Історію вже перечитав кілька разів, а більше
підходящого нічого в бібліотеці не було. Часом візьме книжку, читає-читає, а воно як ото станок ткацький торохкотить.
"Чистая мафематика — се где разумная способность человека, отделяясь от всякой материи, занимается свободно вещами, внешним чувствам не подверженным, делает их возможными действительными, дает им различные виды и назначения. Такова мафематика. Но она лишает прочих полезных познаний, требуя безпрерывных упражнений в ней или в ее остротах, часто безполезных, но которые привыкли называть мафематическими чудесами. Мафематиков положение воистину страшно: они не могут примечать как время, шумя на быстрых крыльях, похищает у них половину дня или половину ночи..."
Коли Тарас прочитав цю фразу, у нього попросту замакітрилося в голові. Не те, щоб він ніколи не натрапляв на речі, яких не розумів. Траплялося та ще й часто. У самій "Псалтирі" — скільки хочеш. "Онагр" скажім — що воно? Або "источьници безьдны сугоу непричастьни?" Цього вже ніхто не розбере.
І все ж від того в голові не крутиться. А тут... Вже перше слово: "чистая мафематика". А хіба буває ще брудна?.. "Разумная способность человека" —отже буває й нерозумна... "Отделяясь от материи" — якої материи? Сукно, полотно... "внешнім чувствам неподверженным"... Яким це "внєшнім"? А які ще бувають "делает их возможными"... Кого це? "Дает различные виды"... Які види? Ударив по виду, кажуть... "и назначенія"... Що це? Овець значать —вухо надрізають...
І голова пішла завертом. А тут іще отець Григорій наскочив.
— Ти знов у моїх речах риєшся?
— Я тільки книжку...
— Сьогодні книжку, а завтра й гроші потягнеш! Щоб ти не смів і близько до моєї кімнати підходити — чув? Ич — франт! Пшов!..
Отець Григорій приїхав з економії вигравши, був у доброму настрої й тому так лагідно обійшовся з Тарасом. Але Тарас сприйняв це цілком по-інакшому.
Насамперед, йому було соромно, що його піймали вдруге на гарячому вчинку. Він тепер підріс і якось перестав відноситися до того по-хлоп’ячому. А потім — його дуже образило слово "франт".
Він не знав, що воно означає і, власне, тому відчув образу. І дивна річ! Стільки образ, стільки несправедливостей зазнавав на своєму віку, але якось... скоро забував їх. Всі образи від Совгиря давно вивітрилися у нього з голови й він згадував Совгиря тільки із вдячністю. Не чув зараз ненависті ні до мачухи, ні до дядька Павла, ні навіть до Богорського, не кажучи вже про брата Микиту. До всіх них відносився із всепрощенням вже навіть тепер, і от тільки о.Григорія довго не міг забути із його отим неврозумілим словом "франт". Вже перестав бути селянським хлопцем і попівським наймитом, вже вкусив від древа пізнання добра і зла і знав вже ціну і людській ласці, і людській ненависті, а отця Григорія все пам’ятав. І не бив отець Григорій Тараса ніколи і не лаяв паскудно, але як тільки пам’ять на незримих крилах своїх приносила перед очі суху постать отця Кошиця, тонкі безкровні уста — з них чулося оте незрозуміле "франт", що гарячим залізом впеклося на дошках пам’яті й не стерлося ніколи.
Загалом же жилося Тарасові у отця Григорія непогано. Він заспокоївся, нервова система прийшла до порядку. Впору їв, впору спав у теплому, був одягнений чисто — вже й натяку не було на яких паразитів, бо матушка того не любила. І все ж чогось бракує Тарасові, а чого — і сам не знає.
Безконечний і вічний ланцюг домашньої роботи, скука бездіяльних вечорів і свят, бо кімната з книжками була тепер недоступною Тарасові. І в батьковій хаті були зимові вечори, але не було скуки. Бо там усі були одно, а тут нарізно. І на тлі цієї скуки всяка найменша подія викликала зацікавленість, а всяка дрібниця здавалася подією.
