Оглянувшись, витягнув із кишені І кисета. — Куриш?
— Ні.
— Та ти ще малеча, куди тобі. І я в твої года не курив.
Проте від допитливого ока Андрія не заховалось, що курити Степан почав тільки цими днями — хлопець скривився ї і після затяжки довго відкашлювався; аж з-під довгих чорних вій, що зовсім закривали очі, викотились сльозинки. і, Степанові хотілося розповісти про зустріч із Дмитром Тимофійовичем, одначе, давши слово, стримував себе і трохи зверхньо слідкував за найкращим учнем п'ятого класу.
— Коня де дістав?
— Війна принесла.
— Добрий?
— Справний.
— Старий?
— Восьми нема.
— Звідки знаєш?
— По зубах — кореної зірки нема. Та й верхня губа без зморщок.
— Та ти не тільки вірші читати вмієш. Ну, добре, приїжджай сюди через три дні — навчимо тебе дьоготь курити.
— Приїду.
— Про батька нічого не чути? — допитливо глянув Степан.
— Нічого, — зітхнув. — Думаю, думаю... Дома тільки сльози Хоть би здоровим батько поїхали.
— Не журися, все добре буде, — сказав таким голосом, Що аж здригнувся Андрій і припав до Степана.
— Може знаєш, чув що, Степане?
— Ні, не знаю. Так чувати доводилось. Тільки щоб нікому, навіть матері, ні слова.
— У мене як в могилі лежатиме, — твердо відповів, бліднучи від хвилювання.
— Є чутки, що твій батько партизанить. Фашиста б'є.
— Від кого чув?
— Сорока на хвості принесла. Чутка вірна, більше не допитуйся. Зрозуміло? Та держи язик за зубами.
— Вірне твоє слово, що батько у партизанах?
— Вірне.
Скаменів Андрій поміж двома дубами, не ворухнеться, тільки серце пташиною: тук-тук, тук-тук, наче на волю проситься, та в очах зарізало і самі повіки затремтіли дрібно та часто.
Неначе наяву побачив хлопець свого батька, такого мовчазного і такого доброго до нього; згадав, як він у грозу переносив його через річку і як славно було лежати на батькових руках, коли небо кололось на шматки і сліпучим синюватим сяйвом різало, било у вічі і гасло. ті дужі руки ніби знову торкнулись його, виносячи з великої грози.
— Скупаємось, Андрію?
— Скупаємось, — ніби прокинувсь од сну.
— Не боїшся холодної води? Ілля вже минув... З непривички можеш попектися.
— Ні. Я привишний.
Побігли до лісового озера. Вода біля берега була зелена-зелена — зілля тіні поклало, — а посередині — блакитна, з хмарами в глибині.
— Розступись, ворожа сило! — піднімаючи стовп, вскочив Степан першим.
Поплавком зникаючи під водою, Андрій бачить перед собою кипучий розбурханий світ і раптом розуміє свою помилку: партизанів треба шукати не на ковалевій, не в бересті, а в Городищі.
"Далеко тільки, мати не пускатиме. Вдосвіта виїду, а на леваді зверну на Городище".
І відразу ж починає кулаками розбризкувати райдужну воду.
"Мій тато живий. То він і до нас прибуде". — І хлопець міцно заплющив очі, щоб ясніше побачити дорогий образ, а серце трепетно, вистукує своїм молоточком велику та тривожну радість.
* * *
Він прокидається світанком, сповнений неясною радістю. Що ж у нього хороше на душі? Чи то добрий сон приснився, чи щось трапилось несподівано приємне? Раптом солодкий перестук прокочується по всьому тілі, і хлопець, посміхаючись, підводиться на лікті, бачачи і сизі вікна, і заклопотану матір, що стоїть коло столу, і свою бабуню, що порається біля печі.
