Ясь реготався, хоч сам не був кращий.
У обох вертілася думка вернути додому, але ні один не насмілився її виповісти словами. Отже, поїхали до Шполи.
Всю дорогу обхарювалися, чепурилися, але то мало що допомогло Навпаки. Бо там, де бризкала чиста вода, понасідала тепер курява, й стали наші хлопці сірі з чорними плямами. Перістенькі.
На базарі усіх привели в веселий настрій. Насамперед, треба сказати, що ще до появлення їх на ринку вже половина базару знала, що їде кирилівський попович і везе сливи з Нечитайлового болота. Отже, коли наші продавці тільки з’явилися — їх уже стріли сміхом.
— А-а-а! Доброго здоров’я! Ну що — всі сливки повитягали, чи ще й для свиней зосталося?
— Ану-ну, покажіть. Я ще зроду не бачив, які то сливки по ставках родять.
І відкидали ряднинку. Як глянули наші хлопці — так і душі в них помліли.
Ніжний овоч і без того був мало придатний для довгої дороги, а то ж іще
скупався, мили його, обтирали. А потім іще ж і попотрусило в дорозі, бо спізнялися на базар, і Ясь усе підгукував: "Ану торкай, торкай!" Тарас торкав, віз торохкотів, а сливам від того здоров’я не прибавлялося.
І тепер із них зробився жовто-зелений кісіль. Де-не-де виглядала ціленька сливка та й та обмазана, ховзька. Люди сміються.
— Хо-хо-хо!.. Прямо як...
І куди ж вона ота... ваша годиться?
Закрили знов наші горе-торгівці ряднинку і, під загальний сміх та кепкування, завернули кобилу додому.
Як їх стріли дома — описувати годі. Отець Григорій прямо рвав і метав, що він так оскандалився перед матушкою. В усьому винним, очевидно, був Ясь.
— Ти ж семінарист не сьогодні-завтра! Ти ж до семінарії лагодишся, а такої дурниці не вмів виконати!
І довго тих слів не міг забути отець Григорій. Добре хоч матушка мовчала.
Непомітно прийшов кінець літа. Настав і той день, коли Яся треба було везти до семінарії чи до "свинарії", як казав титар. Вибрав отець Григорій київську семінарію. Все ж, як-не-як, столиця. А потім і ту мав надію, що як добре піде Ясь, то може і вище подасться.
Від’їзд Яся відбувся урочисто. Отець Іван одслужив "напутствіє", слухати молебна зібралося багато селян. Поприїздили батюшки-сусіди.
Коли прийшла хвилина розставання, отець Григорій здивував усіх.
— Сідайте, прошу, щоб усе добре в хаті сідало.
Оце власне й здивувало всіх, бо було відомо, що отець Григорій не особливий прихильник усяких народних звичаїв.
Усі сіли, де хто попав. Стало тихо. Матушка втирала сльози.
Першим устав отець Григорій і почав молитися на образи. Матушка заридала. До неї підійшов Ясь. Вона цілувала його безліч разів. Хотіла щось говорити — і не могла.
Отець Григорій тричі поцілувався з сином.
— Огради тебе, сила чесна і твій хрест животворящий, од усякої напасті й від усякого зла. Дивись же — шануйся. Старших почитай, не йди по путі нечестивих і на сідалищах їх не сиди.
Вийшли усі на двір. Матушка ри іала, мов на смерть виправляла сина, аж мусили її завести до хати. А Ясь тільки плечима здвигав: ну чого це вона?
Так і точилося Тарасове життя. І нічого помітного не ставалося.
Але ні! Сталося і помітне. І то таке помітне, що на всю слободу. Та де там на слободу — на всю околицю, вважай! І не на день, не на два, а довго не могли люди забути. Як згадають, так і регочуться.
Що ж то воно за штука трапилася?..
Та й вам як сказати — і ви не повірите. Дід Іван оженився!
