Та на якого не глянеш залюбуєшся. Чорнобриві та стрункі та так уже вихиляються перед своїми дівчатами! І гармонія чоловічої й жіночої краси, споєність оцих прекрасних постатей з усією природою, тополями коло хат, далекими контурами вітряків, звуками калатал череди, що саме входила до села з другого боку — все це стрясло душу Тараса... Чувся екстаз краси, чулася молитва, чувся в усьому тому гімн якийсь величний, симфонія, де інструментами були і люди, і природа, і могутнє почуття вічності всього живущого.
Ось наблизився вже цей гурт, несучи спів і радість. Із товпи чуються привіти, поздоровлення, радісні оклики. А дівчата ідуть, мов у ритуальнім якім повелінню, з очима, утопленими кудись далеко, співають і мов не помічають ні зустрічі цієї, ні слів привіту. І пісня їх — то славословіє вічним богам життя.
Мати Оксанина вийшла. Горда вдова, а сльози на очах і голос тремтить, коли дякує дівчаткам за честь і просить усіх до себе на вечерю. І вся ця процесія, весь цей хор, не спиняючи й не прискорюючи кроку, звертає у вуличку в напрямі Оксаниної хати.
Але — що сталося? Чого це дівчата, увійшовши в село, переглянулися між собою й рівна лінія пісні заколихалася? Чого молоді косарі нахмурили свої чорні брови, а той, що танцював попереду, урвав одразу й мовчки відійшов у товпу? Що трапилось?
Тарас глянув і тепер тільки помітив, що коло деяких хат у плоти повстромлювано дрючки, а на дрючках — китиці з соломи. Це значить — приїде кавалерія на постій. Дрючок означає стайню, а число китиць — число коней, що розмістяться у селянському дворі.
Затремтіло серце не в одного парубка, побачивши ці прокляті дрючки. Згадалися всі давні й недавні покритки... і мимоволі приходила в голову думка — а що як?... І до болю стискалися кулаки, міцно стискалися зуби.
А дівчата?
А що ж дівчата? Дівчата, як дівчата. Вони й не бачили тих китиць, вони й не знають, що оті самі китиці означають, і не дбають про них. От ідуть собі та співають. Та тільки іноді одна другій моргне.
А от і двір тітки Марти. Серед двору на зеленому спориші вже розіслано скатерті, рядна. Оксана вже поклала свій серп і снопочок на призьбі, уже запрошує своїх подруг сідати. Уже ті сідають з веселим сміхом на зелений килим, уже десь дзвенить пляшка, з горшків підіймається пара.
А серед того молодого гамору тихо стоїть ніким непомічене, нікому непотрібне хлоп’я. Це майбутній співець отієї всієї краси. Це той, що закріпить її всю у віках, живою перенесе на безсмертний папір, щоб передати й нащадкові дальньому, отому що забуде вже пісню васильками перевиту, і запах рідних нив. А розкриє вічну книгу — і повіє на нього чаром оповитої блакитним серпанком далечини, і він скаже: он передо мною далека голубінь незвіданих обріїв — це Будуччина, до якої я стремлю. Яка ж вона прекрасна! І от обернуся я назад, а там говорить до мене глибока синява давно пройдених шляхів, переболілих болів. Це Минувшина — яка ж вона прекрасна! І які вони однакові, ці в однакову блакить однаково повиті віддалення!..
Тихо пішов геть ізвідси... ніким не помічений, ніким не привітаний. Хіба ж могло так бути, щоб Оксана розгляділа його в товпі? Хіб^ ж могло так бути, щоб витягла за руку з гурту і посадила коло себе? Та навіть якби й сталося це, то він би і не вийшов, і вмер би від сорому, і втік би, але... Але чому так не сталося? Чому ні разу й не глянула ця далека на своїх престолах, прекрасна цариця у той бік, де стоїть сірий, у простій одежі хлопець Тарас і молиться поглядом?
Гіркість залила серце... зробилося так скорбно-скорбно... Кинув іще один погляд на Оксану й тихо відійшов... Не хотіли нести ноги звідси. Так ніби знав, що бачить цю Оксану останній раз у житті.
Пішов у поле. Пішов на Оксанину нивку. Отут вона ходила, оці стебельця брала руками й в’язала у снопи, поблискуючи на сонці білими рукавами сорочки. Ось її полукіпочки. Бач які рівненькі! Мов лялечки стоять. Оце б і я робив тут із тобою, Оксаночко. А потім став би й дивився, як ти нахиляєшся, як швидко блискають золоті пасма пшениці у твоїх руках. А ти сміялася б і, проходячи мимо, кидала із ласкавою сердитістю: "У-у, лінтюга! За нього роблять, а він стоїть".
...Не буде цього ніколи, а яке ж воно солодке!.. Таке солодке, що плакати хочеться... Ех! Не судилося!.. Нічого мені не судилося. Чи не про мене оце і в думі співається:
Ой, голово, голово, ти козацькая, молодецькая!
Та це ж ти не допила й не доїла
І хороше не сходила!
А довелося тобі, голово, валятися,
Звіру й птиці на поталу податися...
Тарас проказував ці слова, а сльози лилися у нього з очей. Оце ж і єсть моя ота голова козацькая, молодецькая, що й не допила й не доїла й хороше не сходила... Бі-ідна-бідна ти, голово козацькая молодецькая...
...А в тім... щось зупинило його... Віддих затримався... наче лячно аж трохи стало чогось, а разом із тим солодке тепло якесь розлилося по тілу... серце затріпотіло і в ньому десь глибоко прозвучало:
Тяжко, важко в світі жити Сироті без роду...
Нема куди прихилитись —Хоч з мосту та в воду.
