Лісове Озеро

А увечері, якраз після вечірнього доїння, сталася радісна подія: у її, Вариної, Лиски народився бичок, та такий гарнень­кий...

— Мій ти малесенький... Ну чого, чого тремтиш...— пес­тила, витирала сухим м'яким сіном. — Як же тебе назва­ти, голубчику?..

Стояла вона якраз при стіні, глянула у маленьке віко­нечко,— тонко-тонко прорізався молодик... Варя подивилася, зітхнула і раптом аж засміялася: ну й дурненька! Та яка там старість може бути в такому молодому світі! Ніколи вона не постаріє! Ніколи!

Бичка назвали Молодиком...

2

На столі — газета, великі літери заголовка видно і в су­тінках: "Ширше впроваджувати машинне доїння". Прочи­тала й зітхнула — і встає і лягає вона з думкою про це впровадження. А що з того?

Снідати ніколи, сховала до кишені окраєць (уже не по картках, не пайковий!), знайшла полапцем ключа, узяла серп.

Ну й вітер... Ой же й лихо, оцей квітневий вітер! Ну про­сто тобі як парубок.

Соловейко витьохкує...

Не може Варя спокійно слухати солов'їв — плакати хо­четься. Не склалося родинне життя, не те думати — і зга­дувати гірко. Знов вона з мамою і татком. Синочкові Пав-ликові шостий рік... Ні, солов'їв їй краще не слухати.

Знайшла на кролятнику порожні мішки, зав'язки, вико­тила возика.

Курява, спориші, а он уже й колгоспні луки. Закотила возика під ожеред, пішла з серпом, вишукує, де трава гус­тіша. Перепілки підпадьомкають, місяць ховається за хмар­кою, і від того хмарина починає світитися.

Роса... Гарно жати по росі, трава соковита... Гарна трава. Стисне Варя у лівій руці жмуток, підсуне під нього серп, придивиться, а стинати — жаль...

Кожен кущик — окремий світик. Ось деревій... Скільки у нього ще імен: і ріпкою його звуть, і білоголовником, і зая­чою травою. Варя знає: рани від тої травки швидше гоять­ся. Буркун... І з тютюном його змішують, і як ліки вжива­ють. І на сіно він добрий. А ось — кмин. Старі люди ка­жуть: буде у сіні кмин, буде молока вдосталь. Тимофіївка, лисохвіст, метлиця — скільки їх, таких наче звичайних, а насправді таких непростих, таких загадкових. Трави — це і справді не двічі по два...

Та хіба тільки трави? А оте просто-таки неймовірне, як казка, досі ще не бачене машинне доїння?

Лютневого хурдельного вечора батько приніс новину: ка­зав йому хтось із сусідів, що колгосп їхній купив доїльні апарати, уже в коморі стоять...

Аж приснилися їй оті апарати. Ніби заходить вранці до корівника, а там, у глибині,— фіалковий серпанок, і миго­тять, світяться у тому серпанку дивні прозорі трубки... На­че це уже не ферма, а сяючий від скла і металу цех... От тільки чи зуміє, чи зможе вона працювати з отою химер­ною машиною? А якщо ні?.. Від самої думки про це стає тоскно.

Ледве тоді дочекалася ранку. Тільки подоїла, впора­лася,— одразу ж до комори. Пощастило: комірник виявився на місці, двері розчинені. Зайшла, глянула — ніякого сяй­ва...

— Що шукаєш, Савельєва? На доїльні апарати прийшла подивитись?

— Ага...

— Іди, покажу... — і комірник повів її аж у найдальший куток. — Ось вони...

Дивилася і очам не вірила: оці бідони з трубками, оце і є апарати? А комірник тим часом витяг з кишені тонень­ку брошуру і покликав Варю до столу. Сіли вони, прочита­ли, розглянули малюнки, схеми. Все наче просто. Знову пі­дійшла до апаратів, взяла в руки доїльні стакани:

— Так оті штуки одягати корові на дійки?

Комірник здвигнув плечима:

— Виходить, оці...

— А корова віддаватиме молоко?

