладаються такі завдання:
1. Підготувати силами грузинів організацію повстання на території Грузії.
2. Керівництво організацією покласти на обер-лейтенанта Крамера (відділ 2 контррозвідки). Заступником призначається фельдфебель доктор Хауфе (контррозвідка II).
3. Організація поділяється на дві оперативні групи: а) "Тамара-айн" — вона складається з 16 грузинів, вишколених для саботажу (С) і об'єднаних в осередки (К).
Нею керує унтер-офіцер Герман… б) "Тамара-цвай" являє собою оперативну групу, що складається з 80 грузинів, об'єднаних в осередки. Керівником цієї групи призначається обер-лейтенант доктор Крамер…"
Несподівана вечірка проходила весело й невимушено: майор Тамбуліді подбав не лише про "другий фронт", але й про "тилові резерви" — виноград і помаранчі, булки-хачапурі з солодким сиром і терпку гірську бринзу, а найсуттєвіше — забезпечив товариство двома чималими пляшками з відомими по всьому світу винами "Хванчкара" і "Сапєраві". А посеред усього цього достатку по-хатньому затишно посвистував бувалий у бувальцях посріблений красень — тульський самовар.
Капітан Калина впіймав себе на тому, що сидить за столом скуто, мов палицю ковтнув. Так само, як сидить за столом німак Шеєр. Що він не кладе лікті на стіл, а тримає їх розсунутими на боки. Так само, як тримає руки за їжею Шеєр. Що він жує, не розтуляючи рота, а тільки ритмічно й повільно соваючи щелепою з боку в бік. Так само, як їсть Шеєр. І так само мовчить за вечерею, як його двійник.
Двійник? Безумовно, зовнішня схожість є. Але цього замало. Щоб стати справжнім двійником, потрібно органічно засвоїти притаманні певній людині звички, манеру рухатися, поводитись, вести розмову, коротше кажучи, засвоїти безліч малопримітних, але характерних рис. Як Шеєр поводиться з серветкою? Спочатку неквапом прикладає до лівого куга рота, потім — до правого, лише тоді торкається губів. По вечері обов'язково дякує.
— Гречно дякую, Тамаро Сергіївно, за вашу гостинність і чудовий вечір.
— Мабуть, усім нам слід дякувати турботливому майорові, — озвалася вона. — Може, ще склянку чаю?
— Ні-ні, вже задосить.
— А ви дивна людина, Костянтине Васильовичу…
— Чому?
— Скільки ви пролежали у нас в госпіталі, а я ніколи не бачила, щоб ви хоч комусь написали листа.
— Доля така, Тамаро Сергіївно, мої адресати — за лінією фронту. Та не я один… От Іван Петрович теж не дуже-то пише.
— Вибачте, я була не вельми тактовною…
— Ні, стривайте! Ми зараз з Іваном Петровичем таки напишемо свої листи. Вголос. А ви послухаєте. Хай ці наші листи будуть дякою за вашу добру думку. Як ви на це, Іване Петровичу?
— Я — за!
— Коли "за", то й починайте…
Сорокін узяв келишок, крутонув за тонку ніжку між пальцями.
— "Низький, земний уклін тобі, рідна мамо! — почав тихо і соромливо. — Привіт тобі фронтовий від сина. Я живий і здоровий — за мене не турбуйся. Дуже зрадів, коли одержав твого листа.
Пригадую твою пестливу руку, її ніжне тепло. Ця твоя рука дбайливо підтримувала мене, коли я ще непевно тупцював, роблячи перші кроки, і вона ж повела мене до школи, де було писане мною найперше слово — "мама". Ти дала мені життя і навчила жити гідно… А нині, мамо, Вітчизна-мати вклала в мої руки меч відплати, щоб я боронив усіх наших матерів і малюків посиротілих…"
Тамара Сергіївна схвильовано слухала, зіпершись підборіддям на руку, зворушена ніжною щирістю і гнівною силою цих простих слів молодого, кругловидого бійця.
— А де ж адреса? — запитала вона, аби щось сказати і порушити ніякову мовчанку, що запала. — Не дійде лист без адреси. А то виходить, як у Вані Жукова, що писав "на деревню дедушке…"
Тамара Сергіївна хотіла жартом повернути гарний настрій і собі, і спохмурнілому Сорокіну. Та жарт явно виявився невдалим і, вона сама це відчула, недоречним.