"Бідні вони. Вони нічого не знають", — жалкує в душі. Але то жалість на мить, бо її підмиває чуття схвильованого трепету. Його тато живий. В партизанах. Воює. Бачить перед собою чорне рухливе обличчя Степана, ліс, обкопаний сосновий пень, а здається, що от-от вийде батько з-за дерев, візьме його на руки, як тоді, в негоду. І хлопець, посміхаючись, примружується, міцніше заплющує очі, щоб побачити свого рідного...
Перехитуються ліси, гордовито, поважно, ідуть над ними вітри; веслами по зелених верховіттях гребуть, а внизу шуми закипають. Він у лісі з батьком. Лунко б'є сокира під дзвінкий корінь грабини, і ахкає луна аж у других гонах. Потім стихає, і тільки тиха пісня іде понад землею. Із-за дерев він бачить: сидить його тато на пні, обперся рукою в держално сокири, тихо наспівує.
Він підходить ближче, стає за плечима тата і підспівує. "Це ти, сину!" — батько огортає рукою його плечі і ще тихше, неначе обоє глибоко задумались, пускають пісню так, щоб не торкнулась вона лісового шуму, а тільки зеленої землі... Яке то було щастя!
— Вставай, Андрію, — зажурена мати нахиляється над ним, і він їй усміхається широкою усмішкою.
"Може б хоч натякнути їй? Де там, — задумується. — Нічого не можна сказати. Слово дав. Бо як почнуть допитуваться... Хіба що Степана запитати — може матері можна похвалитись. І щоб нікому більше".
— Мамо, ви не журіться. Наш тато живий. — Бере торбинку з хлібом, огірками.
— Живий? Ти може чув що? — кидається до нього Югина, і обличчя її за одну хвилину міниться: то освітлюється надією, то покривається тінями.
Як йому жалко матері! Сказати б усе.
— Не чув. Снився мені тато. А мертві ж не сняться, — промовляє роздумуючи і опускає очі униз.
— І мені снився, — зітхає мати. — Коли ми вже, сину, почуємо про свого тата? — цілує його в лоб.
— Почуємо, мамо. Скоро почуємо, — і його голос так дзвенить, що знову розбуджує якийсь вогник надії в Югини, і вона знову зітхає, глухо і тоскно.
Дмитро тепер іще ближчим став їй, неначе тінь, ходив за нею. Чи працювала, чи лягала на відпочинок — незмінно чула його біля себе. Часом в пітьмі навіть руку простягне, торкнеться ліжка — чи нема дружини її. Ясно бачила його, і то більше парубком, у снах. І не знала Югина, що і цієї ночі був біля неї її Дмитро.
Андрій, жаліючи матір, тихо виходить на двір, і зразу ж його жалість розмивається іншим бурхливим почуттям: він шукатиме тата в партизанів у Городищі.
Любовно потріпав по шиї коня і тихо, щоб не збудити німця у другій хаті, виїжджає на вулицю. Довгим поглядом проводить свою хату, подвір'я, в думці прощається з матір'ю, бабунею, Ольгою — може не скоро побачить їх. І жалість прокидається до своїх рідних.
"Може ще повернутись, подивитись на них! Ні, хто повертається — не має удачі".
Риссю виїжджає на шлях, а далі — левадами. Оглянувся. Важкий туман закрив його подвір'я, село, і тільки неясно бовваніли на Великому шляху розлогі дерева.
На Бабизні повернув коня в об'їзд і подався на Городище. Обминув і пасіку, щоб часом не зустрітися з Марком Григоровичем
До самого півдня, натомивши коня, блукає хлопець ярами та болотами. Одначе ніде ні звуку людського, тільки дерево шумить, тільки розвихрені хмари летять по обважнілому небі, тільки, обтрушуючи пожовклий лист, вітер перемовляється з пересохлою травою та часом прокисле замшіле болото зачавкає під копитом коня.
Після полудня, обминаючи буйну зарость чагарника, почув, як незадоволено забурчав струмок — напевне якась перепона стояла на заваді, бо далі, в глибині, мав другий, більш співучий звук. Направив коня до струмка.
