І що ж? Нині ми виглядаємо, як однолітки, а дехто всерйоз вважає, що я старіший за Небреху! Це факт, а не фантазія: який Небреха був колись, такий він і понині! Ось де ховається його найбільша таємниця! А ви собі оповідаєте про роботів та про стрибунців…
Отак капітан Козир окреслив величезну і, треба визнати, ганебну прогалину в моїх творчих розробках. Але з якою товариською делікатністю розкрив він мені очі, скерував на магістральний науковий пошук!
Я схвилювався, мов гончак, що зачув дичину, і рішуче потягнувся до свого капелюха.
— Куди це ви? — підвівся й хазяїн.
— До каси попереднього продажу квитків, — відрапортував я з металевими інтонаціями робота Малюка. — Завтра ж вилітаю на південь.
— Оце так одразу! Та ще з порожніми руками? Гей, Малюче! Ану приготуй у путь нашому юному другові бутерброди з хлорели і пасти! Та не забудь натоптати космічним харчем торбину для славного капітана Небрехи! Ад вальорем![4]
II
Щиро кажучи, коли я прибув до садиби капітана далекого міжзоряного плавання Небрехи, у мене в голові вже надійно запанувала якась суцільна мішанина з диких і суперечливих думок. Жах! Де тут за таких несприятливих умов, коли в голові сумбур замість злагоди, мріяти про плідну наукову роботу? Адже загальновідомо, що добре праця йде тоді, коли думка — одна за всі, а всі за одну!
А розбурхала мене так загадкова, але слушна підказка капітана Козира.
Коли і як міг помолодшати капітан Небреха? Яким чином він спромігся повернути уже прожиті роки, що виглядає на ровесника капітана Козира? Може, він теж втрапив у згубні обійми протилежного часу, як ото сталося з його вірним штурманом? Та ні. Бо нині капітан Небреха не палив би оце переді мною свою традиційну люльку, а разом з Азимутом навчався б уму-розуму у школі для обдарованих дітей. Чи, можливо, міжзоряний вовк свого часу таки спокусився та й продегустував еліксир молодості з кошмарного келиха магістра Кіміхли? Але й це припущення видасться безпідставним. Якби Небреха спокусився на оте пекельне вариво, він би нині не відав про добрий шмат з власної біографії. Хіба ж за таких обставин щось важить метрична довідка з бюро записів актів громадянського стану? Адже Небреха відвідав Землю, коли ще й людства на ній не було! Отакої!
А він сидить собі у командорському кріслі, розважливо посмоктує люлечку, ніби це не він шугав у просторі, а хтось інший, старіший навіть за найпрадавнішу єгипетську мумію…
Сонце, мов яскраво-червоний мідний гонг, зависло над шовковою гладінню розімлілого моря. Денна спека поволі розчинялася у дзвінкому, як бурульки, гірському повітрі, що спускалося зеленими схилами з одвічно білих кряжів… Природа ніби тамувала подих, готуючись до одвічно вражаючого видовиська, коли сонячні промені звільнять небо по всьому виднокраю і відчиниться велетенський ілюмінатор в чорну красу зоряного безмежжя. Чи знали б ми щось про Всесвіт, про незбагненне далекі світи, якби Земля оберталася в системі двох або й трьох Сонць і ніч ніколи б не огортала планету, чаруючи і хвилюючи своїми небесними принадами і таємницями? Чи породила б Земля-матінка за умов нескінченного, невмирущого дня Птолемея, Джордано Бруно, Галілео Галілея, Ісаака Ньютона та Альберта Ейнштейна? Ми любимо світлий, сонячний день — час праці й творіння, але ми любимо і таємничі чари ночі — час мрій, кохання і роздумів. Що ж більше важить — день чи ніч? Не знаю. Але без зоряних ночей не було б зоряних буднів. Сонце дало землі Життя, ніч — Думку… Ось уже над обрієм блакитною перлиною засвітилася Венера. Ще трохи, і в допитливі очі людей знову бентежно втупляться срібні, незворушні очі галактик…
Та годі філософствувати. Час братися і до діла. Зрештою, я примандрував аж на Чорноморське узбережжя не для того, аби подумки продиратися крізь діалектичні хащі. Але, скажу наперед, я й гадки тоді не мав, що мої роздуми були тоді цілком слушні, бо їх продовжив своєю химерною оповіддю капітан Небреха…
— Капітане, — хитро закинув я гачок, рішуче беручись до справи, — заприсягаюся усіма знаками Зодіака, що ви — таки дивовижна людина.
Небреха пильно глипнув на мене крізь випадкове віконце у хмарах оточуючого його тютюнового диму, але нічим не заперечив мого, слід визнати, вельми зухвалого, хоч і цілком справедливого, твердження.
— Коли дивишся на вас, — виспівував я своєї, — мимоволі спадає на думку, що ви не старієте, як і сам Всесвіт. Он капітан Козир каже, що ви торували міжзоряні путівці ще тоді, коли він безвусим юнаком про це тільки мріяв, а нині виглядаєте на його однолітка. Більше того: дехто вважає, що капітан Козир старіший за вас!
Я передихнув, щоб запитати про головне:
— Певно, ви, капітане, на якихось світах заволоділи секретом довголіття?
— Точніше було б сказати не "на світах", а "на чорнотах", — загадково зауважив капітан Небреха, який понад усе полюбляв абсолютну точність у визначеннях. — Окрім того, не я заволодів отим секретом, а секрет довголіття запанував над моєю скромною особою… Але скажіть, молодий чоловіче, чи не мій зоряний колега, про якого ви оце були ласкаві згадати, напоумив вас на такі хитрі підступи? — запитав він і завершив свою думку в улюбленій манері капітана Козира: — Хік Родус, хік сальта!