Що це?.. Може, це пісня, яку десь колись чув і забув потім? Чи, може, самі ці слова от зараз родилися в душі?.. Не знати, не знати, а тільки почув, що вся істота його наповнилася новим якимсь блаженством... І ніби злетів він високо над світом, так високо, що звідти малими й неважними показалися всі терпіння і болі й образи...
"Отче, отче!.. Прости їм — не відають бо що творять!".. І за мене прости їм, отче — не відають бо що творять... Не знають, що одним словом можна поранити душу, що від одного слова, мов від ядучої отрути, пропікається серце і сльози * палючі затуляють весь світ...
Але єсть же десь інші люди! Розумні, освічені! Котрі вже знають, що творять!.. Це ті, що пишуть великі книги, як отой Григорій, син Сави... Туди б! До них!.. Туди б, до знання, де світ розуму освіщає дороги!.. Ой визволь же ти, Господи, бідного невольника із тяжкої неволі! На ясній зорі!.. На прості дороги!.. На новий берег!.. У край веселий, між народ хрещений!..
І простягає бідне селянське хлоп’я руки в німі простори, кидає туди поклики свої, сльози свої... Ходить пожатими нивами рідної землі і кличе.
А на клич той встає до нього величною незримістю краса козацької землі в неозорих картинах. Вітри буйнії гуляють по степах розлогих, стеляться сиві тумани, а в тих туманах могили високі голубіють, давнім смутком помережені. І орли-чорнокрильці клекочуть над степом, соколи квилять-проквиляють, білі лебеді ячать стадами, а вовки-сіроманці рищуть степом, шукаючи здобичі... Балки глибокі, байраки вкриті зеленими та густими тернами. Зміяться річки тихі, веселі, а по берегах тих річок — трави густії, очерети, а ще далі — темні луги...
...Оглянувся Тарас... Сонце зайшло вже. Тиша вечірня лягла на поля. Сховалася пташка, що весь день щебетала, перестав кричати деркач, а десь на узлісся, мабуть, уже вийшов вовк і дивиться у долину — чи не зосталася череда ночувати у долині?
Захід загравою червоною відгорів — вітер взавтра буде. А втім — не все хіба одно? Вітер, чи дощ, чи сніг... Усе йде, все минає...
XXX
І знов покотилося сірим колом звичайне сіре, буденне життя. Машинально виконує Тарас свої щоденні обов’язки, автоматично йде, куди посилають, покірно слухає вічні докори отця Григорія.
Батюшка вважає Тараса за лінтюгу. Та як же ж і не лінтюга? Скажуть йому гній викидати, а він устромить вила, а сам дивиться на жуків, що вовтузяться у ньому.
Тарасе! А робота стоїть?
Тоді він мов прокинеться. Береться за роботу, але якось спокійно, без почуття своєї провини. Другий би захапався, засоромився б, а цей ні. Мовби робив якесь діло, а його відірвали й поставили на інше.
Пошлеш куди — буде ходити довго, бо не піде одразу, а ще кудись заверне. Не до хлопців, не в гості, а так: у садок, до потоку. І стоїть. А хазяйська рука свербить: оце б нам’яшкурити добре, щоб знав, як походеньки та посиденьки справлять!..
Правда, отець Григорій не бився, але часом волів би Тарас, що нехай би вже краще вдарив. А то як почне пиляти, так хай йому чорт. І скиглить, і ниє, і скрипить, і довбе — та нема тому ні кінця, ні краю. Та вдар уже, чортів попе, тільки не наставляй наставлекийом!
Дядько Павло і брат Микита були зрозуміліші. Там ясно: заробив — получай. Хунт за хунт. А тут — не розбереш. Часом наче нічого й не заробив, нічим, здається, й не проштрафився, але у батюшки засвербить десь там охота читати мораль. Підкличе до себе Тараса й починає:
— Та ти такий, та ти сякий... та ти не думаєш про хазяйське добро... та ти й про себе не дбаєш... та що з тебе буде... та другий би на твоєму місці... та ми з матушкою до тебе, як рідні, а ти...
І як піде, як піде!.. Дир-дир-дир-дир дир-дир-дир-дир... І чує Тарас, як його голова бубнявіє, бубнявіє... от вона вже, як кавун спілий, що коцни його пальцем, а він і трісне... От вона, як казан уже: бий по ньому палкою, а він як дзвін гуде.
І Тарасові здається, що справді у нього казан замість голови, а батюшка торохкотить по тому казанові палкою. Стоїть Тарас і ніби слухає, а то лише видимість одна, властиво ж він не тямить жодного слова.
А піп, в захопленні від своєї прекраснодушності й красномовності, заливається, як соловій! Візьме Тараса за гудзик, переконує рухами, ласкавістю інтонацій. То одступить, підійме руку, то знов приступить.
Але нараз щось, якийсь маленький рух чи вираз обличчя Тараса, покаже йому, що хлопець слухає тільки шкірою, а свідомість його десь далеко. Батюшка припинить проповідь і спитає:
— Ану повтори, що я сказав!
Та де вже там повторяти, коли Тарас відчуває уявою, мовби перенесли з однієї планети на другу.
— Ану-ну, повтори що оце я зараз тобі говорив?
Тарас чує, що у нього ще дужче загуділо в голові, як ото, бува, стоїш на дзвіниці, і б’ють у всі дзвони. А потім раптом перестануть дзвонити, і тиша здається ще більше невиносимою для вуха, ніж гудіння.
— Чого ж ти мовчиш? Повтори ж, нарешті, як я тебе научав?
Мовчить Тарас, тільки сопе. А лице понуре.
— Раб лінивий і лукавий! — кине гнівно отець Григорій і піде пріч.
Чомусь ні недбальство по господарству, ні зіпсування якоїсь речі — ніщо
так не виводить із рівноваги батюшку, як неувага до дару його красномовності.