Можливо, цей лист стосується і його, Котляревського. А що мав на увазі Сергій, коли казав про звістку, яка ось-ось має бути в Полтаві? Чи не Туманський і є той, хто привіз цю звістку? Та чого ж він мовчить? Коли б щось добре, то вже б, мабуть, сказав...
В останню хвилину під якимось приводом хотів був попросити Туманського утриматись від розмови, не відволікати нею господаря дому і його друзів. Але поручик поводився так, ніби зовсім не помічав його стану. Не поспішаючи, розстебнув два верхні ґудзики на мундирі й дістав із бічної кишені невеликий пакет, перев'язаний зеленою стрічкою. Розв'язавши її (стрічка в одній руці, пакет — у другій), він підійшов до Котляревського:
— Це вам, пане майор. Сподіваюсь, він цілий і неушкоджений, хоч, признатись, дуже боявся: ану ж промокне. Дощі почалися ще перед від'їздом і тільки за тиждень перед Полтавою вщухли.
Іван Петрович не квапився приймати пакет, і Туманський, загадково усміхнувшись (такий молодий і вже хитрун), сам розпечатав його й дістав звідти вчетверо складений цупкий аркуш паперу й ще кілька аркушиків, трохи менших розміром, і, глянувши на Івана Петровича, спитав:
— Дозволите оголосити?
— Гаразд. Прошу вас, поручику.
— 3 радістю. Я готовий.
Але перед тим як читати, Туманський мимохіть кинув погляд на стіл, погляд його помітили, і першим — Сергій.
— Михайле Миколайовичу, пожалій гостя. Він же з дороги і, мабуть, помирає від спраги.
— Так налийте йому! Та скорішеї Сергій розкоркував пляшку, налив у склянку іскристого вина:
— Прошу! Тут один ковток — не більше.
Туманський не міг відмовитись: подавав підполковник, до того ж так щиро, по-дружньому. Він прийняв склянку й випив одним духом.
— Молодець! — похвалив Сергій.
Туманський, подякувавши, став читати із розгорнутого аркуша, вимовляючи кожне слово чітко й роздільно:
— "Санкт-Петербурзьке Вільне товариство любителів російської словесності, поважаючи відмінні знання в науках і вітчизняній словесності... майора Івана Петровича Котляревського, відповідно до статті 33 Статуту, обрало його в почесні члени..." — Прочитавши всю фразу одразу, поручик зробив невеличку паузу і вже тихіше й спокійніше читав далі: — "Цей диплом підписали: Президент Товариства — Глінка Федір Миколайович, Секретар — Нікітін Андрій Опанасович власноручно". — Звертаючись тільки до Івана Петровича, закінчив; — Я маю честь повідомити вас, пане майор, що "Енеїди" вашої п'ята частина, читана на засіданні "Вченої республіки" паном Гнєдичем, за одностайною думкою оної, буде опублікована у ближчий час в одній із книжок журналу "Соревнователь просвещения и благотворения", з чим дозвольте вас, пане майор, щиро привітати й поздоровити!
Вклонившись, Туманський вручив Котляревському диплом і список Статуту. Іван Петрович, прийнявши із рук поручика всі папери, і схвильований, — усе ж це було так несподівано — хоч і зовні спокійний, обійняв юнака:
— Це так раптом. Не знаю, що й сказати. Спасибі вам, Василю Івановичу!..
— Ви своє сказали, ласкавий пане, тепер наша черга, — підійшов до Котляревського Сергій Іванович. — Ну що ж, як бачите, і в нашу глушину доходять іноді приємні вісті, а винуватець усього ви, Іване Петровичу... Дозвольте ж з цим вас і поздоровити і, як годиться за народним звичаєм... — Сергій обійняв Котляревського й трикратно поцілував. Відсторонився на мить, весело засміявся: — Ось вам і звістка... А ви боялись...
