Ах, боже... Куди бігти? де? хто стріляв? Вибігли за село, якісь люди стоять. Не питали, а кинулись бити. Били на смерть, куди попало, аж поки не одігнали. До самого світу ніхто вже не спав, а вранці пішли оглядати. Вісім лежало готових, один був ще теплий, стогнав... Ах, боже.
* * *
Призначено було зійтись на майдані, до зборні. Гуща прийшов раніше. Він тривожно блукав під ганком і все виглядав. Прокіп був уже тут.
— Не сходяться щось, — турбувався Марко.
— Ще рано, надійдуть.
Однак і Прокіп був неспокійний. Нелегко було утихомирить народ. Навкруги були погроми, пожежі, що пронеслись по селах палаючим вітром і все захопили в свому вихрі. Люди не хотіли одрІзнятись од інших, своїх сусідів, і багато треба було роботи, щоб спинить рух. Але Гуща і Прокіп перемогли. Вони довели людям, що не треба палити та руйнувати народне добро. Не пан ставив будинки. Мужичі руки складали до бруса брус, до балки балку, і все те мусить тепер служити на користь людям. Сьогодні мало рішитись, за ким перемога, за ними, чи за Хомою, який підбивав нищити все і все палити.
Народ поволі стягався. Он показався Семен Мажуга на чолі цілої юрми. Панас Кандзюба теж вів хазяїв. Майдан виповнявся і починав шуміти. Марко стискав всім руки. Щось душило його у грудях, підкотилось під горло, і коли він почув свій голос, то не пізнав.
— А корогву принесли?
— Ось вона! Є! — обізвався Мажуга і, розгорнувши, підняв.
— Всі прийшли?
— Всі.
Можна було рушати. Але не рушали. Тільки коли прапор хитнувся і тихо поплив у повітрі, зрушились з місця і тихо пішли. Ноги шаруділи в болоті, немов шептали раки в мішку, і кривобокі халупки, бідні й обдерті, якось неймовірно дивились на той похід.
Панське подвір'я дрімало, сонне й порожнє. Там наче нікого не було. Тільки пси погарчали і поховались. Народ ввіллявся через ворота у двір, наче вода крізь шийку пляшки. На стаєннім порозі з'явився хурман. Гуща звелів покликати пана.
— Пана нема.
— А де ж він?
— Втік уночі.
Хвиля пройшла в народі.
— Утік? Ну, добре. Нехай вийде прикажчик.
Ян вийшов з контори блідий і без шапки. Його холодні очі неспокійно заметались по людях. Він несвідомо подався назад. Але Гуща спинив, витяг з кишені папір і почав розгортати. Серед великої тиші чулось тільки, як шелестіли листочки. Здавалось, що Гуща занадто довго се робить. Нарешті він кашлянув, підтягнувся і високим, чужим трохи голосом почав читати. Всі уже знали той приговор, але тепер він здався новим, поважним, наче те слово, що читають у церкві. Так, так. Уже знали, що від сьогодні земля не панська, а людська, що народ одбирає її назад, у свою власність. Ниву, освячену працею рук дідів та унуків.
Всі слухали мовчки і затаївши дух.
Гуща скінчив і обізвався до Яна:
— Ти нам непотрібний. Складайся і забирайся звідси.
Ян хотів щось сказати, але не міг, і тільки беззвучно ворушились його збілілі губи та шукали чогось тремтячі руки.
Він заточився і як п'яний подавсь до контори.
Але там не сидів. За хвилину вискочив звідти, налякано глянув на юрму і хрипло крикнув:
— Мусію! запрягай бричку!
Панаса Кандзюбу наче вкололо.
— Бричку! А на возі з-під гною? Не хочеш, пане? Чуєте, люди, він хоче брички!
Народ збудився наче. Почувся сміх.
— Ач, захотів. Минулося панство.
— Не давать брички.
— Лагодь, МусІю, воза.
— З-під гною.
Мусій кинувсь до воза. АлеЯн став червоний.