Як почули люди, що таке ладиться, так проходу дідові не давали. Очевидно, старі, своя верства, бо молодим зась було дідові говорити.
— Діду! Що це я чув? Та невже тому правда!
— Правда.
— Тю на тебе!.. Та тебе, лиху личину, на тім світі з лихтарями дожидають, а ти отаке задумав?!
— Нехай підождуть!
Жартів дід не боявся, бо вмів на них жартами й відповідати. А коли хто говорив серйозно, то дід і відповідав серйозно. І то так, що нічого було більше й говорить.
— Іване! — попробує сказати йому хто з приятелів. — А чи не гріх ото воно?
— А що іменно?
— Та оте, що ти женитися задумав у такім віці. Воно вже про далеку дорогу думати треба, а ти — женитися. Та ще, либонь, у-третє.
— Дурний ти, Миколо. Що втрете, так церква ж дозволяє? Ну, чого ж тобі ще? А що до гріха, то який же в тім гріх, що я хочу взяти в хату людину, яка й собі притулок знайде, і мене на старості літ догляне та й хазяйство, хоч поганеньке, піддержить. Якби я брав бабу тільки для ложа — ну, тоді б можна оказати, що гріх у такім віці про таке думати. А то ж я беру по закону, як Бог велить. І мені, сподіваюся, буде добре, і їй непогано. Бо тепер вона так тиняється без притулку. А баба путяща. Вийшовши ж за мене, притулок матиме, та й по моїй смерті все ж, як-не-як, буде на своїм.
Опонент не знає, що сказати.
Та либонь же й вона за тебе за третього йде? Це ж Маловіківна? Із Сухині.
— Та з Сухині ж.
— Стривай! А за ким же вона була за першим? За Моргуном, кажись... А вдруге — це вже я добре знаю, що за Денисенком. А що ж їй по тих чоловіках —так нічого й не впало?
— Та нічого ж і не впало. Бо там же рідні, як у того, так і в того. Вигнали й кінець. І тулиться по чужих хатах. А баба вона непогана, хазяйка добра, а ти кажеш гріх.
Так і примирив усіх дід Іван із фактом свого шлюбу.
А вже весілля одправив, так такого і не чули і не бачили кирилівці зроду.
Наскликав гостей без числа. І то самих дідів та бабів. Із усього села! Як посходилися ж ті діди та баби, як давай дуріти!
Одні баби дружечки, другі свашечки, а баба Харитина, дебела та здорова, пудів на вісім, за світилочку вбралася. Співала тоненько, губоньки піджимала й їстоньки не хотіла.
А діди за бояр та дружків. То таке розпочалося на тім дідовім весіллі, що
рачки люди лазили від сміху!..
— От спасибі тобі, Йване, що затіяв женитися! Оце й ми погуляємо. А то все — "старий, старий". Та який я в чорта старий? Ану нехай молодий отак піде!
І сивий дідуган пускався навприсідки, аж земля дудніла.
У нас дід Іван молодець, що й казать! Ось побачите, що він за дев’ять місяців нас іще й на хрестини покличе!
— Чого там за дев’ять? Він як постарається, то й раніше!
— А мо вже й постарався?
Та як почали прикладати діди, та як почали приспівувати баби, так де воно й бралося. Дядьки, що наповнили двір ущерть, кажуть:
— Чортові діди! Порохня ж уже з вас сиплеться, а вони граються.
— Еге!.. Якби старі не гралися, де б і молоді бралися! А як пішли танці, так справді мов шал який уступив в оці дебелі кремезні тіла. Збунтувалася здорова трудова кров, старі очі заблискали, мускули напружилися. Міцно били діди чобітьми у долівку, сильно крутили своїх "молодиць" у танцю й дихали важко, розпалюючися. І ухкали дико, мов у передвічних лісах, щипали бабів, а ті визкотіли, як олениці.
