Мені подобається ця велика тиша у вас, а разом і завзятість. Вона віщує страшенні бурі.
— Ну, що ви кажете! Справді ж бо, я ще розсерджусь.
— Ні, серйозно, Ірино Михайлівно! Це ж неймовірна річ: ви тільки подумайте! Ви така тиха й прекрасна людина, і ніхто вас не помічає тут, і нікому помітити! То жахливо, коли справді прекрасної людини в нашу пору нікому помітити! Що ви скажете?
— Ну, я вас прошу, залиште це! — вже червоніючи, говорила Орися. Однак Сахнович повернувся до неї і, взявши за руку, лагідно сказав:
— Не сердьтеся, голубко! Серйозно. Я вас дуже люблю. Але слухайте сюди. Ми все-таки дещо зробимо. Знаєте, отого задаваку — нашого про4>есора — ми познайомимо з вами ближче. Знаєте, це безобразіє, що він і досі як індик коло вас топчеться і ніби й зовсім не помічає вас. Ви знаєте, я його не дуже люблю, бо він чванливий і надутий. Але талановитий, сміливий, цікавий чоловік. Тут уже нічого не вдієте. І по-моєму, він у ваших руках вийшов би золотим. Га? Як ви вважаєте?
— Та залиште ви, Михайле Ісайовичу. Я не можу про це так спроста говорити,— майже плачучи сказала Орися.
— Тільки він ото якийсь покручений,— невдоволено зауважив Сахнович.— Ну й до жінок у нього ставлення трохи зневажливе й цинічне. Але, я гадаю, що він потроху виправиться. І тоді з нього будуть люди. Авжеж.
— Знаєте, коли вже говорити про це, то на мене це наганяє жах!—раптом щиро заговорила Орися.
— Що саме?
— Оце сучасне ставлення до жінки.
— Так? Ну, розуміється, тут мало приємного, особливо для жінки.
— Знаєте, я як подумаю тільки про це, так мені хочеться виколупати собі очі, роздряпати геть-чисто серце. Справді ж бо! Як можна з най святішого, з найвеличнішого процесу в природі — з тайни народження людини — зробити якесь болото страшне, якусь неймовірну гидоту? Як це можна? Серйозно!
— А так, так... це, знаєте, справді дико,— поспішив відповісти директор.
— І невже вони думають, що це так їм і минеться, що природа може простити їм?
— А розуміється, ні,— вже з лукавою посмішкою відповів Сахнович. І потім знову, взявши її за руку, сказав:
:— А знаєте що? Давайте ми їм яку-небудь селекцію придумаємо! Іде? Гаразд!
Орися мимовлі щиро розсміялась, а їй відповів засоромленою посмішкою Горошко, що увесь час сидів і мовчки слухав цю розмову. Втім, вони в'їздили на подвір'я.
Коло головного будинку Орися зіскочила з коляси і, тепло посміхнувшись, попрощалася з обома чоловіками. Ту звичайну приязнь, яку завжди почувала до Сахновича, цього разу вона далеко гостріш і яскравіш відчула, і серце їй наповнилось солодким жажким соком.
Скоро зійшов Сахнович з коляси, як до нього зразу підійшло четверо поденних. А придивившись, він помітив на ґанку біля контори цілий гурт. Йому зразу ж ударило, що тут щось негаразд, і він мимоволі насупився. Горошко стояв осторонь і похмуро спостерігав.
— Що вам треба, товариші? — глухо й застережливо поспитав Сахнович.
— Та ми нащот рощоту,— так само глухо, але й рішуче заявили робітники.
— Якого саме рощоту?
— Ну, звісно, за роботу ж.
— Що ж я можу вам заплатити, коли мені й досі нічого не прислали? Де ж я можу взяти?..
— А хіба ж на станції не знайдеться хоч за тиждень?
— А де ж знайдеться? Що вам, банок тут, чи що?
— Так, повірите ж, жнива надходять. Нам же всього треба і в своїм хазяйстві.