Несподівано з-за дерев виходять озброєні автоматом і рушницею високий похмурий дід з великим скаменілим обличчям та білявий рожевощокий парубок.
"Партизани, — зупинилося серце, і заволоженими очима стрічає він лісовиків. — Хай батько-мати не гніваються на нього. А як не приймуть? Приймуть! Хіба ж вони не зрозуміють його? Вони все зрозуміють". — Від хвилювання тремтять повіки хлопця і дрижать руки, все тіло.
— Ти чого тут блукаєш? — строго питається дід.
— Діду, ви партизани? — ледве переводить дух.
— Бач, який цікавий. Чи не зарання?
— Я вас, партизанів, шукаю.
— Може щось передати маєш? — трохи добрішає голос у діда.
— Ні. Я сам до партизанів хочу. Розвідником буду. Де великий не зможе, там... — довірливо наближається до старого.
І той, наче батогом, сіканув:
— А березової каші не хочеш? Превража дитино! Що, ми тебе в кишені возити будемо? Бачиш, Федоре, який партизан найшовся! Ах ти, ледащиця мала!
— Діду!..
— Цить! Запам'ятай: дитячих ясел у нас нема і відкривати не думаємо. Цяцьок теж нема. І повертай коня, щоб духу твого не було. Не хочеться мені штанців твоїх спустити та кропиви накласти.
Приголомшений, ображений, обурений Андрій уже не може навіть слова промовити. Він забув запитати, чи не чули партизани щось за його батька.
А бородатий сердитий дід, заклавши пальці в рот, пронизливо свиснув, раз і вдруге. Кінь шарахнувся вбік і злякано помчав під горбок. Андрій, прикусивши губу, з-за плеча лихим поглядом зміряв діда і, виструнчуючись, гордовито полетів . уперед.
Дід Хмара довго дивиться услід хлопчакові, похитує головою і говорить до Федора:
— А, видать, бойове дитя.
— Нащо ви так його?.. Шкода малого.
— А мені не шкода! Та де ж з ним зараз діватися?.. Не крикни на нього — ув'язався б, як тінь. Це з упертих. І, не помітив, наче на Дмитра Тимофійовича схожий?
— Справді! А як на коні сидить, наче вилитий, — любується Федір постаттю Андрія, що зникає поміж деревами.
— От після цього й подумай собі, чоловіче: який дідько може захитати нас, коли і старе, і мале до зброї тягнеться? "Бачиш, який дрібний прогонич, а він уже партизанів шукає... Ну, пішли, Федоре, за фашистом сочити. Хоч яка не є, а все ,таки робота.
А Андрійко вже виїжджає з Городища.
"Який вредний дід, який скажений дід, — і сльози образи і злості спадали на гриву коня. — Ну, добре ж. Не приймаєте, не хочете — сам стану партизаном. Сам партизанитиму". Міцно затискує тремтливі уста і кулаки.
XXX
Високе досвітнє небо затулили зарості колючого терну. На дрібнолистих гілках рясно синіють огорнені сизим пилком ягоди, перемежовані розчепіреними пучками продовгуватих колючок. Чагарник тут позаплітався таким густим вінком, що й виплазувати з нього не так-то безпечно.
Іще в пам'яті Созінова пропливають холодні клаптики недобрих переживань, а серце починає зогріватися тією надією, тим передвісником радості, коли уже щось зроблено і чується сила — зробити ще більше, значніше.
Знову уява перебирає прикмети і лісу, і поля, і доріг, якими його вели — зараз так потрібно знайти у безкрайньому світі той невеликий клаптик землі (праворуч на сіру дорогу виповзає з лісу покалічене коріння, попереду в глинястім яру заспівує струмок, а посередині поле з гривастим вівсом). Там лежить на землі його наган. Дістати його і почати партизанити — годі вже доганяти своїх, коли всі дороги забиті німцями.
Відшукує війчасті голівки маківок, і солодке зерно ще більше розбурхує голод.