Терпкі тернини аж опалюють рот, швидко набивають оскому. Ех, коли б це шматок доброго чорного хліба, пересипаного крупчастою сіллю, або миску гарячого борщу.
Тісніше стискає ремінець на поясі і обережно вилазить з чагарника. І раптом насторожується: чує поперед себе тихий переривчастий стукіт, наче хто обережно ступає по землі.
Созінов сторожко відступає назад, причаюється за зубцюватим клином кущів. Кроки наближаються, і ніби одночасно з ним гупає наполохане серце.
"Це ж тільки одна зброя тепер у тебе — ноги. Поганенький сопливий фриц підстрелить, наче зайця. І нічого не зробиш".
І блаженна полегкість теплом заливає все тіло. Між деревами майнула голубенька, в білу горошину хусточка. Дівчина в синьому платті вийшла з просіки, оглянулась, зупинилась біля кореневища ясена. Саме сходило сонце і освітило невисоку гнучку постать. Дві чорних важких коси відтягали назад дівочу голову. Пильно дивилася вдалину, готова стрепенутись, як птиця перед зльотом. Смагляві щоки дівчини просвічувались блідістю втоми; неспокійно підіймались під блузкою груди. Чоботи, одежа припали пилом, місцями подерті.
"Еге, певно й ти, сердешна, немало пережила за ці дні", — і легко вийшов із чагарника.
Здригнулась дівчина, відступила крок назад, але, зустрічаючи добру усмішку, зупинилася, гнучка і насторожена, мов дерево перед вітром...
— Не бійся, дівчино. Я тобі злого не зроблю. Добрий ранок, — підійшов до ясена.
— Доброго здоров'я, — подивилася прямо сумовитими карими очима і зразу ж пригасила їх довгими віями.
— Куди прямуєш лісами?
— Додому.
— Скільки ж до твоєї домівки?
— Та чимало.
— Далеко відбилася?
— Далеко, — і зітхнула.
— Як тебе звати?
— Соломією.
— А не страшно самій мандрувати?
Помовчала, та довірливий погляд, повне приязні округле обличчя розвіяло настороженість, недовіру.
— Страшно. Та ще тепер, коли по всіх дорогах... — і не доказала. — А ви ж куди путь тримаєте?
— Ще й сам не знаю. З дороги збився, тікаючи з кошари.
— Сиділи?
— Сидів, бодай повік не сидіти.
— І я сиділа, — уже веселіше посміхнулася.
— Випустили?
— Ні, сама... вийшла.
— Це добре. А як же?
— Інститут я свій доганяла та й попалася фашистам у руки, — зразу ж похмурніла. — Завели нас у кошару, поганеньку таку, лише трьома колючими дротинами огороджена — не встигли свою "техніку" показати. А вартували добре. Спробували були вночі вискочити — вбили двох дівчат. І не забирали кілька днів, щоб інші боялись... Сидимо, голодом морять. Чутки різні йдуть: одні — що будуть випускати, хто не комсомолець, не член партії; другі — що потроху розстрілюватимуть; треті — що повезуть на каторгу. Придивляюсь до табірного життя, помічаю, що вдень охорона не так пильнує. В неділю по дорозі, недалеко від табору, ідуть люди на ярмарок. Вибрала я хвилинку, коли людей більше було, а вартовий заґавився, проскочила крізь ті дротини і прямо до людей; ті обступили мене, заховали від лихого ока. От і помандрувала я до свого краю. Знову ледве в руки німця не попала. Облава ж тепер за облавою... От і прямую лісами сама.
— Молодчина! — зразу милішим стає сумовите обличчя з темновишневими потрісканими губами.
"А може це моя доля?" — мимохіть майнула думка. Одігнав її і знову подивився на дівчину. М'яка, некриклива краса її, оповита задумою, неначе сама говорила про чистий і глибинний внутрішній світ, до якого не дотягнулись і не могли дотягнутися нечестиві обманні почуття і думки.
