Остання павутинка обривається.
— Хай розумно обривається. Щоб більше ворогів наших у землі гнило. Війна, сину, теж робота, тяжка, а робота, і за один день не покінчиш з нею. Тому толково треба працювати без нервових вибриків. Соломії, приглядаюся, теж не терпиться. Не так їй домівка кортить, як пірнути з головою в нові діла, в бойові. Щось вона уже затіяла. Недаремно лісову варту пильнує. Я вже навіть гримав на неї, ще, гляди, не вбережеться.
Михайло, беззвучно, як тінь, виходив із хати, пірнав у густолісся, прислухаючись до кожного звуку. Перед ним тепер так часто розкривалося хвилююче до сліз привілля, що аж дух забивало від неповторної краси і сердечного трепету. Приходили друзі, убиті і оповиті нерозгаданим туманом, у думках він говорив, радів і печалився з ними, ішов у бої. І завжди поруч із собою почував Тура, почував фізично, тілом, а розум опечалювали майже очевидні докази.
На щастя, в Максима Петровича на горищі знайшов цілу військову бібліотеку — син лісника вчився у Військовій академії. І тепер Созінов почав просиджувати весь час над книжками. Вивчав усе, що може пригодитись йому, особливо в умовах партизанської боротьби. І вперше за ці дні, солодко пірнаючи в теоретичні розмірковування, почав заспокоюватися і наповнюватися тією приємною вагою, коли усім тілом відчуваєш міцний приплив втраченої душевної рівноваги.
Одну за одною перечитував книги, і влягалися вони в пам'яті міцно, неначе цеглини в будівлю; збільшувалася сила, значимість свого життя. Це все пригодиться йому. Ще як пригодиться! Ні, хліба даремно він не їстиме.
Схвильований і сповнений прочитаним, часто відривався від столу, широкими кроками ходив по кімнаті або виходив у двір, у ліс, де поралась по господарству роботяща і проворна Соломія з неквапною Оленою Михайлівною, що мовчки, без жодного слова, тужила за своїми синами. Тільки залишилася тепер у неї рідні — невістка, жінка середульшого сина.
З потаємним хвилюванням Созінов слідкував за найменшим рухом дівчини, почуваючи, що з кожним днем все більше та більше тягне до неї. Переборював свої почуття, перепиняв, як перепиняють гаткою весінню воду, а вони прибували, тиснучи своєю вагою на неспокійне серце.
Аж незручно було, що погляд так жадібно вбирав у себе дівочу постать, струнку і рухливу, з гордовитою головою на прямих, ледве заокруглених плечах. Усе в ній, здавалось йому, було завершеним і чистим: і той оксамитний погляд довгастих очей, і отой усміх, що влягався в округлі ямки кінчиків уст, і легка сторожка хода з характерним натиском на ніски, що наближались один до одного, і співуча мелодійна мова, що окреслювала сліпучі зуби з жолобком посередині і тісніше стуляла до перенісся рівні, невеликі брови.
В думках завжди бачив її поруч із собою: то разом у лісах билися з ворогом, то сам він повертався з партизанами в табір, а вона вже ждала його на порозі землянки, усміхаючись очима і боячись кинутись йому назустріч...
"Така не кинеться — природна стриманість втамує найглибші почуття, тільки погляд скаже про все".
І нелегко було, коли помічав, що дівчина сторонилась його. Ні, не сторонилась, а занадто була рівна і зразу ж віями гасила очі, коли ловила довгий погляд. Із острахом помічав, що натягнуті почуття все тугіше слухають його, розмивають поставлені перепони і от-от хлюпнуть через вінця...
Якось ясного надвечір'я, коли димчастозеленаві хвилі заходу погойдували уламки золотих плотів, біля озерець пролунав постріл. Созінов, затиснувши наган, стрімголов вискочив із хати. Сторожко пробираючись між деревами, побачив посеред озера на човні Соломію — вона швидко гребла до високого осоконю. За кормою, закипаючи, виверталась і глухо стугоніла вода.
Ось човен уткнувся в чорнозелене плетиво моху, і дівчина вискочила на берег. В одній руці вона тримала гвинтівку, а в другій — убиту сову. Побачивши Созінова, застигла на місці, гордовито піднявши вгору зброю.
— Михаиле Васильовичу! Михаиле Васильовичу, ось подивіться! Щастя знайшла!
— А розум, здається, загубила? — суворо гримнув на дівчину. — Найшла місце, де стріляти! Поліцаїв, охоронників надумала до лісництва принадити? І так уже дехто з цих собак на Максима Петровича косує.
— Не витримала, Михаиле Васильовичу, — винувато зітхнула і кинула на землю крапчасту, проіржавлену птицю; по-старечому зла і плеската голова сови люто світила жовтими витягнутими чоловічками.
Созінов міцно, обома руками, перехопив гвинтівку; захвилювався, почувши знайомий приторк приклада до плеча. Тепер він зрозумів, чому не втрималась Соломія і переможним пострілом сколихнула діброву.
Це був постріл надії! Михайло примружився і ледве сам не одвів курок.
— Де дістала?
— Там... — невпевнено показала рукою. — Біля болота в кущах валялася.
— Навряд, — усумнився, пильно оглядаючи цівку. — Ніде не поточена іржею. Де, кажеш, дістала?
— Я її... в наглядача. Заґавився він у лісі, коли лісоруби йшли додому. Напідпитку був.
— В наглядача? Молодчина! Я думав, ти тільки по господарству вмієш поратися, — засміявся.
А дівчина образилася:
— Кращого придумати не змогли? У вічні куховарки призначили? Не на те мене комсомол ростив.