Майор не встиг відповісти, як підійшов Матвій, відтіснив брата:
— Дозволь і нам з господарем наблизитись до іменинника. — І, ставши перед зніяковілим Котляревським, широко розвів руками. — Не сподівався від вас, що зумієте розворушити декого й у столиці. Прийміть і мої поздоровлення! Я ж давній ваш шанувальник і на цьому стою.
Новиков мовчки обійняв друга.
— Звичайно! — озвався Сергій. — Таке повідомлення треба окропити, і негайно. Поручику, сідайте зі мною поруч, ми вас сьогодні не пустимо так просто. Ви нам повинні розповісти все, що знаєте, чим живе наша столиця.
— Що саме вас цікавить, пане підполковнику?.. Та мені ж їхати треба.
— Опанасівка підожде трохи, — підтримав брата і Матвій.
— Але ж... — .заїкнувся Туманський. — Але що вас цікавить?
— А все, поручику. Усе, що знаєте... Насамперед, певна річ, про вечір у старому домі Державіна. Як поживає Дар'я Олексіївна?
— Так ви знаєте, де був вечір?
— А чому б і ні, — хитрувато мружився Сергій. — Добра слава має крила. Отже, розкажіть, хто був на вечорі, що говорили, ну, хоч би про нашого іменинника?
— Ось цього, безперечно, згадувати не варто, — зауважив Котляревський. — Найцікавіше, панове, я вважаю, почути, що нині нового в літературі. Що написали пани Рилєєв, Крилов, молодий Пушкін?.. Ви з ними, можливо, знайомі?
— Знайомий, Іване Петровичу... І навіть більше — Рилєєв і Пушкін друзі мої, — охоче відповів Туманський. — Але ж... не знаю, з чого починати. — Йому хотілося виконати прохання братів Муравйових-Апостолів і не хотілось робити неприємності Котляревському, хоч, власне кажучи, в розповіді не було б нічого неприємного. І все ж таки... — З чого ж почнемо?
— Давайте з цього. — Новиков налив у келих Туманському трохи вина. — Прошу, панове, підняти свої чарки за нашого дорогого Івана Петровича! За нового почесного члена Вільного товариства! За здійснення ваших надій і задумів, Іване Петровичу!
— Щоб добре жилося вам, — усміхнувся Матвій, підносячи й свій келих. — Разом з нами!
— Спасибі! — стримано відповів Іван Петрович.
Задзвеніли чарки, наповнені червоним угорським вином, заіскрилися під світлом свічок. Випивши, Іван Петрович звернувся до Туманського:
— Прошу вас, поручику, передайте, коли повернетесь до Санкт-Петербурга, мою щиру подяку панам Глінці, Гнєдичу, Нікітіну й усім іншим, хто взяв у цьому ділі участь. Я повинен сказати: не про мене така честь — мої далекі друзі вшанували великою увагою мову мого народу, якою написана моя "Енеїда". Це — головне, і за це я низько дхиляю сиву свою голову перед ними. Посилаю в дарунок Товариству сорок примірників "Енеїди". Але чого вартий цей скромний дарунок, як порівняти з їхнім, даром? — Котляревський оглянув усіх за столом і, зітхнувши, тихо додав: — Якби ж то живий був учитель мій... отець Станіславський! Якби почув...
Туманський обсмикнув на собі мундир, посидів хвилину в задумі й почав:
— На тому вечорі пана Гнєдича Миколу Івановича було обрано віце-президентом нашого Товариства. Пропозиція про обрання його була несподівана, але її підтримали всі одразу. Микола Іванович — наш земляк — став у той вечір віце-президентом Вільного товариства любителів російської словесності; сам Гнєдич не встиг нічого сказати, як був обраний заступником Глінки. Уже, коли проголосували, він, украй збентежений, підвівся, низько вклонився й подякував за високу честь, додавши, що всі свої знання й сили віддасть спільному ділу. А потім... — Туманський зробив невеличку паузу, скоса глянув на Івана Петровича й сказав: — Потім пан Гнєдич повідомив Товариство, що на його адресу надійшов пакет з творами, і він просить дозволу ознайомити присутніх з його змістом.
