І Лисому одразу вдалося підстрелити тетерку. Це вже був добрий обід!
Лисому зводило живіт від голоду, але першою він послав обідати Лелю, і тепер чекав, поки вона його змінить. Одного вартового, безперечно, було мало. Але він сподівався, що встигатиме ходити навколо багаття й нічого несподіваного не пропустить.
Коли Леля його змінила й він повернувся до багаття, Івась також пішов вартувати.
З'ясувалося, що для Лисого діти лишили цілого голуба. Іще з'ясувалося, що дівчатка, поки смажилося м'ясо, назбирали чимало їстивної трави. Тож обід вийшов на славу. Уже коли він досмоктував останнє крильце, й хлопці викопали досить глибоку ямку, щоб закопати кісточки й золу від багаття, здалеку почувся голос Івася. Голос був неприродно гучний. А головне: Івась, здається, плакав. Це було так несподівано, що всі завмерли.
Лисий дав знак дітям, ті тихенько загорнули ямку й нечутно рушили до Лелі, щоб її попередити. Невже людина?
Лисий обережно рушив на голос Івася.
— То ти ж, мать, геть зголоднів? — долинув до нього солодкий старечий голос.
— Та ні… Я тут голуба підстрелив, засмажив. Смачно було!.. — Івась вочевидь намагався вдавати з себе когось іншого.
— А водички! Водички хочеш? — бабуся відверто прагнула кудись заманити малого.
— Та ні! Дзякую!
— Як ти цікавенько розмовляєш: "Дзякую!"
— Та ні! Я сказав "дякую", а не "дзякую". — Уроки вимови Лисого, здається, подіяли, — у Івася вийшло дуже схоже.
— А де ж ти батьків загубив, хлопчику?
— А там десь у лісі, недалеко!
— То ходім тоді до мене, відпочинеш трішечки, а я тим часом візьму свого ціпка, бо бачиш — зовсім погано ходжу… Та й підемо шукати твоїх батьків.
— Ну то ви йдіць уперед, а я за вами.
— А не стрельнеш у спину, хлопчику?
— А чого б це я став стріляти вам у спину? — Івась просто надривався, намагаючись говорити голосно. — Якби хотів стрельнути, то не чекав би, поки ви спиною повернетеся.
— А й то… А й то… Ти ж добрий хлопчик. Ти ж чесний хлопчик! Ти не стрілиш стару бабу…
Тепер Лисий міг їх бачити. Івась, ніби ненавмисне, тримав арбалета, спрямованого на старезну бабусю, дуже дивно вбрану. Ситуація зрозуміла: Івась не наважився вистрілити в дорослу людину, але не довіряв їй. Тому й затіяв цю розмову на повен голос, аби попередити своїх, не розкриваючи їй, що він не один. Були б із ним дорослі, може, він поводився б інакше. Тут же, як здалося Лисому, хлопчик усе робив цілком правильно.
Бабуся була недобра. Дуже недобра. Але не настільки, щоб одразу в неї вистрілити. Лук Лисого також був напоготові, але й йому забракло рішучості для пострілу. Не вовкулака ж!
Вона обережно пішла вперед, щомиті озираючись і без кінця кидаючи з-за плеча слова, ніби зернятка для дурненького півника.
— А я дивлюся, такий гарненький хлопчик — і сам-один… Хлопчики ж одні не ходять… Чого, думаю, цей хлопчик один?.. Та ще й такий гарненький… Невже, думаю, такі гарненькі хлопчики… Самі ходять лісом?..
Івась притьмом озирнувся, й Лисий тут же нахилив гілку куща, за яким ховався. Івась напевне помітив, бо вже впевненіше рушив за бабусею. І навіть сам почав забалакувати їй зуби.
— А ви ж чого самі ходите?
— А з ким же мені, онучку, ходити! Сама ж я лишилася… Геть сама… Ні онуків, ні дітей… ні діда якого, щоб хоч на печі без діла лежав… Як є одна… У мене добра піч — широка… Ти там можеш навіть упоперек лежати — така широка… І тепла-тепла… Аж гаряча… Такому гарненькому хлопчику сподобається… А чого ж не сподобатися?.. Хіба ж вона погана, піч?..
