Джерела, як називають її дорослі. Ще далі, за луками, ліс, таємничою темною стягою, а обрій — уже десь там, далеко, по той бік лісу. З високого, обсадженого старезними липами церковища очам відкривається село, що внизу, під горою, і зветься — Низ. Крайні вулиці — гострими виштирками, у луки, ті місця так і звуться — Ріг, там багато чорних попелищ, німецькі снаряди летіли через Гору і падали в Ріг. І на товстоліській дорозі, якщо не боятися вовків, русалок, польовиків і пробігти по ній у глибину поля, обрій покірно відступає, віддаючи очам залиті весняною водою видолки і зелені шапки крутосхилів над ярами, у які сестри ходять по щавель.
А радощі дарував кожен новий день, кожна відчута мить.
Дід Ладимир фарбував дахи колгоспних комор. Комори на Загальному дворі було три — зерносховища з двома дощатими рундуками, із засіками по обидва боки проходу, просто склад — з упряжжю для коней, бочками солідолу, усіляким іншим господарчим начинням, і найменша, біля контори, — для харчів. Усі три — під залізом. Фарба, густо-червона, глибами лежала в залізній з дерев'яною кришкою бочечці. Дід Ладимир ставив неподалік складу триніжок, підвішував до нього чавунний казан, вливав у нього відром запашну, золотисту олію. Хлопчик допомагав дідові збирати по двору дрова, тоді біг до хати по хліб. Коли вертався, дрова дуже палахкотіли і лизали боки казана язиками полум'я. Невдовзі олія починала закипати і дух її, дразливий до спазмів у шлунку, котився хвилями по всьому Загальному двору. Дід Ладимир брав кусник хліба з рук Хлопчика, наштиркував на паличку і вмочав у киплячу олію. Відтак подавав Хлопчикові. І це була скибка. Смак її я запам'ятав назавжди.
Потовчену у відрі фарбу дід всипав у казан із киплячою олією. Вариво ставало яскраво-червоним, як сонце на краю ночі. І довго розмішував паличкою, аби у вареві не було жодної грудочки. Коли воно вистигало, наливав у відро, брав квача і ліз по драбині на дах комори. І там, де пройшовся квачем дід Ладимир, дах горів вогнистими кольорами. Пізніше сонце висушувало фарбу, дахи припадали пилюкою і вже не було чуда оновлення. Але перші години вогколиці стяги під небесами, в яких ті ж небеса з білими хмарками химерно віддзеркалювалися, дарували очам щасливе, незабутнє свято.
— Діду, а ви можете одтуль пофарбувать небо? — гукав Хлопчик.
— Можу, — відповідав дід Ладимир із гребеня даху, піднімаючи над собою квача, з якого скрапувала густа фарба. — Аби голова трудодні писав.
— Ні, не треба, діду, бо тади сонечка не буде видко.
— А й так, — погоджувався дід Ладимир.
Можливо, ми недооцінюємо нашу пам'ять. Можливо, і пам'ять прагне суверенності від нашої свідомості. І свавільно надиктовує їй те, що вважає за потрібне. Бо не такими уже й світлими були для хуторян останні роки війни, після повернення червоних військ. Ті ж нестатки, холодні і напівголодні зими. Повесні мати й сестри впрягалися у плуга, орали город. Корову мобілізовували орати колгоспне поле і вона прибігала у двір, до крові вишмагана колючими, з акації, хворостинами. Фінагент з портфеликом під рукою брів од хати до хати, відбираючи від селян останнє, від нього ховалися по кущах та городах більше, аніж од німців. Приходили із сільської ради, з городськими уповноваженими, нишкали по коморах і скринях, забирали теплі речі для Червоної Армії. Забрали материну кожушку, потім її носила дружина сільрадівського голови Дев'ятки. Згодом його судили в селі, не знаю, за які гріхи, пам'ятаю трохи лише сам суд. Але пам'ять усупереч реальностям буття, ніби сестра Марія чорнильні клякси у шкільному зошиті, стирає усе те гумкою часу, надиктовуючи натомість картинки світлі і радісні, вертаючи мені, через багато десятиліть, стан щасливого розчинення Хлопчика в яскравому і принадному земному світі. Можливо, пам'ять, у такий спосіб, обдаровує мене хоч дешицею щастя, на яке, згідно законів природи, має право кожна дитина, перед сумними, трагічними днями і роками…
У полі, за Хутором, посіяли льон. На початку літа я трохи не щодня бігав у вишеньки, в кінець городу, подивитися, чи ще не достигли вишні. Вишні ще ледь рожевіли, але на стовбурах старих дерев золотіли гульки вишневого клею. Гостинці літа, мої, чи не єдині, після вишень, порічок та яблук, ласощі тих часів. Я видряпався на дерево, жував молодий солодкуватий, з гіркими ласточками кори клей. І раптом, озирнувшись навколо, побачив по той бік Малащиного городу сині небеса, простелені по землі, наче полотна на леваді. Потім за роки дитинства і юності я багато разів бачив і милувався полями, на яких розцвів льон. Особливо гарні ці поля уранці, коли в кожному синьому келишку-квітці різнокольорове бринить, зоріє, палахкотить крапелька роси, що в ній віддзеркалилося сонце. Але ніколи вже не пережив я такого глибинного потрясіння побаченим. Я ковзнув по стовбурові вишні і побіг через Малащин город, перестрибуючи через кущі уже обгорнутої картоплі. Я біг у сподіванні чуда: раптом і справді небеса відклеїлися від кроквів та бантин надземної покрівлі і опустилися на наше поле. Але чуда, на яке я сподівався, не було, зате було інше диво. Небеса незрушно висіли над кучматими вербами Халявинського шляху. А по всьому полі, аж до видноколу, такого ж синього, цвів льон. Поле затягувало в себе, як затягує вода, коли довго у неї дивитися. Я переступив полівку, що в'юнилася попід городами, і пірнув у синю-синю яскрінь. Не пам'ятаю, як довго я плив по ній, час для дитини такий відносний. Але коли заплющую очі, і донині здається, що я бреду по льоновому полю у щасливому забутті, полю немає кінця-краю, а в очах — синьо-синьо…
