Який невинний і лукавий, і готовий до гри вигляд!
— Ну, хто! Той, що ви його кохаєте.
— А хіба я сказала, що кохаю?
— Розуміється, сказали.
— Не пам'ятаю.
— От тобі й маєш. А я пам'ятаю.
І Крук пильним поглядом натискає на очі Ніни. Ніна замовкає й відвертається до машинки. Зрозуміла! А внизу щоки загорівся молодий ніжний рум'янець.
Крукові незвично б'ється серце. Він знову дивиться на годинник. Ех, зараз мають бути Фінкель і Терниченко, — треба відпустити Нінусю.
— Ніно Наумівно, на мій жаль і на вашу радість, я мушу вас відпустити на півгодини раніше, зараз тут у мене має бути невеличке, але важливе засідання.
Ніна зовсім не виявляє особливої радости.
— І листа не треба докінчувати?
— Докінчимо завтра. Користуйтеся випадком і подякуйте мені.
Ніна злегка знизує плечима: нема за що дякувати.
— Ви, здається, невдоволені? Ах, так: він має зустріти вас тільки через півгодини. Бідненька справді, що ж вам тепер робити ці півгодини?
Ніна серйозно зиркає на Крука, акуратно, мовчки складає папери й прощається з паном директором.
— Може, йому можна потелефонувати, щоб він раніше вийшов? Будь ласка, ось телефон.
— Нічого, я потелефоную йому з поштового бюра, там зручніше.
— А! Тим краще.
Ніна шанобливо вклоняється панові директорові й виходить із кабінету. І ніжки так туго, твердо, впевнено ступають по м'якому килимі.
Крук обома руками задумливо кучерявить волосся на скронях. Чого ж вона немов розсердилася? А, може, так справді й є, що в неї тільки через півгодини побачення з ним? А чого ж тоді цей рум'янець і таке мовчання на його погляд?
Що воно за дівчина? Любить убрання, шовкові панчохи, авта, дорогоцінності. Танцювати готова на конкурс, без спочинку. Про всякі пікантні історії, хто чий коханець, хто чия утриманка, розповідає з легкістю та невимушеністю досвідченої куртизанки. Знає три європейські мови, літературу цих мов, у курсі останнього крику в малярстві, музиці, театрі й навіть теософії. А сама від погляду губиться й горить зовсім дитячими щоками.
А коли так горить, значить, що він для неї не якийсь собі директор і не злодій. "І може, там, дома якось по-своєму мріє про нього й малює його собі добрим, чесним, гідним її дівочих мрій?
Крукові стає сумно, затишно й зворушливо на душі. От, узяти б та ліквідувати банк, лишити собі тисяч сто, решту всю віддати на громадські справи й покінчити раз на все з цим "крадежем". Та купити собі клапоть землі з хатиною й оселитися на ній з якоюсь молодою жінкою. Ну, хоча б з Ніною, наприклад.
Гм! З Ніною? З її любов'ю до шовкових панчіх, дан-сінґів, каварень, кіна та на хутір, на город?
У двері стукають. Крук нашвидку пригладжує волосся, бере в руки перо й підсуває якийсь папір.
— Ввійдіть!
Фінкель і Терниченко. Крук киває їм головою.
— Сідайте, панове. Через хвилиночку я до ваших послуг.
І з заклопотано-важливим, заглибленим виглядом пише: "Нінуся, Нінусенька, Нінунь..."
Фінкель і Терниченко, стараючися не гомоніти, сідають у глибокі, шкіряні фотелі, подібні до великих макітер на ніжках з відрізаними боками.
Крук ставить точку, перечитує, ховає папір до столу й неквапливо підходить до гостей. Справи, видно, нічогенькі в нього, бо в очах той самий блиск і жвавість, коли краде, або з жінками діло має.
— Ну, панове, що сьогодні новенького? Особливого нічого нового. Сонька-чекістка вже рішуче
атакує Гунявого. Не накокаїнившися, уже й не з'являється навіть до сніданку. Але страшного в цьому мало, можна цілком покластися на самого Гунявого. Ольга ж Іванівна вище над усяку критику. Тонкий психологічний підхід, майстерність роботи надзвичайна. Гунявий побожно впадає перед нею й досить Ользі Іванівні виявити до нього трошки особливої уваги, — кінець, пропала людина, бери її з усіма бебехами.
— Так треба брати, панове! Чого ж марудитися? Фінкель сумно посміхається.
— Ну, та що буде? Хто ж нам тоді знайде його товариша? Ні, з цього боку справа цілком підготована й покищо чіпати нічого не треба. Тут уже довіримося цілком Ользі Іванівні, вона не випустить. А от з другого боку справа не підготована зовсім, це так.
Терниченко мовчки, згідно хитає головою.
— А саме?
Тут Фінкель передає слово шановному Миколі Олексійовичу, як ініціяторові ідеї.
Микола Олексійович ясно й скляно посміхається до Крука й починає викладати свою ідею. Треба переносити справу на ширший терен. Треба вже зацікавлювати нею фінансові й навіть політичні європейські та американські кола. Поклади золота — майже в центрі Европи, це не жарт. Хто захопить їх у руки, той стане, може, володарем усього світу, в залежності від багатства покладів. Нехай сама справа спочатку здається фантастичною. Це не має великої ваги. Кілька шансів на реальність, тільки кілька із ста, вже примусять розумних людей ризикнути. Доказів же на реальність цих кількох шансів є досить і в цей момент. Отже, треба їх пустити в рух, щоб саму справу посунути швидшим темпом.
