То все були кріпаки: пани скуповували їх на Україні й Росії і, як гурти худоби, переганяли на подаровані їм степи Дикого Поля.
Петро дуже вороже поглядав на панські будівлі й на переселенців:
— Ач, як засмітили вражі пани наше Дике Поле! Коли б моя воля, так я з одним полком запорожців вичистив би його знову. Всі оті будівлі зникли б так, мовби їх корова язиком злизала.
Невеселі думки сповивали чола й останніх запорожців: вони наочно бачили, що їхні одвічні землі беруть у цупкі пазурі нові володарі і що не може бути вже надії на те, щоб сі землі знову їм повернули, як сподівалися того багато дехто з запорожців.
На п'ятий день ходу од Бугу козаки побачили з високої гори широкий блискучий Дніпро і біля нього під горою — Романково.
Село Романково, як і інші села вище Дніпрових порогів, як от Тритузне, Карнауховка, Таромське, Кам'янка (лівобічна), обидва Кодаки й Чаплі, побудувалися ще за часів Старої Січі і належали до запорозького підданства; після ж зруйнування Нової Січі, вони дуже побільшали, бо по них оселилося чимало січового товариства. Великому зросту сих сел сприяло ще те, що вони малися на російських картах і через те їх не віддали панам, а записали у казенні села.
Проте й на сі села скоро набігло лихо: мало не всіх парубків та й з жонатих, хто був молодший, побрали у пікінери. Се лихо примусило й Гробаря, коли його взяли у пікінери, втекти на Дунай.
Біля хати Гробаря, до котрої заїхали запорожці. скоро зібралося мало не все Романково, дивуючись на козаків, бо при зброї їх тут не бачили вже два роки.
Дехто з селян пізнали серед дунайців своїх товаришів і порозбирали їх по своїх хатах на гостювання. До тих хат сходилися люди, і розпитуванням про життя на Дунаї не було кінця краю.
Тільки Петро та Демко Рогозяні не гостювали ні у, кого. Демко по дорученню брата продавав всіх коней, що на них прибули козаки, а Петро купував великого дуба, найбільшого у всьому Романкові, щоб ним плисти Дніпром повз пороги до Базавлуку та, забравши там Галю, вертатись тим дубом на Дунай через Чорне море. Так надумав Петро, хоч і досі нікому своїх думок не виявляв.
Поки брати клопоталися по справах, молоді козаки Гнат Рогоза та Іван Балан, що під час походу вже вспіли побрататись, зачувши на околиці міста дівочі співи, пішли туди. Вбрані у червоні запорозькі жупани, з шаблями при боці й шапками набакир, молоді козаки почали залицятися "на вулиці" до дівчат, закручуючи свої, ще дуже невеликі, вуса на заздрість та безголов'я Романківським парубкам, що побоювалися за своїх дівчат.
Дівчата тулилися одна до одної, немов захищаючись од чарів запорожців, а самі тим часом запускали їм очами таких бісиків, що, здається, й мертвого привабили б до себе.
Після співів всі почали грати у горидуба. Пристали до того й молоді запорожці.
Зразу довелося горіти Гнатові. Оглядівся він, аж у задній парі стоїть чорнява, прехороша дівчина, заквітчана червоним маком. Гнат зустрівся з нею очима.
— Будеш ти зо мною у парі! — сказав він собі і як уже та дівчина не викручувалася, як не ухилялася од нього, а врешті таки опинилася в його обіймах.
До того часу Гнат, зростаючи з малих літ на Січі, тільки один раз і бачив дівчину, як ішов з військом з Дніпра на Дунай, та й то тому вже минуло два роки, через те не дивно, що гнучкий та м'який дівочий стан, затріпотівши в його обіймах, мов жаром обпалив всю його молоду істоту. Тільки, зважаючи на прохання засоромленої дівчини, він випустив її з обіймів і, взявши за руку, повів до гурту.