— Але в мене нема нічого. Ви розумієте чи ні?
— Та де ж таки, щоб на станції та й за тиждень не знайшлося заплатити. Не може такого бути,— заявив один селянин серйозним співучим тенором.
— Ну, де це видано, щоб станція не заплатила! — відповіли майже всі гуртом.— Ви вже як-небудь пособіть.
Сахнович нічого не відповів і замислився. Він добре знав, звичайно, всі ці потреби і легко йшов назустріч їм. Але цього разу та думка, що його заощаджені гроші, призначені на будову лабораторії, може в одну мить пожерти оплачування поденних робіт, боляче стиснула йому серце. І він ще раз рішуче покрутив головою й заявив гаряче:
— Ні, ні, товариші! Треба почекати хоч трохи. Гроші незабаром будуть. А тепер, уявіть собі, нема.
В цю мить до нього підійшов Горошко і глухо, але рішуче і навмисне так голосно, щоб його чути було, заявив:
— Гроші треба видати, Михаиле Ісайовичу.
— Які гроші? А де ж я їх візьму?
— Аз тих, що ви залишили на будівлю лабораторії.
— Так то ж інші гроші! Як же я їх можу потратити сюди, голубе мій!
— Але ви їх можете позичити. А коли пришлють, тоді покриєте.
Робітники, почувши, що їхні вимоги зовсім несподівано починають набувати якоїсь певної підтримки, підійшли ближче й заспокоєно стали слухати.
— То, значить, ви хочете зарізати мене на лабораторії? — глухо, але роздратовано поспитав Сахнович.
— Таке! Навіщо різати? — ображено й задиркувато відповів Горошко.— Навіщо такі страшні слова? Я просто хочу, щоб ви позичили грошей людям. Так же не можна!
— То що ж, по-вашому, я проти людей? Експлуатую їх?
— Таке! Нащо так страшно говорити? Ви просто не розумієте їх. І більш нічого.
Сахнович стояв і чмихав; він густо почервонів, справді й серйозно розхвилювався. Він одну мить подумав, потім повернувся й сказав:
— Ну, гаразд! Гроші будуть видані за останній тиждень. Це тільки тому, що жнива. А решту почекаєте.
— Та воно треба було б хоч би за два тижні,— промовив хтось непевно, а його жваво й рішуче підхопив увесь гурт.
— А що вам, не однаково видавати: тисячу чи дві? — спитав Горошко. Але Сахнович збентежено й гнівно поглянув на нього затуманеними очима і, повернувшись до юрби, сказав:
— Гроші буде виплачено тільки за тиждень. Тоді хтось не то влесливо, не то глузливо сказав:
— Покорно благодаримо!
Сахнович круто повернувся й пішов до контори. Слідом за ним пішов і Горошко. Він догнав Сахновича біля самих східців. Той зиркнув на Горошка й роздратовано сказав:
— Власне, хто вас просив устрявати в цю справу? — поспитав він, повівши тому рукою перед обличчям. Горошко дивився на нього тьмяно й насуплено.
— Але я мушу боронити професійні інтереси.
— Що значить боронити? А хто ж порушує? Хто проти них?
— Ніхто, але вам вони чужі.
— Що за дурниці — чужі! Ви просто нічого не розумієте! Він ступив кілька кроків і потім додав рішучіш:
— Скажіть, що гроші буде виплачено завтра.
І сам побіг швидко по східцях до контори. За кілька хвилин він повертався до себе додому і чув, як Горошко щось захоплено і повчально говорив робітникам, а ті співчутливо йому посміхались.
"Агітація знову",— подумав директор, але не став прислухатись і пішов далі. Його пройняла досада, що міцно збиту думку про нього як про чутливого й уважного господаря тепер одним махом підрубано, грубо й несправедливо. І ще прикріше було, що значна частина коштів, так довго заощаджуваних і мало кому відомих, тепер в одну мить може розтанути. Мало коли йому доводилось таких прикрощів зазнавати.