Сорокін підняв на неї засмучені очі, мовив з щемливою тугою:
— Загинула моя мати — німці у Харкові розстріляли разок з іншими заложниками… Окрім неї, в мене нікого не було. Але я серцем одержую від неї листи щодня, щохвилини, і всі вони кличуть мене до помсти, до повної відплати!.. — Він на хвильку замовк, а тоді звернувся до Калини — А ви чом не пишете листа, товаришу капітан? Самі ж пропонували…
— Теж не почують…
— І у вас?.. — вже несміливо запитала Тамара Сергіївна.
— Так, і у мене. Ця війна не проминає нікого, несе лихо кожному, під кожен дах, під кожну стріху. — І суворо додав: — Якщо цей дах і ця стріха теж не спалені війною. Забагато попелищ і зчорнілих димарів…
Капітан Калина помовчав трохи, а тоді мовив:
— Занадто відомою — лиховісно відомою — стала коротка формула війни "пропав безвісти". Вдумайтесь і зрозумійте це слово — "пропав"! Йдеться про сотні тисяч людей. Живі вони чи мертві? Де і як їх шукати? А серед них — моя мати і наречена Марійка… Але надія, хай навіть благенька, все ж штовхає людину на розшуки. Найчастіше поки що марні. Війна!
За вікном гучно озвався клаксон "емки".
— Анзор… Уже час!
Розділ шостий
ПОСТРІЛ У ТИШІ
У прозорій високості згасали останні яскраві барви полудневого неба. Світилися, мов кришталь у рожевій підставці, тільки гори, яких ще сягали промені сонця, що вже сховалося від людей за обрій. На рівнину з нараз прохолодним свіжим повітрям стрімко насувалася південна оксамитна ніч з низькими й великими зірками. Нетривалий вечір існував тут лише завдяки м'яким останнім відблискам льодовиків. А земля не відповідала небові теплими вогнями людських осель, як це було колись. Вона немовби скорботно німіла в чорному муарі світомаскування. Проте грунт двигтів під важкою, гуркітливою ходою хрестоносних танків, що невпинно й навально сунули в степові сутінки. А повітря, ніби теж кришталево-скляне, здавалося, дзвеніло від ревища потужних військових моторів, неначе ось-ось розсиплеться на гострі скалки разом зі склом у шибках домівок.
Цього вечора, 31 серпня, Варвара Іванівна не завішувала цупкою рядниною вікна, щоб запалити благенького миготливого каганця. Вона вдивлялася в прохололі сутінки, що з кожною хвилиною все густішали, всім своїм єством відчуваючи тремтіння підлоги з гладенько струганих, міцно припасованих і чисто вимитих дощок. Думки її, сумні й затамовані, немовби розчинилися в темному мороці. Вони чаїлися як німий виклик безжальній партитурі моторного ревища, як розпачливе заперечення очевидній реальності, що їй безсило і вперто пручалася свідомість. Гаряче людське серце не могло сприймати лихо розважливо і холоднокровно. Воно плекало надію, якою живилося вже багато вечорів, що заступалися безсонними, виснажливими ночами. Надія вкладалася у два слова — сьогодні станеться. Та чи сьогодні? Надходили ранки, ночі вияснювалися вмитими росою світанками і в буянні фарб полишали їй прикре до гіркоти розчарування, знову й надалі — непевне чекання. Та нерухомість і спокій — чи не найтяжчі компоненти мистецтва чекання, що від хвилин по шістдесят рахованих серцем секунд видовжується у дні, ночі, тижні.
Було фізичне відчуття, що уся ця чужоземна навала вже трапилася колись і тепер повернулася з далекого учора в сьогодення, тільки повернулася минувшина у ще більш потворній і нелюдській подобі. Німці і білогвардійці… Пам'ять невблаганно повертала мало не на чверть віку в минуле — в серпень 1918 року. Німці і білогвардійці…
Сива жінка, зовсім сива, хоч їй ще сповна не минуло й півстоліття. Її зажурено похилена голова біліла в хатніх сутінках, немов укрита чистою хустиною. І в цьому вечірньому присмерку спливав серпень, як тільки може сплисти в безжальній людській пам'яті, що зберігає пойняті почуттями події та вчинки в їх русі і конкретному часі, з живими обличчями — знайомими і незнайомими, з настроями і прагненнями, а не як документ. — одним-двома холодними рядками на зжовклому папері.