Одтягнув німцеві губи, наче коневі, вигукнув ще веселіше: — І тут рижйо! Повно риж'я! Давай у фаетон!" — І поволік зовсім уже обмерлого німця до фаетона.
Поклали його на дно, впоперек, так що голова витикалася з одного боку, а ноги — з другого, повантажили чемодани й шкіру, замотану в рядюгу, вскочили самі — рвонули учвал.
Як од/їхали з добрий десяток кілометрів, Іван наказав зупинитися. Довго вслухався, повернувшись у бік шляху, чи не чутно погоні. Заспокоївся, скочив додолу. За ним зліз і Жорка, стягнув зовсім уже обмерлого німця, одвів його вбік і акуратно зарізав. Одсік йому голову й пальці, поскладав до мішка...
Аж тепер зрозуміла Тетяна, що було в мішку й що робив за клунею Жорка. їй стало аж млосно, вона аж за стіну вхопилася, щоб не впасти. Ашот же допитувався збуджено:
— Здесь все так партизанят? Давай чемодани, давай шкіру, давай золото з рота!..
— Замовчи!' — простогнала Тетяна: її вже канудило. Після того не могла на Жорку й дивитися.
Якось, підстерігши, коли Йван був у доброму настрої і вони лишилися у хаті удвох, обережно спитала:
— Що ви далі збираєтесь робити, Іване?
— Воювати,— відповів коротко Йван.
— З ким воювати? — Вчора вони повернулися з далекого села, обдерли якогось дядька як липку.
— ХТО ПІД руку ПІДВернеТЬСЯ.;
— А як хтось із своїх? — догїитувалася Тетяна.
Іван насмішкувато гллнув на Тетяну, чвиркнув крізь зуби:
— А я своїх давно розгубив: мені тепер усі чужі!
— А як скінчиться війна, тоді що робитимете?
— А я що, дурний: ждати, поки кінчиться? Я ще до того подамся в Туреччину. Або й далі куди... Слава Богу, під сонцем ще місця вистачає: не одні лишень німці та більшовики! Було б золото, а місце знайдеться...
Сказав, та, мабуть, одразу ж і розкаявся: блимнув підозріло на Тетяну:
— А чого це ви так допитуєтесь? Чи не втікати надумали? — А що Тетяна мовчала, не знаючи, що й відповісти, продовжував: — Можете хоч зараз забиратися, як у нас не до вподоби. Не бійтеся, плакать не будемо!.. Не здумайте тільки Ашота зманювати!.. Чуєте?
— Та куди б я утікала? — відповіла нарешті Тетяна.— До кого?
— Отож-то й воно, що до кого! Більшовики вже за Уралом, а німці вас не помилують. Так що сидіть поки тут і не рипайтесь..
— А потім?
— Що — потім?
— Як ви в Туреччину рушите — ви ж нас не візьмете? Куди нам потім діватися?
— Ну, там буде видно,— буркнув Іван. Звівся, пішов важко з хати. Аж на порозі обернувся до Тетяни.— І ви той... Жорці не попадайтесь під руку... Коли п'яний... Він не подивиться, що ви набагато старші...— Криво всміхнувся.— Думав не казати, мені все одно, та все ж, як-не-як, родичка.
Тетяну аж вогнем облило. "Господи, цього ще мені не вистачало!" — простогнала у відчаї.
Грицько вирушив у дорогу в п'ятницю, щоб у суботу або на крайній випадок у неділю вже бути на місці.
Ніс за плечима важкенький клумак: пуд пшеничного борошна, в мішечках по кілограму розваженого, та три шматки сала,— кожен окремо загорнений: два за дорогу оддати, туди і назад, якщо вдасться сісти на поїзд, а третій — собі, на прохарч. І хлібину, велику, важку, Катериною спечену.
— Вистачить? — питався Євген.— Мо', картоплі ще всипати?
— Не треба — не охляну. Я потроху кусатиму.