Хутірські жінки брали льон ночами, аби не висипався, висмикували із землі з корінням, в'язали в снопики і викладали з них куреники. Я боявся сам залишатися в хаті і мати брала мене на льонище. Повний місяць висів над полем, суворий з лиця, наче колгоспний об'їждчик чи сам голова. Маківки льону шамотіли про щось своє, я не розумів їхньої мови, але відчував у тім шамотінні заспокійливу радість дозрівання, стиглості літа, що відбулося, і засинав під шепіт маківок в одному з куреників. Сестри возили льон у клуню, на Загальний двір, і з останньою ходкою мати відправляла мене додому. Вона брала в оберемок снопи куреника, в якому я спав, подавала їх на віз уже під рублем, оперезаний вірьовками, а слідом і мене сестрам у руки, сонного, розмореного. Одна із сестер цвйохала віжками, віз, височезний, схожий на скирту на колесах, рушав з місця, в розорах його трясло і гойдало, страх розганяв залишки сну. І знову над нами зависав місяць, так близько, що здавалося, простягни руку і торкнешся його білого, повного, холодного обличчя. Віз виповзав на дорогу і вже котився рівно, повільно. Я плив попід самісінькими небесами, з яких звисали китицями ще недозрілого пасльону зорі, вони весело переморгувалися, перемовлялися нечутними голосами, і тільки коли сова чорним, волохатим привидом зависала між возом і небом, наполохано німували. Віз вкочувався в село, торохкотів на вибоїнах повз нашу хату, а місяць плив за нами назирці, од верби до осокору, од осокору до Артемового в'язу, на верхівці якого у шапці гнізда дрімав білий, наче виліплений із снігу, лелека. Я ще не знав і не скоро знатиму, що ця мандрівка під зоряними небесами, на возі, навантаженому під рубель шамотливим льоном, у лагідних руках сестри Люби — на усе моє життя, але серце трохи не вистрибувало з грудей, тьохкаючи від захвату, завмираючи від солодкого щему, а очі вбирали земний світ, залитий місяцевою повінню, спрагло, жадібно, ненаситно.
Ближче до осені у кутку Загального двору, біля клуні оживав привод, що досі бовванів на зеленому моріжку купою іржавого залізяччя. У нього встромляли дерев'яні крила — обстругані, гладенькі бруси. У них запрягали коней або волів, зрізали виткий солонець, лаштуючи тік, а на тік викочували з клуні льономолотарку. Привод крутився цілісінькі дні. Скрегочучи на весь двір залізними, зубчастими колісьми, торохкотіла молотарка, ковтаючи з рук жінок снопи льону. І можна було всістися бочком на дерев'яні крила приводу, аж поки не запаморочіє в голові або не зжене, хльоснувши по витоптаній копитами землі пугою, погонич. Тоді клубком котишся вбік від приводу, лягаєш на випалений сонцем, колючий, але теплий солонець, і довго ще небо, сонце, весь білий світ крутиться перед тобою велетенською каруселлю, ніби й там, у чолопочку небесної бані, працює привод, що в нього впряжено хмари, за погонича в яких — вітер…
У Загальному дворі ніколи не зупиняється життя, навіть уночі на ґанках комор і біля вівчарні покахикують, блимають самокрутками сторожі. І Хлопчик — частина цього життя, невід'ємна, бо Загальний двір — уже в його пам'яті, свідомості, назавжди закарбований, уже не буде двору, не буде людей, які в ньому юрмилися, але усе те ще буде, допоки живий Хлопчик. А, можливо, залишиться і в слові його найдовше. Хлопчик днює в Загальному дворі, од ранку до вечора, і ночами йому сниться гонитва з качалкою попереду, під дзеленькотіння залізного колеса, наввипередки з вітром, по його піщанистих, витоптаних людьми, кіньми, волами, телятами, посмугованих боронами і культиваторами дорогах. Одного літнього дня у село приводять колону військовополонених. Німці, вилинялі, наче курки ранньої весни, будують телятник на бугрі, між старим кладовищем і водокачкою, їм варять тут же, у дворі, у величезному казані з трубою, усе те зветься польовою кухнею. За повара — німець, мати Хлопчика допомагає йому од колгоспу. Німці уже не страшні, але так само — чужі. Вони обідають, усівшись рівними рядами попід тином, на випаленій сонцем траві, на колінах у кожного — солдатський казанок. Вони вже наче коні в бригадній кошарі або як воли на волівні. І Хлопчик, збурюючи босими ногами пісок, що густою пасмугою зависає над німцями, біжить повз їхні чіткі ряди, повз казанки на їхніх худих колінах, від водокачки до клуні, де вони сплять ночами на соломі, від клуні до водокачки. Аж поки мати від польової кухні не завважує його біганину і сердито, дуже сердито, як здається, ніколи досі, гримає на нього:
— Ти що, очумів? Не бачиш — люди обідають! Геть відси!
І це теж — у пам'ять.