Йдучи поруч з дівчиною, він тільки розглядав її. Розглядав шию, що визирала з-поміж разків намиста і білу, гаптовану шовком сорочку, що ворушилася від хвилювання дівочих грудей, і смагляве, хороше обличчя, що від погляду козака палахнуло жаром і скидалося на той мак, що був устромлений у її волосся, і на карі оченята, що вона соромливо ховала за рясними віями.
— Як тебе; дівчино, звати? — спитав Гнат, коли вони стали у парі.
— Настею!
— А чия ти?
— Батькова та материна! — жартуючи одповіла дівчина і весело глянула йому в вічі... І що вже то був за погляд! З того погляду козак навіть забув, про що хотів далі питати.
— Чому ж ви не біжите? — гукали їм з усіх боків. Вони побігли. Парубок, що тепер горів, хотів вхопити Настю і навіть доторкнувся до неї, та Гнат перечепив його ногою і той впав, Гнат же знову вхопив дівчину.
Той парубок був завзятий і, скочивши на ноги, наскочив на Гната.
— Ти якого біса перечіпаєшся? Пусти дівчину, я її вловив.
— У моїх вона руках, так я й вловив,— одповів Гнат.— Не віддам, хоч ти тут розсядься!
— Пусти, бісів паливода. Вона моя дівчина... Бо як не пустиш, так я не подивлюся, що у тебе шабля при боці.
Парубок був закоханий у Настю і не хотів дозволити Гнатові женихатися з нею; проте й Гнат не хотів одступатися од дівчини, що так йому уподобалась. Зчинився бешкет. Парубок однімав Настю і м'яв Гнатові руки, та не помагало. Дівчина почала плакати, інші парубки заступилися за свого товариша, гвалтуючи, що запорожець не по правді перечепив парубка. Вони обступили вже Гната та Івана цілим натовпом, погрожуючи кулаками.
— Хто доторкнеться, зарубаю!.. — гукав Гнат, зовсім не розуміючи, що робить.— Моя дівчина!.. Не оддам нікому!
Невідомо чим би скінчився той бешкет, коли б з-за тину не вийшов Петро.
Побачивши, що Гнат держить дівчину так цупко, мов кіт мишеня, він так і палахнув з пересердя.
— Ти що тут коїш, лобуряко? Бешкет зчинив, неначе й справді запорожець. Ще на губах молоко не обсохло, а вже у гречку стрибаєш! Чи не київ тобі схотілося?
Суворий погляд брата зразу вибив чад з голови Гната. Руки його рознялися, дівчина вирвалася і побігла до своєї хати, а парубки одійшли далі від велетенської й суворої постаті завзятого січовика.
— Ходи, бісів сину, зо мною до дуба, я тебе повчу, як з дівками женихатися!
З тим Петро повернувся йти у берег, до Дніпра, а слідом за ним мовчки пішли і Гнат з Іваном.
Ранком другого дня запорожці, забравши на дуба жінку й дітей Гробаря, рушили дубом униз по Дніпру.
Гнат сидів невеселий, замислений.
"Невже ж то,— думав він,— увесь вік мені прожити бурлакою, як брат Петро? Навіщо ж тая воля, що у Січі, коли вона гірша за неволю? Тутешні парубки хоч не у кармазинах ходять і без шабель, так за те вони кохаються з дівчатами, живуть серцем... щастя кохання знають. Нащо ж і жити на світі, як не знати того щастя?"
Він виявив свої думки Іванові і той згодився з ним.
— Бог з ним, з січовим життям... — говорив Іван.
— Яка там утіха?.. Тільки що пити... На Буджаку можна й так прожити вільно біля землі. Візьму я отеє разом з Галею ще Ївгу... Чогось мені без неї сумно та жкурно. Одружуся з нею та й будемо жити на Буджаку поруч з Демком.
В ту хвилину дуб пропливав повз високу скелю біля Романкова. Дивиться Гнат, аж на скелі Настя з відрами стоїть та білою хусточкою слізоньки втирає, а далі як угляділа його на дубі, та й ну хусточкою у повітрі махати.