Коли ж він прийшов до свого помешкання і, скинувши кашкета, зайшов у кабінет, здаля, з їдальні, крізь тихі покої проплив заспокійливо й журливо дзвін годинника, що пробив п'ять.
І директор, шукаючи собі заспокоєння, згадав слова давнього східного мудреця:
"Так, брате мій, іде хвилями життя. І дух твій то підносить на верхів'я гір, то раптом заносить у глибокі долини, щоб завтра знову винести його на найбільшу вершину".
Сахнович посміхнувся цій думці й чмихнув носом. А тим часом у їдальні вже неспокійно дзвонило ножами й виделками.
IX
Ще поміж ногами плутались пасма сутінків, коли Тося вискочила в коридор. Там ще густіш сутеніло, але в цих порваних ранкових просвітах вона легко розпізнала неясні обриси речей. Тим-то обережно й затаївши дух, але цілком упевнено вона підійшла до дверей селекційного кабінету. Побіч на стіні висів ключ, якого вона легко знайшла, помацавши рукою, і взялась відмикати двері. Повернувши раз ключем, вона схвильовано прислухалась до далеких відгомонів у цім великім лункуватім будинку. Однак усюди була та важка розімліла тиша, що тільки буває на світанку, а поблизу хтось густо й заспокійливо виводив лагідні висвисти носом. Вона рішуче повернула ключем і зайшла до кабінету.
Там знадвору йшов уже ранковий світ, і тіні зеленими дрімотними велетнями лягали на стіні, покірно й зажурено цокав дзигарок, а в повітрі ще чутно було вчорашні кислі випарний людини, гірчак від тютюнового диму, дух засушеного зілля і чад від гасових ламп. Але все це проколював і обплутував свіжий струмінь ранку, що точився крізь вікна.
Тося обвела холодним, але зляканим поглядом кабінет і спинилась на термостаті. Очі їй горіли яскравим п'яним завзяттям. Вона підійшла ближче й задивилась. Там унизу сумирно і втомно горіли дві лампи "молнія". Коли вона підійшла ближче, від струменя повітря обидві лампи важко захекали й виплеснули на шкло по смужці сажі. Але Тося цього не помітила й тихо відчинила дверцята термостата. На білім пропускнім папері у жерстяних коробочках лежали бурякові зернята. Тося взяла одну з коробочок і придивилась. У світлі лампи вона побачила, що деякі зернята вже набубнявіли й почали ключитись, тоді як решта ще лежала мертвими крапками.
Тося раптом по-злодійському озирнулась назад і потім, повернувшись, дмухнула на лампи. В одній з них полум'я безпомічно затанцювало і вмить погасло, тоді як у другій воно уперто змагалось. Проте Тося рішуче дмухнула вдруге, і під термостатом стало зовсім поночі. Тоді, так само боязко й крадькома, вона підскочила до другого термостата і загасила й під ним світло. І далі, не озираючись, швидко вискочила з кімнати й, голосно захрипівши замком, мерщій тремтячими руками повісила ключа й майже побігла по коридору.
І тільки в себе в кімнаті вона захекано спинилась і густо зітхнула. Ще було зовсім тихо навкруги. Тим-то так невгамовно й голосно билося серце. Вона мимоволі взялась рукою за груди, щоб його втишити, і вмить відчула, як якийсь солодкий сік розходився їй по всьому тілу. Раптом стало радісно. Те чуття бандитизму, бунту, безчинства, що гнітило її ці дні, тепер прорвалось і запалило її молодечим вогнем. Вона теплим, зворушено грудним голосом засміялась, далі підійшла до вікна, підсунула штору й розчинила навстіж обидві половини. І зразу ж ударило міцним духом зела, якихось гострих квіток і холодної роси. Щойно розвиднілось, і ранок був зовсім молодий, як бавовнина з кульбаби, що від легенького подуву мала зникнути.
А схід уже зайнявся густим полум'ям, що промовляло неспізнаною молодою тайною світу, а хтось унизу густо піддував сивим димом із люльки.