"А може справді ти моя доля?" — знову подумав із гіркістю і жалем.
Проживши повних двадцять два роки, він іще не знав справжнього кохання. Вірилось, що десь у світі є його єдина дівчина, для якої і він буде єдиним; вірилось у ту любов, коли одне про одного не може навіть у думці помислити поганого.
"Добрі гадки, та не в пору прийшли", — розсердився сам на себе і почав докладно розпитувати дівчину про місцевість її району, про ліси, де вона живе, про залізниці й дороги, про роботу й настрої колгоспників. Відповіді Соломії порадували його.
В думці він твердо вирішив: доведе свою супутницю до її дому — не кидати ж ворогам на поталу, а потім почне партизанити в лісах Поділля.
— Що ж, дівчино, разом будемо добиратись до тебе.
— Це добре було б.
— Тільки мені нагана треба відшукати. Ти гаразд цю місцевість знаєш?
— Знаю. Не раз попоходила. Так, кажете, зброя у вас є? — захвилювалась, повеселішав погляд. — Кожну билинку оглянемо. Як же тепер без зброї? Вона — життя наше.
"Це товариш", — подумав про дівчину, не спускаючи очей з її рішучого обличчя...
Думалося найближчими днями дійти до оселі Марка Григоровича, та не так воно сталося. По всіх шляхах роз'їжджали на мотоциклах автоматники. По лісах і яругах фашисти влаштовували часті облави, виловлюючи всіх, хто прямував на схід або переховувався від навали. Кілька разів Созінов з Соломією ледве не попали в хитро поставлені пастки і нарешті вирішили десь переждати непевний час.
Місячної ядерної ночі, коли так сумовито у лісі коливаються тіні і кожний подих прорідженого дерева чути за верству, вони підійшли до якогось лісництва. Обабіч дороги переливались прогнутим сяйвом два невеликі озерця Над ними жорстко шумів уже сухий очерет, і якась пташка різко і тривожно вигукувала: кик-кик-кик!
Натомлену Соломію повів до стогу сіна, по жердці легко підсадив її вгору, а сам пішов до стиснутих колом будівель. Став у затінок, пильно прислухався до кожного звука; тривожились озера характерною осінньою тривогою перелітних птахів. По воді мерехтіли то срібні персні, то котилися хвилясті смуги і з тихим плюскотом пропадали в прибережнім ситняку...
Почув, як перед світанком випала роса. Над водою спочатку запарувало, а потім покотився туман, заливаючи гру місячного сяйва, прибережні верболози і дерева. Рано прокинулось лісництво.
Дві жінки в широких спідницях метнулись з дійницями до обори. Потім невеликий статечний пастушок з гідністю погнав дві корови, телицю та бузимка; з відчинених дверей великої будівлі вийшов огрядний чоловік. По тому, як він подивився на небо, в далечінь, ступнув по траві, — Созінов безпомилково пізнав лісника. Сміливо пішов назустріч йому. Великі чорні очі допитливо зупинились на ньому, проте лісник розміреної легкої ходи не стишив — прямував до озера.
— Доброго ранку.
— Доброго здоров'я, — голос лісника бринить, наче контрабас. В невелику чорну бороду стікають два струмки напівсивих вусів, і від всієї міцної постаті віє глибоким лісом, живицею і залізною, впертою силою.
"Чоловік завзятий", — з повагою відмічає в пам'яті.
— Робітника вам не потрібно? — допитливо вивчає обличчя лісовика.
— Ти голодний, чоловіче? — і, не чекаючи відповіді, повертається назад. — Ходім до хати, перекусимо. Може баба що знайде там.
Лише на одну мить завагався, та лісник не помітив:
— Ти що ж думаєш? Ми не люди? Своїх, чоловіче, нічого .боятись. Пішли...