— Не треба коней. Пустіть мене пішки.
— 3 богом!..
Економ насунув шапку і якось боком просунувсь крізь юрбу. Його очі, мов заскочені миші, жахливо оглядали кожне обличчя, руки були напоготові, щоб боронитись, але ніхто не зайняв. Нарешті, коли Ян опинивсь за ворітьми, всім стало легше, наче порошинка випала з ока. Треба було приймать економію.
— Як будем приймати?
— Оберім трьох. Нехай хазяйнують. Там буде видно.
— Доволі трьох. Прокопа, Гущу та Безика, може...
— Ні, краще Мажугу...
— Пишіть приговор.
Олекса Безик виніс насеред двору стіл. Гуща за ним примостився.
Стояв сірий осінній ранок. Все було сіре. Небо, далеке поле, голий вишник за домом, будинки і люди. Дух кінського гною і свіжих яблук міцно тримався в повітрі.
Стелився гомін. Маланка нікому не давала спокою. Треба б списати, щоб швидше ділили землю. Чого чекати? І так доволі ждали. Нехай би кожний вже знав, що його й де. Вона світила очима і всім докучала. Дух яблук лоскотав ніздрі. Чому б не покушать? Таки народне добро, як каже Гуща, але в домі, певно, багато цікавих речей. Наливок, м'яких подушок, посуди та всяких чудних витребеньків, яких мужикові і бачить не довелося. Так воно й лишиться тут? Молодиці заглядали у вікна. Ключниця немов догадалась, винесла з льоху два кошики яблук і всіх частувала.
Тимчасом Гуща скінчив. Народ підходив довго, і довго важкі робочі руки грамузляли кривульки або ставили хрест, щоб було міцно. Прокіп скликав всю двірську челядь, одняв ключі.
— Хто не хоче служити громаді, може йти з двору.
Не схотіли ключниця і хурман, їх не тримали. Двір помалу пустів. Лишились тільки обрані — Прокіп, Гуща й Мажуга.
Панський маєток перейшов до народу.
Ніхто так щиро не дбав про "народне добро", як Прокіп. По цілих днях він вештався од стодоли до стайні, од обори на тік, видавав челяді харч, коням обрік та зерно птиці. Скрізь сам доглядав, скрізь робив лад. І все записував в книжку, щоб знали, що, куди й скільки пішло. Хитав головою і дивувався, який нелад. Ні, таки з пана поганий господар. Пропадало добро без хазяйського ока. Треба хліб молотити, а машина і досі стоїть без направи. Плуги поржавіли, без лемешів, на конях подерті шлеї. Все потребує праці і грошей, а грошей не було. Тоді порадились разом, і ПрокІп повіз продавати пшеницю.
Всі троє оселились в конторі у тих кімнатах, де жив економ. Жінка намагалась, щоб Прокіп ночував вдома, їй було чудно без хазяїна в хаті, але він й слухать не хотів: його обрала громада.
По ночах йому не спалось. Виходив з контори, пірнав у гущу осінньої ночі і прислухався, як калатав стукач навкруг подвір'я. Було чудно і радісно разом. Що недавно бачив у мріях, тепер здійснилось. Життя до людей повернулось лицем. Справедливість глянула у вічі. Не буде більше бідних і багатих, земля всіх нагодує. Народ сам скує собі долю, аби тільки не заважали. Оці будинки, покої, по яких перше блукала одна несита і загребуща людина — тепер підуть під школи. Тут будуть збиратись люди, там буде читання. Уява малювала інше життя, ніч розступилась, сяли вікна вогнями, гомін розпирав стіни, підіймав груди...
Ще не світало, а Прокіп будив наймитів, дзвонив ключами.
В руках у нього вічно біліла книжка. Він заводив у неї кожну народну копійку, кожне стебло. З села приходили люди.
— Ну, як там економія наша?
Всім було цікаво, як ведеться хазяйство, що управителі роблять. Що краще — чи поділити землю між люди, чи, може, гуртом оброблять поле і тоді вже ділити хліб. Маланка мало не пробі кричала, щоб швидше ділили. Всім поясняли, водили на тік, на обори, радились, на що ужити будинки.