— Прощай, прощай бравий козаче! — вимовляла та хусточка.— Не довго судилося нам з тобою у парі бути!
Скочив Гнат на чердак дуба, зняв шапку та й ну махати нею.
— Прощай, прощай, дівчинонько! Як живий буду, то по тебе прибуду!
Далеко вже дуб од Романкова. На рожевій від проміння ранкового сонця пелені Дніпра він здається дрібною комашкою, а дівчина все ще стоїть на скелі і дивиться услід тому, хто так несподівано збаламутив її молоде дівоче серце.
XIV
Недовго пливли козаки. Тільки, сидячи у дубі, поснідали та пообідали, аж тут уже й Нові Кайдаки, де жила дружина Гайдабури.
За часів Нової Січі у Нових Кайдаках була збудована добра запорозька фортеця, після ж скасування Січі Нові Кайдаки зразу були повернуті на повітове місто нової Новоросійської губернії, а городничим міста було призначено полковника Шостака.
Коли запорожці прибули до Кайдаків, там будувалося чимало нових казенних будинків, стіни ж фортеці руйнувалися,
Наказавши Гайдабурі, щоб до ночі був з своєю родиною у дубі, Петро з товаришами пішов обдивлятись по місту та купити якнайбільше харчів, щоб уже вистачило їх на всю далеку дорогу.
Тільки вспіли запорожці піднятись на гору до церкви, де був базар та крамниці, як їх оточили з усіх боків Кайдачани і сунулися за ними слідом, дивуючись, звідкіля взялися козаки, коли вже два роки було заборонено запорожцям не тільки носити зброю, а навіть одежу, і звати себе запорожцями.
Чимало й тут знайшлося товаришів і навіть приятелів наших дунайців. Розпитуванням про життя на Дунаї і тут, як у Романкові, не було кінця краю і козакам зовсім не давали ходу.
Тільки простяглися було наші козаки до однієї перекупки, з рундука котрої на них приємно дивилися оселедці, тараня й чухонь, як їм перепинив шлях поліцай у білих вузьких, як дудки, штанях, синьому каптані з шаблею при боці. Знать було, що то непростий поліцай, бо позад нього йшло ще двоє городовиків.
— А стійте лишень,— сказав він, ставши напроти Петра,— що ви за люди?
— Хіба не пізнали? — одповів Петро.— Ми ж запорожці!
— Які такі запорожці? — почав гримати поліцай.— Немає тепер запорожців! Мабуть, розбишаки якісь або втікачі. Як насмілилися шаблі чіпляти?
— Запорожцям бути без шабель не годиться! Ми не тутешні запорожці, а вільні, з-за Дунаю!
— Цить, цить! — замахав на Петра руками поліцай.— Ходіть усі за мною до городничого.
Петрові се не подобалося; проте, маючи в кишені білет з печаттю посланця князя Потьомкіна, він не вагаючись пішов з товаришами за поліцаєм.
Кодацький городничий Шостак був уже підстаркуватий і гладкий чоловік. На своєму віку він уже послужив чимало у війську і тепер у чині полковника одпочивав на посаді городничого. Коли до нього привели запорожців, він після смачного обіду й доброї пляшки горілки вже виспався і тепер сидів у хаті, смокчучи люльку на довгому чубуці.
Коли поліцай одрапортував йому, ще привів таких запорожців, котрі втекли на Дунай, він вип'яв на козаків свої здивовані очі і почав гримати.
— Отеє добре вскочили ви до моїх рук! Якже се ви сміли тікати до бусурманів. Ось я зараз всіх вас голубчиків у колодки!
— Підождіть, пане полковнику! Не хапайтеся! — сказав Петро.— Те вже давно цариця нам подарувала, а світліший князь вже аж двічі засилав до нас за Дунай посланців, закликаючи нас назад.