Невисока повна жінка, вихоплюючи з печі казан, з-за плеча поглянула на гостя і зразу ж кинулась до шафи за хлібом, сіллю, молоком...
Яке добро умитися з милом, витертися чистим полотняним рушником, узяти до рук пахучий окраєць ніздрюватого чорного хліба і кухоль молока. А ще й сонце бризнуло в простору світлицю, заграло на обличчі, на крупчастій солі в сільниці.
Мовчки вислухав командира Максим Петрович Коваленко і, навіть не замислюючись, промовив:
— Приводь сюди свою дівчину, поживете в мене — хати не перележите, а далі буде видно. Ви люди молоді, більше нас тямите, як треба жити на світі. Стара, приготуй постіль у тій кімнаті, — кивнув головою праворуч. — Будете мені поки за сина і дочку, як своїх тепер нема, — і зітхнув...
Після вечері Максим Петрович, попихкуючи короткою люлькою, присунувся ближче до Созінова.
— Михаиле, — поволі заговорив, понижуючи голос. — Ти чоловік грамотний, роз'ясни, що воно робиться?.. Що воно робиться?
І така туга була в тому питанні, що Созінову стало не по собі. Усе було сказано цими короткими тривожними, трьома словами. Відчуваючи, як і його проймає тремтіння, як і йому передається біль цього міцнотілого лісовика, заговорив пристрасно і швидко. В думці він розумів, що свої доводи лісникові треба вкладати повільніше, окремими частинами, неначе каміння в підмурок, але вже не міг себе спинити, як і холодної дрожі, викликаної наболілим питанням і думками про майбутнє.
— Робиться, Максиме Петровичу, те, що неминуче буває, коли одна велика сила несподівано раптово нападає на іншу. Отже, ми зараз вигинаємось...
— Ти мені чесно скажи — ти вояка — знищимо фашиста?
— Знищимо! Про це й сумніву не може бути. Нема тої сили в світі, не народилася і не народиться та сила, щоб наші народи на коліна поставила. — Слово насідає на слово, шепіт переростає в стишену мову і все голосніє, як ота пісня, що йде здалеку до серця. — На наших дорогах відступу народжується перемога. Фашисти, нападаючи на нас, не знали, що таке наш народ. Тепер вони взнають і навік запам'ятають, що таке наш народ!
— І я так думаю, Михаиле. Тільки тяжко, ой, як тяжко зараз на душі. Візьми найпростішого чоловіка — в нього життя переломилось, на двоє переломилось. Шпали мене заставляють заготовляти. А мені краще самому лягти під колеса, ніж ті шпали готувати. Ну, іди спати .. Ех, Михаиле. Коли б нам дожити до тих щасливих днів, коли Червона Армія прийде, коли до всіх сини прийдуть... Спасибі, що втішив старого, — подав міцну куцу руку.
А Михайло довго не може заснути, повертається з боку на бік, думаючи все про одно.
Безмірно багато може вміститися в людському серці, коли воно не охоплене каменем байдужості, тягарем пороків, сміттям дріб'язковості...
Нелегко тобі, воїне, у цих гордовитих лісах...
Од кулі можна сховатись, од смерті також, а від совісті нікуди не втечеш. І кожен день тобі стає за рік, і хліб у горлі застряває каменем. Ти розмовляєш сам із собою, переконуєш, що зараз не можна діяти. Розум погоджується з тобою, а совість вигляне, як промінь з-за хмари, і знову недобре тривожиться серце, перепитує: чи маєш право їсти незароблений хліб, чи можеш сидіти тут, в затишному кутку, коли твої брати грудьми зупиняють вороже залізо?
Прийде увечері лісник, кинеться до нього і знову почує те саме: облави, роз'їзди, автоматники женуть полонених, умирають люди з голоду в таборах.
— Почекай, полютують трохи тут — далі поїдуть.
— Терпцю нехватає, Максиме Петровичу.