Комірник нічого не відповів. І Варя втратила спокій.

От і зараз — жне траву, а думка про ті апарати. Треба зважуватися... Треба.

Туго набиває чували, зав'язує, вмощує так, щоб, бува, дорогою не попадали. Здається, усе гаразд. Ще раз переві­рила і хотіла уже впрягатися, та раптом почула: стежкою з того кінця луків торохкотить, наближається ще чийсь возик. Місяць вийшов з-за хмари. Варя придивилася і впі­знала молодичку — на Квашівці живе. Разом і на вулицю ходили. На возику в неї, точно як у Варі, три чували з травою.

— Здорова була, Варко!

— Здорова...

Варя натягла на плече лямку, викотила свого возика на стежку. Поки не вибралися на широку дорогу, молодичка їхала позаду, на дорозі наздогнала, і два возики покоти­лися поряд.

— А ти, Варко, молодець...

— Чим молодець?

— А тим... Усюди встигаєш. І на зборах мене критику­єш, що траву колгоспну краду, і сама тут, на луках, не ло­виш гав...

Варя нічого не відповіла, а молодиця не відступалася:

— Мовчиш? А ти не мовчи. Ти поговори зі мною, попро­си, щоб я нікому не розповідала. Я, може і змилуюся, я — добра... Ну, чого хмуришся? Та ніякого тут страшного грі­ха нема. Всі ми однакові, кожен гребе до себе...

Варя її вже не слухала, думала про своє. Скільки це вже в коморі лежать апарати? Третій місяць?

Чи віддаватимуть корови молоко?..

Але ж є колгоспи, де вже доять отими апаратами. Є такі колгоспи, сама читала, є...

Незчулися, як і в село в'їхали. На вулиці іще жодної душі, вікна темні. А ось і перехрестя. Варя зупинила візок.

— Бувай, — кивнула молодиці, — мені сюди, ліворуч.

— Куди? — здивувалася та. — Куди ліворуч? Ліворуч — ферма, а твої ворота аж он, праворуч, а не ліворуч. Тобі ж зі мною по дорозі майже до самого двору.

— Ні,— сумно всміхнулася Варя. — Не по дорозі мені з тобою, зовсім не по дорозі...

— Що? — молодиця і рота розкрила. — Та ти що, на фер­му траву везеш?

— На ферму.

— Тю...

— От тобі і "тю". Бувай здорова. І щоб я тебе більше не бачила вночі на колгоспних луках.

— Слухай... — молодиця все ще ніяк не могла оговта­тись. — Слухай... Та ти жартуєш! Жартуєш? Ага? А може, ти того... Може, ти малахольна? Та на ферму ж тобі й так привезуть...

Це вже Варю почало дратувати: сказати б їй, мабуть, па­ру слів... Ет, що ця дурепа зрозуміє? Хіба їй поясниш, що кормів підвозять недостатньо, менше, ніж треба. І нема в тому нічиєї злої волі — техніки ще у колгоспі обмаль. Зро­били на фермі підвісну дорогу, а грузовиків не вистачає, і тракторів мало. Ясна річ, можна і на тих кормах, що при­возять, якось протримати корів, щось надоїти. Можна то можна, але їй, Варі Савельєвій, усі оті "якось" та "щось" не до шмиги. Не якось вона хоче жити, а на повний подих...

— Бувай,— махнула рукою. — Ніколи мені тут з тобою теревені правити.

— Ти що... Ти іще поїдеш? — молодиця дивилася на Варю мало не з жахом.

— А тобі яке діло? І поїду.

Так вони й розійшлися, дві молодиці — обидві високі, вродливі, схожі, як сестри, і возики у них схожі, і лантухи, і трава з одного лугу, все, майже все однакове. Дороги — різні...

У молодиці — до своєї корови.

У Варі — до своїх. П'ятнадцять корів уже в неї і всі — свої.

Перед самою фермою зупинилася, поглянула на комору. Замок на дверях... А за тими дверима...

Невже вона таки не зважиться?