— Ну, гляди. Та не забудь, що купувати... Дратви — раз,— загинав пальці Євген.— Смоли — два. І гвіздків шевських побільше.— Це говорилося для Катрі, яка нічого не знала про лампу. Про лампу раніше велася розмова, коли Євген дав Грицькові колодку. Колодка як колодка, нічого у ній особливого, хіба що трохи легша од інших, а пильніше обмацати: знизу планочка врізана — акуратно так вставлена, що треба про неї знати, аби помітити. А під планочкою — гніздо для лампи. "Як тільки дістанеш, так одразу ж і сховай у колодку,— повчав Євген.— Бо попадешся із лампою—німці з тебе шкуру здеруть!"
— "Хай деруть, у мене є запасна",—засміявся Грицько. Та Євген аж розсердився: знайшов час жартувати! "Та колодок купи пар десяток,— продовжував перераховувати Євген.— Розмірів різних".— Хоч про колодки Євген міг би й не нагадувати: що-що, а колодки Грицько купить в першу чергу, щоб потім всі покласти до гурту.
— Про гас нагадай,— додала Катря.— І про сіль.
— Та купи солі, бензину,— повторює покірно Євген.— Тільки добре заткни, щоб не розлив.— Не для лампи, давно уже на блискуни перейшли, а для запальнички, що її Грицько теж мав за борошно виміняти. Бо сірників лишилося півкоробки, Катря над ними трясеться, під подушку од Євгена ховає: тож і чекай
— смокчи цигарку холодну, поки розгориться у печі.— Іще перевіриш, щоб запальничка добре горіла... Ага, ледь не забув: камінців до неї з десяток... Не забудеш?
— Запомню.
— Та стережися, щоб не обікрали! — Це вже Катря.— Там же злодій на злодієві, як ті люди в місті й живуть!
— Ну, гаразд, давай на дорогу присядемо,— перебив Катрю Євген.— Додому ще заскочиш?
— А нащо? Що я, крику не чув? — Бо мати хоч і одпустила Грицька, але було перед тим крику й плачу. І татові дісталося мимоходом. Ну, тато в них за все в одвіті!
— Довідка де?
— Осьо, в кишені.
— Гляди, не посій. Бо тоді точно посадять.
— Не посію.— Довідка не просто в кишені, а ще й булавкою пришпилена, щоб не випала. І Гриць, до брата йдучи, лап-лап себе по піджакові: на місці? На місці...
Посиділи, встали.
— Ну, щасливо,— подав руку Євген.— Ні пуху тобі ні пера!
СТОЯЛИ, подібні один до одного, мов дві краплі води, тільки обличчя Євгенове передчасними зморшками посічене, особливо на лобі, ще й чуприна, пишна недавно, порідшала. Не те що порідшала, а якось наче посіклася; в Грицька ж обличчя — мов яблуко: приходьківська неі'януча кров. І очі од тата: безжурні, веселі, мов усе нам за іграшку, що б там не сталося. Подивилася на них Катря, на Євгенову ногу обрубану, й одразу ж у сьози.
Ну, тепер не скоро розгодиниться. І Грицько, який страх не любив жіночих нюнь, попрощався та пошвидше із хати.
Вийшов за рідне село, піднявся на пагорб, і світ йому здався безмежним. І не було в тому світі ні злоби, ні страху — тільки радісне очікування чогось незвичайного. Сонце ж гріє ласкаво, вітерець пестить груди (піджачок на руці, бо вже й жарко), босі ноги—ляп-ляп по твердому, колесами вбитому,— ішов би та йшов, не зупиняючись, аж до самого Харкова. А що мішок все важчає й важчає і тонкі лямки вже в'їдаються в плечі, так то дрібниці: Грицькові не звикати носити важке. Більше донесе, більше і виторгує.
У Хоролівці, на великий подив Грицьків, ніхто його не зупиняв, не питав документи. Німці йшли мимо так, наче Грицька і не бачили. Один лише поліцай, у чорнім мундирі, що стояв у якихось високих воротях на варті, втупився у нього.
В Грицька аж у животі похолонуло: ну, зараз учепиться! Не вчепився, провів лише поглядом, байдужим, аж сонним.
На вокзалі теж повнісінько німців, і нікому до Грицька діла немає. Тільки й того, що поступайся завчасно дорогою: зіб'ють, переступлять і не помітять.