Мабуть, Івась, якби захотів, міг утекти. Але хто їх, цих бабусь знає. Мабуть, правильно робив, що не намагався втекти. Краще спочатку розвідати, де вона живе, хто така й чого хоче.
Хоч бабусі й було стільки років, скільки взагалі може бути, рухалася вона легко й швидко, при цьому вдаючи немічну. Це все якось одночасно в ній поєднувалося — намагання справити враження немічної і легкість ходи. І це заколисливе бурмотіння, повторення одних і тих самих слів… Зрештою, ще два роки тому вона цілком могла б обдурити Лисого. А тиждень тому — Івася. Але хлопчики вже були не ті, що раніше. Вони добре бачили брехню, одначе ніяк не могли зрозуміти, навіщо вона потрібна.
Вони зненацька опинилися на затишній галявині, посеред якої стояла дуже привітна хатка. Мабуть, для того щоб змії та пацюки не залазили всередину за бабусиної відсутності, хатку було збудовано на чотирьох грубезних стовпах. До дверей вела ошатна драбина.
Заходити до хати не можна ні в якому разі! Але чи то Івась так уже покладався на свій арбалет, чи то бабуся геть заколисала його пильність своїми теревенями, але він слухняно ввійшов слідом за нею. Двері зачинилися. Лисий стояв за кущем і не знав, що робити.
Покатаюся-поваляюся…
Лисий уже хотів бігти до хати, та раптом двері відчинилися, й баба вийшла на галявину. Вона ходила повз драбину туди-сюди, ніби чогось чекала. Лисому навіть було видно, що губи її ворушаться.
"Рахує, — здогадався він. — Де ж Івась? Що вона зробила з ним? Просто зараз вийти з-за куща? Невідомо ж, чого від неї можна чекати. Ні. Краще хай вона поки що не знає, що я тут".
Бабуся хихотнула й подалася до хати. Тієї ж миті Лисий перебіг галявину й сховався під хатою. Шпаринок у підлозі не було. Зазирати в віконце — небезпечно, баба може помітити й щось заподіяти Івасеві. Чомусь Лисий був упевнений: поки що з Івасем усе гаразд. Над головою почувся якийсь стук, хтось щось пересунув. Зненацька баба заспівала. Слів Лисий розібрати не міг, але співала вона дивно, з підвиванням. Сумнівно, щоб Івась витримав такі співи.
Двері знову відчинилися, бабуся спустилася драбиною й подалася до сараю, що стояв під лісом. Тієї ж миті Лисий злетів по драбині й тихо вскочив до хати.
Пахло солодко й дурманно, ніби горіла якась дуже пахуча трава. І справді посеред столу стояла біла зовні й чорна зсередини чашка, в якій щойно щось палили. Зліва була вкрита барвистим коцем лежанка, а справа стояла велетенська піч. Навпроти печі — умивальня. На печі лежав Івась. Арбалет його висів на протилежній стіні.
Лисий кинувся до Івася. Той мирно спав і не хотів прокидатися, хоч Лисий тормосив його й ляскав по щоках. Баба могла повернутися щохвилини. Лук був не дуже зручним у тісному приміщенні, змахнути шаблею також ніде. Лисий схопив зі стіни арбалет і сховався за піч. Йому почало паморочитися в голові, і він зрозумів, що причиною є солодкавий запах. Він притьмом кинувся до чашки на столі — з неї цей запах якраз і йшов. Очевидно, господиня підпалила в чашці якусь дурман-траву, а сама вийшла ніби у справах. За той час, що вона чекала й хихотіла під дверима, Івась і заснув.
"Хоч би й самому не заснути", — подумав Лисий.
Він визирнув у віконечко. Воно виходило на протилежний край галявини, сарайчика з нього не видно. Найпростіше було б вистрілити в бабу, коли вона тільки зайде до хати. Та чи вдасться тоді розбудити Івася? Що то за трава, він не знав, як зняти її дію — також. Треба було втрутитися раніше, не дати Івасику зайти до хати!.. Час спливав, а він так і не придумав, що робити. Рипнула драбина за дверима, і Лисий знову сховався за піч.