Серцем відчула: назад дороги нема. Знала себе — не да­дуть їй тепер спокійно жити оті апарати. Поки вони стоять отам, за отим замком, за отими дверима, — не дадуть.

Невже не зважиться?

3

Зважилася...

Перша з усіх доярок прийшла на заняття, перша склала техмінімум.

Ніколи не забуде перше пробне доїння.

Дві стихії, два світи зійшлися. З одного боку — розумні, задумливі очі корів... Так, саме вони в ті хвилини уособлю­вали їх Величність Живий Світ Варвари Савельєвої. Світ-пісню, світ-казку, світ її дитинства і юності.

З одітого боку пісня-казка. А з другого...

А з другого — пульсатор, колектор, шланг, кран. Тіль­ки — вони?

Ні! Аж ніяк — ні.

За всіма тими металево-гумовими премудростями всім своїм єством відчувала Варя такий же величний і дорогий їй, такий же тривожно-прекрасний, як і перший, — світ другий, татків, робітничий світ.

Батькові тихі пісні, батькові оповіді в місячні матіолові ночі, такі дорогі серцю, такі любі пахощі металу — батькові пахощі. І — головне — горда, заповітна мрія і самій стати робітницею, все це таємничо жило в усій отій, не такій уже й хитрій машинерії, що її мала опанувати Варя.

Опанувати... Легко сказати...

Віками усталювалося: залізо добре там, де камінь, де земля, дерево. Корові ж — теплому і ніжному вим'ячку — потрібні ніжні і теплі жіночі руки. А від отих залізяк ще, гляди, почнеться запалення вим'я, або, як бабусі кажуть, "осовище".

Та й лякалися корови, дуже лякалися. Спершу треба було призвичаїти їх до самого вигляду апарата. Потім починати потроху, неподовгу... Коли корови молоді, вони швидше звикають. У Варі ж більшість — старі.

— Ну, рибонько, ну, сонечко... Не бійся... Я ж тобі ні­чого лихого не зроблю...

Перше пробне доїння.

Два світи зійшлися. І радісно Варі, і страшно: а що, як не зуміє, не зможе? А що, як не піде молоко?

Пішло... Варя подивилася в оглядове скло і раптом та­кою щасливою себе відчула.

Видоїла одну, до другої перенесла апарат.

— Рибонько моя... Сонечко...

Гладить, говорить, заспокоює. Наче заспокоїла трохи, по­чинає теплою водою підмивати вим'я. І все розмовляє, роз­мовляє. Корова нашорошує вуха, повертає голову — уваж­но слухає, боїться вона вже менше, та все одно ще боїться.

А Варя щаслива — виходить у неї! Виходить!

Підмиє, витре сухим рушничком. Після цього, якщо на­віть і просто доїти — руками, не апаратом,— вим'я треба добре помасажувати. Перед тим, як насунути на дійки до­їльні стакани, Варя не просто масажувала,— пестила. І все умовляла, умовляла. Перевіряла руками, чи з кожного соска молоко біжить. М'які, ніжні дотики ще більше заспокоюва­ли корову.

Всього бувало: і брикалися оті Рибоньки й Сонечки ("дзигались", як казала Варя), і скоса, зі злістю поглядали на химерну оту — звідки вона, мовляв, клята, взялася?! — схожу на бідон посудину з кришкою й шлангами, що теж називалася доїльним відром. Поглядали і все намагалися перекинути оте несправжнє відро.

— Дурненькі мої, — зітхала Варя, — ну як вам пояснити? Вас же більше й більше стає, руками ж доїти я вже не встигну. Машиною треба... Звикайте, голубоньки. Я — обе­режненько, лагідно... Ось я ще й руками після апарата до­дою... Звикайте.

І "голубоньки" теж зітхали — шумно, по-коров'ячому. Го­лубоньки починали звикати.

За турботами цими і літо відшуміло, і вересень одзвенів першими у житті її Павлика шкільними дзвониками. Пішли дощі. Рано захолодало. Тепер не тільки вим'я треба було підмивати теплою водою, але й доїльні стакани підігрівати...

Багато днів у житті минає безслідно.