— Тут би варто школу зробити, — говорив Прокіп.
Але Гуща йшов далі.
— Школу маємо вже, зробім краще народний університет.
Люди приставали на все, на школу й на університет. Нехай навчаються люди, не все ж панам.
Панас Кандзюба дививсь на поле, що простяглось од воріт і упиралося в небо, і все зітхав. Йому було досадно, що пан утік, що він не побачить "пана у постолах".
А по полю вічно блукали якісь фігури і чорніли на сірому небі. То нетерплячі міряли поле, щоб дізнатись, скільки прийдеться на душу.
Маланка, закасавши спідницю та вся зігнувшись, мов чапля, переставляла ноги по глеюватій ріллі.
* * *
Хома сміявся і погано сміявся.
— Стережете панське добро? Ха-ха! Пильнуйте, пильнуйте, щоб не пропало. Подякує пан, як поверне назад. Аякже...
Зеленкуваті очі скакали в нього, як жаби понад болотом.
— Він дума один із другим, що як пан втік, то вже й пропав. Якраз! Такий не згине. Нажене козаків повне село та й шусть у теплу хату. Спасибі вам, люди, що зберегли. На твоїй спині запише подяку. Ні, коли хочеш робити, то роби так, щоб він не мав охоти вертати, щоб йому пустка смерділа. Викури димом і вогнем... Зрівняй усе з землею, щоб було голе наче долоня...
Хома тицяв грубим пальцем в долоню.
— О!.. Як долоня.
Ті, що їм снились панські корови, завідські гуси та інше добро, ловили Хомине слово.
Бо таки правда. Коли б не вигадував Гуща, в них усе було б так само, як у людей. Ще чи ділитимуть землю, чи ні, хто його знає, а тимчасом яка користь людям?
Андрій здіймав скалічену руку.
— Де ж правда? Нам таке роблять, а ми ж що їм за те?
І поглядав на гуральню. Його дратувало, що вона ще стоїть, гордо підійма комин і бурха безжурно димом, наче сміється.
— Пан втік, а панича Льольо на насіння лишили. Нехай курить, пане добродзею, горілку. Хе-хе!
Хома сердито сапав.
— Атож. Так і буде стояти, що з нею зробиш?
Ну, Хома знав, що зробити. В нього справа коротка:
— Спалити.
І те "спалити" як вітер свистіло у нього в зубах. Було чудо, що гуральня досі стояла. Тільки мулила очі. Скрізь по селах покінчили з панами, скрізь димились руїни, а тут — гуральня. Куди не глянеш — вона. То комин упаде в око, то дим, як чорний кудлатий змій, тріпоче в повітрі. По ночах гуде свисток та горять вікна, як вовчі очі, і все так само, як досі, наче нічого не сталось. Що за мара? Тепер мужиче право, не панське. Скрізь погромили панів, та й так минулось. Навіть сторонні сміються. Коли б не Прокіп, не Гуща — давно зробили б кінець. А панич Льольо? Яка користь од нього? Як ссав народну кров, так буде і далі ссати. Андрія скривдив, невже чекати, поки і другим так само буде?
Андрій усім жалівся, але тепер його рука зробилась гаслом.
— Дивіться, що роблять з нами в гуральні!
Його брали за руку і уважно роздивлялись безпальчий цурпалок, наче бачили вперше.
Панський пастух вештався скрізь, і скрізь, де він з'являвся, його зелені очі ворушили народ.
Навіть прихильників Гущі.
— Хіба ми гірші за других?
* * *
В середу знали, що се буде в четвер. Хома ходив од хати до хати...
— Як вдарять у дзвони — виходь. Хто не вийде, буду палити.
Він був рішучий; видко було, що він не жартує.
Пізно світилось проти п'ятниці світло, як в великодну ніч. Люди мовчки готували сокири, кілки, залізні лопати.