Бабуся принесла оберемок дров й з гуркотом кинула їх на підлогу біля печі. Невже їй холодно? Літо ж надворі! Вона вкладала дрова в піч і підвивала:
— Покатаюся-поваляюся, Івашкиного м'яса попоївши…
Лисий за піччю похолов. Він згадав казку, яку йому розповідала матуся багато років тому. Баба Яга! Вона прилаштовувала Івасика-Телесика на лопату й намагалася посадити в піч. А Івасик… Що ж він зробив? Як же він уникнув?.. Лисий не пригадував. Хто б подумав тоді, що зараз би це йому згодилося. Якщо справді існують русалки й вовкулаки, чому б не існувати й бабі Язі!
Але там Івасик точно не спав! Отже, щось тут не так — у цій історії. Що можна зробити?
Перше. Просто застрелити бабу Ягу. Вже зрозумів, що не годиться.
Друге. Зараз вийти, навести на неї арбалет і сказати, що вб'ю, якщо не зізнається, як розбудити Івася. Зізнатися вона, мабуть, зізнається. Але чи правду скаже? Ні. Бабуся брехлива. Правди не скаже.
Третє. Стежити далі й на чомусь її підловити. Легко сказати… Він би й стежив, але, стоячи за піччю, нічого не бачив.
Умивальня! Над нею маленьке дзеркальце. Але воно показує стіну печі між ним і бабою Ягою. Лисий як міг вивернувся й побачив краєчок бабиної спідниці. Вона сиділа навпочіпки біля печі. Видно, розпалювала вогонь. І справді в печі затріщали дрова.
І тут Лисий придумав, як її обдурити.
— Дзякую, — тоненьким голоском сказав він. — Так тепліше.
Баба Яга скочила на прямі, зачепила за рогач, той зі страшним гуркотом упав на підлогу й зачепив затулу. Затула також дзвякнула об підлогу. Не піднімаючи її, баба Яга кинулася до печі й почала уважно придивлятися до Івася.
— Та як же це ти не спиш?.. Чи спиш? Такий гарний хлопчик повинен спати… Мабуть, почулося… Як же не спати такому гарному хлопчику!.. Димку надихався? Надихався. То й спи собі.
Схоже, вона трохи заспокоїлася й заходилася підбирати рогача й затулу.
— Не гриміть так, будзь ласка! — пропищав Лисий.
— Та що ж це таке! — баба знову впустила на підлогу затулу й кинулася до Івася. — Що це ти розбалакався? Тобі не треба балакати. Тобі спати треба.
Лисий побачив у дзеркальці, що баба Яга піднесла руку — мабуть, поторсала хлопця.
— Спиш! І правильно. Треба спати. А як не спатимеш, то боляче буде. Я ж тебе мучити не хочу… Не звірюка ж якась там. Я бабуся добра.
— А чим це ви мене так приспали? — спитав Лисий, щойно баба відвернулася від печі.
Баба Яга вже й не повела головою.
— Ач який балакучий!.. Є такі — балакучі. Сам спить, а сам балакає. А сам спить. А як же не спати, коли димку нанюхався. Це такий димок від травички такої…
Щось знову грюкнуло, й баба Яга метнулася до печі.
— А чого це ти питаєш? Не бачив хіба, що я розпалювала в чашці?
Івась нічого не відповів.
— Бачив, але не пам'ятаєш. А чого б же ти й пам'ятав?.. Тобі пам'ятати не слід… — Вона опустилася навпочіпки й, мабуть, почала підкидати дрова в піч. — Навіть якби прокинувся, то не пам'ятав би…
— А як же мені прокинуцця?
Баба Яга гиденько захихотіла.
— Хи-хи-хи-хи! А ніяк. Це тільки я тебе можу розбудити… А сам ніяк… А як же ти сам прокинешся?.. Ніяк не прокинешся…
За піччю ставало жарко.