Тільки наші села, як копиці гною. Лежать собі й спокійно гниють...
Ніхто Володькові не перечив. Навіть Кіндрат. Дома він знайшов би і слова й аргументи, але тут, серед цієї людської маси, серед цієї велетенської сили, він не знайшов своїх слів. Думав: а може, воно щось і потрібне, коли за ним стільки народу зійшлося, І грошей тут не дають і не поять горілкою, а дивись, скільки народу зійшлося. Мов хмари люду найшло.
А народ хвилюється, гуторить. Всі очікують, аж відкриють віче. За добру півгодину до залі увійшло кількох людей. їм зробили дорогу й між людьми почали шептати:
— Це кандидати! Наші! Отой невисокий, товстенький, в окулярах,— кандидат від Крем'янеччини. Бачите? Той другий також. А той товстий з великим носом — це з Дубенщини. Сьогодні будуть всі промовляти...
— А он і поліція. Ого. Сам комендант. Ага! Засів на трибуні разом з послами. Пан який!
Задзвенів дзвінок. Всі вмовкли так, ніби вимерли. На сцену вийшов той самий кандидат з Крем'янеччини в окулярах і почав говорити:
— Вельмишановні збори! Дорогі товариші й товаришки! Іменем виборчого комітету нашого повіту відкриваю сьогоднішнє віче!
Бурхливі оплески й крики "слава" перервали промовця. Кіндрат, Никон і Ілько зніяковіли, але, отямившись, і собі почали плескати. Промовець говорив далі.
Завданням сьогоднішнього віча є познайомити наших виборців зо всім тим, що розуміється під словом "вибори", чому-то вибирають і куди вибирають. Також завданням нашого віча є познайомити наших виборців з іншими виборчими листами, що ведуть між нашим народом агітацію й пропаганду з наміром перетягнути наш народ на свій бік...
Промовець говорив про довгий час царського режиму на наших землях, коли-то наш народ був зовсім відсунутий від всякої політики, коли нашому народові дозволялося тільки пити горілку та молитися за царя, що ту горілку робив. Через те ми не призвичаєні думати політичне, ми не розбираємося в партіях, ми не цікавимося ніякими законодатними установами, ми не знаємо, що є над нами якісь уряди, які беруть податки, беруть у військо, коли треба, женуть на війну, але що то за держава, який то уряд, хто в ньому сидить, для кого й нащо платимо податки, за кого й пощо йдемо на війну й кладемо там своє життя, це все ми напевно не всі знаємо. А все це, шановне громадянство, треба знати. Бо інакше ми не можемо вважати себе громадянами держави, а скорше громадянами якогось звіриного царства, отак, як, скажемо, десь у лісі живуть звірі. Ми мусимо знати, хто ми, де живемо, на якій землі, чи самі собою управляємо, чи нами хтось управляє. Мусимо знати, кому ми платимо податки, мусимо знати, хто над нами панує, і мусимо знати, які права нам належать. Це ми мусимо знати!
— Ми,— говорив промовець;— є українці! Ми заселюємо цілу цю землю... Всі села, що густо розсіяні по цілій землі, є українські села! І цього ніхто не мусить забувати! Бо з цього випливає все дальше, все, що торкається цілого нашого життя. Ми не маємо своєї держави, але ми живемо в іншій, чужій державі, якої закони й конституція гарантують нам певні права, і ті права мусимо вміти до останнього використати. Також мусимо вміти домагатися від урядів, щоб законом і конституцією гарантовані нам права були урядами респектовані, щоб їх не ламали, щоб ними не зловживали. Ось через те ми мусимо мати там нагорі, коло уряду когось від себе, якихось своїх людей, щоб пильнували наші інтереси там і не допускали до порушення їх урядами.
Далі говорив промовець про вибори, про сойм, про сенат. Пригадав, скільки є в державі партій, що то за партії, скільки є виборчих лист. Потім перейшов до їх пояснення. Перебирав одну за другою, починаючи від першої, казав, хто за тими листами стоїть, чого вони хочуть, за що борються. Перебрав так усі й почав поволі підходити до тієї, за яку маємо голосувати ми.