А дід Євмен ровесник Іванів, убіг нараз у хату, порозштовхував усіх і почав вибивати танця. Як глянули на нього — покотом лягла уся хата. Буквально рачки лазили, задихаючися від сміху! Бо він, чортів дід, вистругав буряка червоного довгого, дві картопелини до нього прив’язав по боках і причепив собі увесь той апарат понижче живота. Й ото з тим танцював.
Гомеричний регіт, здавалося, стіни валив — і тоді вже всі змішалися в один клубок. Розмахували якісь руки, миготіли плахти й запаски, розвивалися намітки, маяли широкі рукава вишиваних сорочок.
Отаке устругнув весілля дід Іван. Довго пам’ятали його й старі й молоді, а згадуючи — поблискували очима.
Був і Тарас на дідовому празнику. І теж дивувався буйності темпераментів, вогневі тому, що крився під шапками сивого волосся та волохатими бровами.
Він і раніше помічав оту якусь... вічність наших старих людей. Вперше, пам’ятає, прийшла йому така думка на ярмарку. Ходив ото, придивлявся, й потрапив до місця, де працював москаль-голяр.
На обрубку сидів дідуган і терпеливо зносив, як москаль здоровенною та тупенною бритвою немилосердно скріб дідове обличчя, зоставляючи раз-у-раз глибокі порізи.
Дід сичить, сльози у нього виступають на очах, а сидить! І добровільно підчиняється усім маніпуляціям. І брови йому підстригають, і потилицю підголюють, тільки з вусами не дозволив дід нічого робити.
Ніяково трохи дідові, йому здається, що всі дивляться на нього й сміються. Дід хоче показати, що це він так якось сів, ненароком — мало не присилували.
— Та годі тобі чепурити! Воно завтра все одно знов поросте. А то аж шкура болить.
І пам’ятає Тарас, що він і тоді ще здивувався — ну навіщо ото старому? А от тепер, дивлячись на дідове весілля, на оце безконечне джерело енергії, невичерпаність сил і здоров’я — перестав дивуватися. Йому почало здаватися навіть, що зовсім немає поділу на старих і молодих, а є тільки такі, що трохи
довше жили на світі, й такі, що трохи менше.
Отака була одна подія. І ще одна трапилася, що надовго забрала уяву Тараса.
XXIX
Бачив Тарас Оксану. Але бачив так, що серце його і заспівало, і занило.
Був вечір. З тих вечорів тихих, що курява не сідає, а так і стоїть, насичуючи собою кожний атом повітря, блискаючи щирим золотом під захід сонця. Дороги всі роз’їжджені, нога як ступає, то ляпає мов у теплий ласкавий дух.
Здалека почув Тарас пісню й вийшов назустріч. Він знав що це за пісня. То дівчата ідуть із жнив. Повбирані, усі в квітках, вінках із золотих колосків жита, пшениці, васильків. А перед веде — цариця. Цікаво — хто в цім році за царицю?
Дітвора, цей невідкличний супутник усяких подій вулиці, вже повибігала назустріч. Жінки повиходили, деякі з немовлятами на руках. Ще так недавно не одна з них і собі йшла в почеті цього запашного свята землі, а тепер от... чучикайся.
Пісня дзвінкішає. Он уже видно контури в золотій хмарі... Хтось, видно, танцює з косою на плечах і коса поблискує іноді на сонці. А в товпі, яка вийшла зустрічати, тихий гомін і всі обличчя усміхнені.
Наближаються, наближаються... Попереду цариця оцього сільського празника, цариця молодості, цариця оцієї землі. Глянув Тарас — і аж замлів неначе... То була Оксана...
Іде... легко похиливши голівоньку. У руках серп і снопок жита, перевитий зеленою берізкою. По золотому тлі жита достелилися світло-зелені плямочки листочків берізки... Чи можна ж вигадати що прекрасніше?
За царицею — дівчата. Тихо ступають, босими нотами й співають. У вінках, квітках... Всі аж покращали — тільки де їм до Оксани! Жодної такої нема!..
А далі молоді косарі з косами на плечах.