"А хто автор?" — спитав Бестужев. "Він — автор української "Енеїди", уривок з якої ми торік читали на одному з вечорів "Вченої республіки". — "Так це ж Котляревський!" — сказав Рилєєв. "Що ж ви, батечку, мовчали досі?" — спитав Глінка. "Я трохи прихворів, але сьогодні, якщо дозволите..." — "Так просимо!", "Будь ласка!" — почулися голоси.
У залі все прийшло в рух. Кожному хотілося бути ближче до Гнєдича. Ми всі, тобто Бестужев, Рилєєв, Анічков і я, теж підійшли ближче до Гнєдича. Підійшов князь Цер-телєв.
Микола Іванович почав читати. Читав він, скажу вам, панове, чудово, нічого подібного, признаюсь вам, я досі не чув. І хоч мова здавалась декому незвичайною, Гнєдича розуміли всі, і навіть добре розуміли, він умів виділити де жестом, де інтонацією думку автора; у залі все частіше лунав сміх, сміялись тому, що не можна було втриматись.
Я, звичайно, разом з усіма хапався за боки й не міг, одначе, не бачити, що робиться в залі. Глінка, спершись на руку, мружився, немов йому заважало світло. Нікітін, Анічков і Рилєєв мало не плакали від захоплення. Цертелєв і Бестужев були стриманіші від інших, але князь, що добре розумів мову поеми, інколи зазирав через плече Гнєдича у зошит, ніби не вірив, чи все так записано, як читає Микола Іванович.
Передихнувши, Туманський потер високе, по-юнацькому чисте чоло.
— Що ж далі? — перехилився через стіл Матвій.
— Забули? — усміхнувся Сергій. — Я вам, коли хочете, нагадаю... Що, наприклад, сказав Бестужев, послухавши поему? А що вволив сказати Рилєєв? Адже вони не могли промовчати.
— Не тільки вони — майже всі говорили, хоч мені особисто запали в серце слова Бестужева й Рилєєва. — Туманський знову глянув на Котляревського. — Дозволите? Я скажу, хоч, може, і не зумію передати все як слід.
— А ви сміливіше, — попросив Сергій. — Тут вас ніхто не видасть.
— А я цього не боюсь.
— Тим більше, — доброзичливо усміхнувся Новиков.
— Так ось. Бестужев висловився в тому розумінні, що нічого подібного досі він не чув. Йому сподобались і мова поеми, і характер, і показаний у ній народний побут. Вперше народ український, сказав він, представлений на нашому вечорі ось таким твором, смію твердити, блискучим, незрівнянним. Але це деталі.
— Помилуй бог! Нас якраз і цікавлять деталі... Але що інші? Ну, хоч би Рилєєв? — допитувався Сергій. — Ви натякнули, що він теж говорив.
— О, так, він перший підтримав Бестужева. Він сказав, що Олександр Бестужев тисячу разів має рацію, а ви, Іване Петровичу, — перший великий поет України. І ще одно позабув, даруйте, ради бога. Коли прощались, пані Державіна зволила затримати Гнєдича й мене. Миколі Івановичу вона сердечно подякувала за справді артистичне читання й доставлені їй поемою задоволення і додала: "Жаль, що не можу бачити самого автора і сказати йому про все це особисто. Але, я певна, він про все дізнається і, як людина розумна й талановита, не образиться за таке відверте захоплення його роботою". — "Ми постараємось усе передати, — відповів Микола Іванович. — Усе, що ви сказали, що сказали інші..."
Ніяково мружачись, ховаючи сором'язливість за вимушеною усмішкою, Котляревський, користуючись невеличкою паузою, звернувся до Туманського;
— Не сподівався від вас, поручику, такого багатослів'я, а ще ж і молодий; можна було б і утриматись від деталей...
— Простіть, Іване Петровичу, у наї, як ви знаєте, кажуть: за що купив, за те й продав, слова з пісні не викинеш.