На залі було зовсім тихо. Люди стояли без руху, без віддиху, без найменшого звуку. Всі слухали, хапали слова, намагалися їх зрозуміти. Кожне обличчя напружене, розчервоніле. У залі півтьма, тільки на сцені трохи світліше, і через те ця суцільна, збита, мовчазна маса людей видавалась ще грізнішою, ще потужнішою.
Володько слухав також уважно, але не міг стриматися, щоб не обернутися, щоб не подивитися в обличчя свого сусіда, своїх товаришів. Всі були однакі: поважні, спокійні й суворі. Справжні, розумні люди. Хотілось їх завжди такими бачити. Скрізь, на кожному місці. Зо всіх далеких сіл прийшли сюди, зійшлися і збились в одну, велику, сильну, тверду масу. Приємно й радісно бачити їх. Душа пружиться й тіло набирає сили, коли дивишся на той вибраний народ. Бо сюди пішли переважно кращі, сильніші, розумніші...
А промовець все говорить. Ось вже він доходить до своєї виборчої листи, коли зненацька спереду хтось крикнув. Серед глибокої тиші той крик, крім голосу промовця, пролетів над головами всіх слухачів і викотився десь на двір. На сцені встав комендант поліції.
— Іменем закона розв'язую віче! — проголосив комендант.
— Що? Як? Що сталось? — пронеслося між народом.—
За що розв'язує? Чому?
— Просимо говорити! — почали кричати із зали.— Просимо далі. Ніхто не сміє нам заборонити говорити!
— Тихо! — крикнув рішуче комендант.— Пан староста сказав розв'язати віче, й так має бути!
— Але ж за що? Ми маємо право робити віче! — казав здивований кандидат на посла.— Пан староста мусить це знати.
— Прошу розійтись,— різко й рішуче проговорив комендант до народу.
— Не підемо! Як? Яким правом не дозволяється нам говорити? Всім можна, а нам ні? Не дозволимо!
Почався гамір, крик, метушня. Володько поглянув на Кіндрата, на Ілька. Ці також кричали:
— Не дозволимо! Ми маємо право! Хай говорить! Кіндрат навіть захопився. Він увесь червоний, сердитий.
Хтось крикнув знову..,
— Тихо-о! — закричав комендант.— Як не хочете вийти й розійтися по-доброму, то ми вас попросимо! Розійтися!..
В цей час знову вийшов на трибуну кандидат на посла:
— Шановні збори! Прошу спокою! Розв'язання нашого віча є виразно незаконне й ми цей факт мусимо вияснити. Прошу розійтися. Спротив все одно не доведе до .нічого. Тепер ви й так знаєте, хто ми, яке є наше на землі право й за кого нам треба голосувати. Прошу розійтися!
"Ще-е не вм-е-е-е-рла Україна, і сла-а-ава, і во-о-оля!" — вирвалося зненацька з середини збитого натовпу. Це було, як блискавка, як іскра в бочці пороху. В одну мить ціла зала вибухнула могутнім, розлогим співом. Спів той все ширшав, мов огонь, мов пожежа. Ось він вже вирвався у двері, ось бушує вже на дворі, ось прорвався на вулицю. Тисячі уст, тисячі грудей злилися в одному, великому звуці, в одному викрику, в одному кличі... Всі, мов заніміли, стояли без єдиного руху на одному місці, а тільки уста й груди співали, тільки очі горіли вогнем, тільки серця сильно,чітко й нагально бились у тісних грудях.
Володько весь горів. На ньому тремтіла кожна жилка, кожний нерв. Серце билось так, ніби хотіло його розтрясти, а поза шкірою на спині пробігав то холод, то жар. Він поглянув на своїх хлопців. Всі як один стояли витягнуті, ніби перед генералом, і всі співали. Властиво, співав тільки Сергій. Решта не знали слів тієї пісні, але в цей час їм було соромно не знати її, соромно перед цими тисячами таких саме, як вони, людей, І через те вони все-таки співали. Уста їх також ворушилися, а груди також видавали якісь величні звуки... І Володько ще більше радів, дивлячись на них.