Аж ось підійшло двоє: з гвинтівками, з бляхами на грудях блискучими. Зажадали суворо:
— Аусвайс!
Грицько одразу ж змикитив, що документа питають: одстебнув булавку, дістав поспіхом довідку. Прочитали і знову:
— Аусвайс!
Грицько тоді їм рецепта, що дав дядько Микола: в аптеку, мовляв, по ліки, мовляв! То рецепт їх зовсім розгнівив: штовхнули Грицька у плече, стукнули ребром долоні по шиї:
— Век!
Наче й не сильно, чортяка, стукнув, а в Грицька аж тріснуло щось. І голова пішла обертом. Ледь у хвіртку потрапив, що вела з перону.
Постояв, мацаючи шию, чи хоч ціла, обійшов вокзал з іншого боку, але й там те ж саме: повно німців, а людей щось і не видно. І порадитись ні з ким, що його далі робити.
Виручив його якийсь залізничник: в засмальцьованому кашкеті, з маленькою валізкою в чорній эд мазуту руці. Помітив погляд благальний Грицьків, зупинився
— Кого, хлопче, шукаєш5
— Та поїзда...
— І далеко зібрався?
— Та в Харків... По ліки... А вони проганяють,— кивнув у бік німців.— Не пускають.
— І не пустять,— ствердив залізничник.— Той поїзд тільки для німців... Хто ж у тебе захворів, що так далеко по ліки вирядився?
Сказав, що брат. Повернувся з війни без ноги, а тепер болить — спасу немає.
— Всі ми зараз обезножені,— зітхнув залізничник. Обличчя його пом'якшало, він співчутливо дивився на Грицька.— Як же тобі помогти?.. Ну, от що, Петрович хоч і лається, та що з тобою поробиш. Бачиш оту вуличку? Так ти нею іди, нікуди не звертай, аж поки в колію впрешся. Там одразу ж побачиш вагони, їх саме формують на Харків. Розшукай Петровича, він там кондуктором, і скажи, що ти од Якимчука... Що я тебе прислав. Од Якимчука — не забудеш?
— Не забуду... Тіки як я його упізнаю?
— Петровича? По вусах! Більше ні в кого таких вусів не побачиш... Як підійдеш, так одразу ж і скажеш: од Якимчука...
Повеселілий Грицько подякував, подався в бік вулички. Довго петляв, поки попереду зблиснула колія. Та не одна — добрий десяток. І вагонів, вагонів — як серед них Петровича того й шукати?
— Петровича? — перепитав якийсь парубійко, теж, мабуть, залізничник.— Он отой ешелон бачиш?.. Та не цей, а он той! Отож туди й чеши. Там і має бути Петрович. Та біжка, бо зараз одправиться.
Грицько і рвонув — забув навіть подякувати. Біжить по шпалах, аж спотикається, мішок за плечима підстрибує, серце як не вискочить, а в голові думка одна: "Хоча б встигнути!.."
Нарешті добіг. І одразу ж налетів на Петровича: упізнав по вусах. Довжелезних, наче у сома.
— Чого, дурню, гнав? — запитав сердито Петрович.
— Дак ви ж... зараз... їдете...— одхекувався Гриць.
— Який це тобі йолоп сказав?
Грицько аж оглянувся: чи не видно того парубійка. Не
видно. Ну ж, зараза, найшов коли!жартувати: на Грицькові усе
хоч бери та викручуй! .
Почувши про Якимчука, Петррвич ще дужче розсердився:
— Йому що: робити більше. нічого?! Людей по шпалах ганяти!
— Я, дядьку, багато місця не займу! — став благати Грицько.— Я десь у куточку...
— В куточку,— чмихнув, аж розлетілися вуса, Петрович.— Багато вас таких, закуточників! А,де я вам тих куточків наберу? У мене що: вагони гумові? Оно всі запломбовані, бачиш? То для тебе пломбу зривати?
Грицько похнюпив голову, повернувся, пішов. Та не встиг і двох кроків ступити, як Петрович його зупинив:
— Ану постій!
І коли Грицько обернувся, спитав усе ще сердито:
— Як тебе звати?
— Грицько.
— Грицько! — знову пирхнув у вуса.— Всі ви Грицьки!..