З мого боку було б безглуздо заперечувати. Ще вважатиме Небреха мене за безсоромного хвалька, який привласнює чужі гіпотези! Адже галактичний вовк зовсім недвозначно процитував завершувальний рядок з байки Езопа про одного хвалька, котрий запевняв, що на острові Родос він робив неймовірно довжелезні стрибки, та ще посилався на вигаданих свідків. А йому сказали, що свідки не потрібні і ядуче додали: "Тут Родос, тут і стрибай". Атож! Від зоряного бувальця несила приховати жодної таємниці!
— Ваша правда, — мусив визнати я. — Але й сам капітан Козир даремно сушить голову над вашою загадковою віковою властивістю. Воно й справді, коли подивитися на вас…
— Якби свого часу, — зупинив мою недолугу балаканину капітан Небреха, — я не наважився на жаский і вельми небезпечний експеримент, ви б нині не мали честі вивчати мене, хіба що на архівній фотокартці…
Він на хвильку замовк, аби ввімкнути шнур електрокавника в розетку, розклав на журнальному столику люльку, тютюн, сірники та попільничку, аби щомиті були напохваті, і задумливо докинув:
— Авжеж, якби свого часу я не наразив власного життя на небезпеку, я б ніколи не побачив галактику Чорних Сонць, і нині, напевно, не я, а капітан Козир забирав би у вас дорогоцінний час космічними спогадами.
Як не є, а Небреха таки вміє інтригувати. Самі подумайте — галактика Чорних Сонць! Бр-р! Аж мурашки по спині бігають, ніби ти сидиш не на березі моря, а завис у космічному просторі в скафандрі з пробоїнами завбільшки з найдрібнішого мікроба.
А капітан Небреха хлюпнув у філіжанки по каві і неквапом почав свою дивовижну розповідь.
III
— Усе почалося з так званої ентропії, або, коли простіше сказати, систематичного збільшення хаосу у Всесвіті.
Коли я вперше начитався про тую ентропію, то аж моторошно стало. З математичних формул з усією очевидністю випливало, ніби вже й пальцем кивнути небезпечно. Бо кивнути пальцем — це зробити певний рух, тобто посилити навколо себе силове поле, отже, ще в більший енергетичний хаос занурити всесвітню ентропію. І слово ж вигадали гемонське яке! Та справа не в слові, а в тому, що, мовляв, коли той хаос дійде критичної межі, весь Всесвіт вибухне, як цистерна з бензином, коли туди вкинути запаленого сірника. Можете собі це уявити? Весь Всесвіт у спопеляючому вогні!
Над тією ентропією не один вчений посивів і висушив собі мозок. З формул недвозначно випливало, що аби врятувати наш рідний Всесвіт від неминучої погибелі, необхідно штучно зменшити фатальне накопичення ентропії. А як його зменшити, коли усі галактики, туманності, сузір’я і світила-одинаки щомиті випромінюють таку силу енергії, що її навіть порівняти неможливо з енергетичним потенціалом нещасного пальця. Примусово гасити зірки, чи що? Чи, може, виморозити усі галактики? Та поки одну зірку заллєш, як друга вже десь народиться. Авжеж, химерна та штука — ентропія!
Але мене весь час не покидала думка, що якби з боку ентропії справді існувала якась реальна загроза, Всесвіт ще мільярди років тому так бабахнув би, що й астероїдів було б не зібрати. А планет — і поготів. Замість планетних систем навколо буяючих Сонць крутилися б вогненні колеса…
Чому ж свого часу Всесвіт не вибухнув і досі не вибухає? Висновок один: не вибухає за браком доброї конденсації хаосу. А куди ж тоді поринає променева енергія? Хто висмоктує і поглинає її критичні надлишки? Адже просто узяти та й випаруватися вона не могла, бо це суперечило б законові збереження енергії.
Але навряд чи хто відшукав би на ці запитання пристойні відповіді, якби одного разу я не опинився в галактичній системі Чорних Сонць.
Не буду критися, мене пройняв мимовільний жах, коли я вперше уздрів чорні сузір’я і вугільні туманності на тлі білого і блискучого, мов гірський сніг, космічного простору. Зрозумійте мене вірно: щойно, якісь мізерні секунди тому, я милувався звичною панорамою Всесвіту — веселим мереживом яскравих зірок на традиційно чорному оксамитовому фоні, аж раптом маєш — суцільне сяюче молоко, або, якщо змалювати точніше, чисте, променисто-біле полотно, нещадно прошите кимось з дробовика, зарядженого різнокаліберним шротом. Розміром од головки англійської шпильки до квасолини.
Було від чого вжахнутися — такими неймовірними несподіванками Всесвіт ще ніколи мене не пригощав. Про всяк випадок, я припустився заспокійливої думки, що ото перший з навігаторів зіткнувся з якимсь не відомим науці, феноменальним космічним маревом. А вирішив так тому, аби не припуститися гіршої думки — що це в мене від старості зір зіпсувався. І в який недоречний момент — коли я мандрував у часі і просторі сам один, бо мій вірний штурман Азимут вже відвідував школу для обдарованих дітей. Гірко зробилося мені. У Всесвіті навіть така дрібниця, як термометр, що вийшов з ладу, може стати фатальною. А що вже казати, коли розладнається сам навігатор?
"Ех, капітане, старий міжзоряний вовчисько! — почав сам по собі справляти панахиду. — Віку в тебе, ревматику (а ревматизм я придбав, коли загубив ногу, — після катастрофи на кометі Галлея), як у кози хвоста!"
Воно дійсно — пожив, нівроку.