— Вірно, Соломіє, — передав зброю дівчині. — Бережи її, як життя. А зараз треба перевірити, чи не притягнув твій постріл якусь нічну птицю.
— Тоді ми її спровадимо в ніч, — рішуче блиснули очі в Соломії. І той несподіваний холодний погляд надовго запам'ятав Созінов: от тобі й лірична вдача...
Обоє тихо розходяться понад озерами, що, наче соняшники в цвіту, пломеняться вечірніми барвами.
XXXI
Чіткий, до болю чіткий рідний краєвид. Понад обрієм небо блідосинє, а трохи вище застигла обважніла карта хмар, перемежована потрісканими стежками просвітків. І не чорні хмари, і не сині. Але є у них барви і дух чорнозему та блакиті; і не співучі вони, а тривожні. І так відтінять чи шматок левади з чашами осокорів, чи пожовтілу вулицю, чи самотню хату, що серце затиснеться, і пам'ять довше триматиме той обрис, ніж якийсь рисунок бурхливої весни або обважнілого літа. Невимовну значимість придає усьому притамоване сонячне світло. І нащо вже стерня, а й та приверне до себе око, збудить якусь думу.
А під хмарами земля чорнотіла, стоптана копитами, збита машинами, розмелена танками, пошматована бомбами, снарядами. Над дорогою самотня верба, розчахнута міною, з подертою, покрученою корою. Пора б умирати, а не вмирає, тільки листом плаче, тихо, поволі, як вдовиця. Падає лист на чорну, напівзгнилу стерню, на розвержений, перепрілий полукіпок, на розпухлі снопи, з-під яких півмісяцями проростає несіяне жито.
Німує поле.
І, немов тяжке зітхання, поволі вгору підіймається дорога, посічена зморшками, подзьобана вирвами, неначе віспою. Чим ближче до обрію, тим густіше з-під землі горбатиться замшілий, побитий негодою камінь — то кругами, то плитами. І раптом біля кущів терну, шипшини земля обривається крутими гранітними кручами. Тут її розсікає позеленіла шабля ріки. Буг, затиснутий з одного боку масивними складками тьмяно-синього каменю, а з другого — хвилястими лісовими пагорбами, повільно тече, неначе снить осінньою дниною. Похмурі каменоломні в погожу годину перекидають з одного берега на другий нерівні тіні. Глибокі кар'єри, до половини залиті позеленілою водою, завалені незібраним каменем, іноді гупнуть пострілом — шматок граніту відірвався — і знову чуйно прислухаються до шепоту хвилі, до шелесту вітру. А кручі стрімкі і високі, самі хмари чіпляються за них; може то вони, а може вітер перехитує обвислий сухий кущ терну, і він гуде, як басова струна. Аж легше дихнеться, коли око, замість застиглої погрози каменю, побачить поле з піднятими, немов у зітханні, грудьми.
Німує поле. Не єднають його з небом теплим синім подихом трактори, не тріпочуть над машинами молоді деревця бузкового диму. Нема на ньому ні орача, ні коня, ні плуга. Тільки поламаний віз бовваніє з піднятим дишлом, тільки ворон на дишлі оглядає світ.
Чи ви чули коли-небудь осіннього передвечір'я пісню колгоспників? Повертаються вони додому, натруджені, налиті доброю втомою, гордовито спокійні, гордовито упевнені. А поле навкруги то чорне, то прозоро зелене, а небо похмуре, тільки понад землею тремтить потік розплавленого металу, стримуючи темінь. І несподівано оповиє всіх задума, і пісня сама поллється з тієї задуми, тихо та широко. І тепліше стане тоді у холоднім привіллі, і прийдуть нові думи, і в такі хвилини захопиш серцем іще новий шматок життя, збагатієш розумом, і нове зерно проросте в тобі для себе, для людей.
Німує тепер привілля.
Тільки небо темне, та земля почорніла, та чорний ворон між небом і землею.
І раптом загуділо поле, задзвеніло залізом, заголосило.
Своїми нивами понуро ішли літні чоловіки, молодиці, дівчата. Не на роботу ішли. Довгий прямокутник огородили чорні шинелі, приминаючи землю міцними розміреними ударами, непорушно несучи перед собою горбаті автомати. А позаду село, рідня іде, зупиниться і знову іде, неначе за домовиною.
Спинились дві чорні шинелі. Як ворони, каркнули щось і повели залізними дзьобами на натовп. Шарахнулись люди назад. Коротко тріснули черги, правда, поверх голів, і гітлерівці, переждавши хвилину, обертаються і розмірене б'ють дорогу масивними чобітьми.
Вгору підіймається дорога; в утоптаних пилом слідах де-не-де темніє віспинка: чи то дощова краплина, чи то розплющена ногами сльоза; на стерні, неначе поранена птиця, підіймає білі крила загублена хустка
Усе життя пропливає в затуманених очах людей.
Ще тісніше матері притуляють до себе дітей, осипають поцілунками, сльозами. Навіть немовлята, ніби охоплені глухим передчуттям, плачуть різко, надривно. Погляд у чоловіків глибокий, понурий. Хтось спіткнувся об камінь і, не чуючи болю і крові, що тече з пальців, так само понуро іде зведеною дорогою.
Над самою кручею поставили людей.
Оглянулась одна жінка назад, ахнула і, притуляючи дитину до грудей, полетіла спиною вниз у чорний кар'єр. Немов бажаючи наздогнати її, затріщали постріли; змішались довгі і короткі крики, і люди, відриваючись од кручі, перехилялись, перевертались і падали вниз, розриваючи тіло й одежу об гострі виступи.
Тих, хто упав на землю, біля самої кручі, спихали чобітьми, били по головах, немов по футбольних м'ячах.