Насамперед, швидше відшукати спільника Гунявого. Уявити собі, що справою зацікавляться французькі, німецькі чи англійські, чи якінебудь інші європейські політичні чинники. Хіба вони не зможуть у сто разів швидше розшукати того товариша Гунявого, вживши для цього свого поліційного апарату? Можна поручитися головою, що через місяць, не викликавши жадного підозріння в обох спільників, вони їх зведуть докупи. А тоді, розуміється, навіть, у крайньому разі, і без допомоги Ольги Іванівни можна заволодіти їхніми паперами, заховавши обох так, щоб і не нявкнули ніде. Розуміється, такий спосіб заволо-діння паперами — невигідний для їхнього товариства. Треба, щоб ці папери були в руках цього товариства і щоб воно могло диктувати умови всім європейським чинникам.
Коли буде закладене якесь акційне товариство, то більшість акцій у ньому повинна належати цьому товариству.
Може виникнути ще багато всяких інших питань, але головне покищо зацікавити європейські державні чинники.
Крук слухає уважно, часом задумливо дивлячися поперед себе пукатими очима. Фінкель, мрійно, ніжно підвівши лице догори, блукає поглядом по стелі. Тільки часом спустить його на лице Крука і перевірить: ні, не сонні очі, розуміють справу, — при жінці й золоті Крук не спить, ні.
Але тут трапилося щось таке чудне й неймовірне, що Наума Абрамовича, як в електричному фотелі, підкидає й вирівнює всього.
Крук, трохи ввесь згорбившися, опускає очі собі на сплетені пальці рук, покладених на борти фотеля й тихим, роздумливим голосом каже:
— Значить, золото, властиво, дісталося б отим європейським чинникам і нам трьом. Тобто, ми обікрали б українську державу.
Навіть Терниченко на мить тетеріє і в його скляному рівному блиску тінь непорозуміння й замішання.
— Тобто як, обікрали?
— Та так, цілком просто. Золото належить Україні. А ми хочемо передати його чужим державам.
Та що це: недоречний, незграбний жарт, чи, власне, якого біса? Ні, здається, не жартує: якась чудна тихість, задума в очах. І разом блиск такий, як буває, коли краде або за жінкою упадає. Що за чортовиння?!
Терниченко, нарешті, з усміхом знизує плечима:
— Наскільки я розумію, вас, здається, цікавлять слова? Ну, хай буде: обкрадаємо. Та що з того? Ви не хочете обкрадати, чи як треба розуміти ваші запитання?
Наум Абрамович, одначе, не може згодитися на таку кваліфікацію справи.
— Дозвольте, дозвольте, Миколо Олексійовичу! Я протестую! І як юрист, і як людина, і як український підданий. З якої речі "обкрадаємо"? Ніякого крадежу немає. Ми хочемо експлуатувати знайдене багатство землі. Коли хтось на своїй землі знаходить поклади вугілля й починає його експлуатувати, хоча б з чужинцями разом, це не значить, що він обкрадає державу. Добра мені штука! Земля не нам належить, скажете? Добре. Так оренда, концесія належить нам? Ні? І право експлуатації теж, сподіваюся, належить нам? Так до чого ж тут крадіж, я не розумію? Що європейські держави? А більшовики самі не віддають різні багатства європейським державам в експлуатацію? І взагалі я просто не розумію, Прокопе Панасовичу: що сталося?! Чи ви перший день знайомі з цією справою, чи це нова думка для вас ці концесії? Що таке?
Прокіп Панасович чудно посміхається своїми негритянськими губами і так само з якоюсь ідіотською задумою дивиться кудись убік. І неуважно, роздумливо каже:
— Так, розуміється. Формально, юридично, розуміється, тут нічого такого нема. Але в суті... морально... крадіж.
Наум Абрамович увесь червоніє, так що вилиці стають аж бурякового кольору, а очі робляться ще кругліші та пукатіші.
— Прокопе Панасовичу! Фінкелеві можна закинути все, що хочете, тільки не крадіж! Я протестую! Я протестую!
Терниченко відкидається на спинку фотеля й закладає ногу на ногу. Він цілком спокійний, і очі його знову чисті, ясні, скляні.
— Чекайте, Науме Абрамовичу, не хвилюйтеся. Слова абсолютно нічого не визначають. Крадіж, грабіж, це — дитячі слова. Я хочу знати, чого хоче Прокіп Панасович. Передати цю справу українській державі? Тобто більшовикам? Так їм нема чого передавати, вони самі полюють за нею. Значить, нам треба тільки самим відмовитися? Так? Ви цього хочете?
Крук не відповідає й усе дивиться на свої руки з чудним усміхом. Фінкель нервово совається по фотелі то в один куток, то в другий і ввесь час знизує плечима.
— Ну, що ж, Прокопе Панасовичу, відповідайте. Питання рішуче. Від вашої відповіді залежить, бути чи не бути справі.
Прокіп Панасович усе ж таки не відповідає.
— Раптом у сусідній кімнаті чути дзвінок телефона. Наум Абрамович умить щось злякано згадує.
— Ой, вибачте, панове, я мушу потелефонувати! Прокопе Панасовичу, можна скористатися вашим телефоном? Дочка чекає там на вулиці. Прохала зараз же потелефонувати її кавалерові, щоб зустрів її. Вона в нас, вибачте, принцеса, без проводиря не може сама додому їхати.
Прокіп Панасович швидко відводить голову, чудно впивається очима в Наума Абрамовича, неначе той сказав йому щось надзвичайне й ніби від цього зразу якось увесь міняється: задума та ідіотський усміх зникають з лиця, все тіло набирає жорсткосте. Він різко дає дозвіл і просить говорити коротше, бо треба рішати справу.
Фінкель хапливо біжить до телефона, аж дрібненьким перебором ніг виявляючи свою ніяковість та досаду на дочку.