Ось гімн скінчився.
Після цього всі почали поволі, мов лавина, що сповзає з верха гори, виходити на двір, на вулицю. Ціле широке подвір'я, ціла, як глянеш, вулиця була забита народом. Деякі все ще не могли втихомиритись і співали на хідниках, серед вулиці. Десь взялися відділи пішої і кінної поліції.
— Розходьтесь! Розходьтесь! — гукали вони... Люди поволі розпливалися у бічні вулички, пливли широкою вулицею на обидва боки.
— Хлопці! Тримаймось разом! — крикнув Володько. Але втриматися було тяжко, бо натовп все розхвилювався, все ставав бурхливішим. Всі рвались кудись, мов хвилі розлитої в повінь ріки...
— Ах, чорт! Ах, чорт! — кляв весь час Кіндрат. Було вже шість годин. Починало темніти. Всі відчували порядний голод, хоч кожний не мав часу й нагоди про це сказати. І аж коли парубки витиснулись на вільніше місце, Володько обернувся до них і сказав:
Хлопці! Чи підем просто так додому, чи зайдемо щось з'їсти?
А куди? — запитав Сергій.
— За що? — додав Кіндрат.
— Я,— сказав Сергій,— маю кілька тисяч марок. Може, вистаче!
— Так йдем! — сказав нарешті Ілько. Він майже весь час мовчав і тільки дивувався. Тепер вже перестав дивуватись і почав бути чинним.
— Ах, чорт бери! От так-так! — казав він, розмахуючи руками.— Оце, таку йо-ма, коли б так... Е-е-е! Я вмію з гармати бити! Я вмію громить! Ану, братва! Веди, Володьку!
Хоч в пекло!
— Перш усього до Грицюка. Це мій знайомий. Там поїмо, відпочнемо й на цілу ніч додому. Добре?
— Добре! Смали!
По короткому часі парубки входили до набитого людьми ресторану Грицюка. Не було вільного ні одного столика. Коло прилавка юрбилось кілька тузинів людей. Але Володько був знайомий з сином старого Грицюка й через те йому вдалося скорше дістати що треба.
— Куди йдете? — питав молодий Грицюк.
— Додому. Були на вічі.
— Добре випало, ні?
— Було чудово! Я ще нічого подібного не бачив,— казав швидко Володько, беручи через плечі людей шинку й ковбасу. Він спішив у третю кімнату, де було трохи вільніше. Його нараз хтось вхопив за плечі. Швидко оглянувся — Олег!
— Олег!
— Володю! Яким чином? На мітинг? Чудово, ні? А бачив, як співали? А бачив, які сердиті всі були? Чудово! Розкішно! Це було щось! Я мало не здурів від радості. Ми цілий день працювали, але не даремно. Я сам з пару сотень людей перевів. Поліція помітила. Ми йдемо, а вони через город. Ми до хати одного міщанина, та через пліт... Вони хотіли за нами, але той чоловік замкнув двері й сам сховався. От було праці. Ти сам?
— Де там. Дивись! Хіба не бачиш? — і Володько показав на своїх товаришів. Олег був такий захоплений, що дійсно не бачив нічого. Був втомлений, виснажений, блідий, але очі його горіли, грали, сміялись, уста хотіли весь час говорити, ноги й руки рухатись...
— Кіндрат! Сергій! Никон! Ілько! — вигукував Олег ім'я кожного зокрема, ніби вперше побачив їх у свому житті.— Яким чином? Як ви сюди заблукали?
— А що? Хіба нам не можна? — хрипів Кіндрат.— Захотіли й прийшли і ще, як треба буде, прийдем.
Олег тільки глянув на Володька, моргнув, але не сказав нічого...
— Ми ось,— сказав Володько,— голодні, як вовки, а тут і присісти ніде...