От закликав батюшка кравця яврея Левка. В ті часи не було звичаю давати матерію кравцеві, щоб він шив дома, а брали самого кравця — щоб легше було стежити, аби не крав. А вони все одно умудрялися, пришиваючи собі до підкладки або навіть до сорочки цілі шматки матерії.
Оцей Левко був балакун великий і брехун. Іноді, було, так забрешеться, що й сам не знає, як вилізти. Особливо як почне оповідати свої пригоди. Де він тільки не бував і чого тільки не бачив! І людей бачив чорних і жовтих, і безголових, і птиць бачив, що людською мовою говорять. Дуже любив про війну розповідати. І все, було, у нього хтось із кимсь воюється, найбільше білий цар із чорним царем.
Він знає і як чорта з горілки вигнати і казок без числа: про жонатого сатану, про салдата, що нічого не боявся і т.д. Тому там, де є діти, вони й не відходять від Левка. Та і в отця Кошиця були раді Левкові й слухали охотно, хоч батюшка й іронізував трохи з усіх отих дивних Левкових пригод.
Піде Левко — і знов одноманітно, знов скучно, аж поки ще хто-небудь явиться.
Приїздили часом священики. То так провідати, то підночувати по дорозі. В горницях нетоплено, то гостя приймають у кухні, й Тарасові повна нагода наслухатися всякої всячини. Бували й цікаві розмови, бували й нецікаві.
Багато нарікали попи на свого благочинного. З їх оповідань виходило, що то таки справді якась особлива постать. З людьми поводиться, як звір. Кличуть його до хворого, щоб висповідати, а він:
— Іще твого хворого чорт не візьме, а мені зараз ніколй.
Породілля прийде на сороковий день на молитву. Грошей нема. То благочинний радить:
— Іди до жида, може, він тобі дасть молитву без грошей, а я не дам.
В однієї баби вмерла дитина, поховати нічим, а отець благочинний без грошей не йде. Баба питає:
— А що ж мені з дитиною робити?
— А що хочеш, те й роби! Хоч собакам викинь, а без грошей я ховати не хочу...
Тараса не дивувало таке відношення: як селянин, він знав, що у попа очі завидющі, руки загребущі. Але він думав, що ті властивості попівство проявляє тільки відносно мужика, а от показувалося, що і з своїм братом вони не кращі.
— Я як промовувався, так от уже все готове. І "заручное прошеніє" у мене, але правильність його має ствердити благочинний. Іду я до нього, кажу — так і так, маю одобреніє від прихожан... А він і договорити мені не дав:
— Десять рублів.
— Я й так, я й так — куди там! І говорити не хоче! Тільки й виторгував я у нього рубля — помінилися за дев’ять. Чотири я там же йому дав, карбованця —срібного на ярмарку, у Вільшаній, карбованця братові його дав, коли прийшов брати презентальні бумаги, а три ще зосталося. Та як зустрілися ми раз у Зеленій Діброві, як напосів на мене — давай та й давай!..
— Та де ж я вам візьму, як у мене нема?
— Де хоч бери, це не моє діло.
Батюшки обурюються. І в їх устах чує Тарас дивні слова:
— Хіба він один такий! Вони всі такі. Он як стало мені треба метрики, пішов я в "Духовне правління". Зробили мені там виписку, іду я до протоієрея на підпис. А він мені зразу:
— А заплатив ти за труд у канцелярії?
— Я ще, кажу, нічого не дістав, то й не мав за що платити.
— Ну як там хоч, а мені маєш заплатити. Це діло коштує три рублі.
— Немає в мене трьох рублів, а є тільки три злотих.
— Ну так і йди проч, дурак.
— Узяло мене зло, та й сам уже не знаю, як я виговорив:
— Це ви вже, кажу, отець протоієрей, напрасно... Я й від свого архіпастиря такої грубості не чув.
— Як затупотить він на мене нотами! Як закричить! Так я й пішов ні з чим.
Батюшки обурюються. Батюшки кажуть, що "вони всі такі", а Тарасові
дивно. Хто це "вони"? А ви всі хіба не такі самі? Вже самого отця Григорія взять. Та він же ж нічого не пропуститьЛЦо б не побачив у селянина — зараз собі просить.
— Он бач скільки у тебе вівса! От і дав би батюшці для коней. Для кого я коней держу, як не для вас? А ви мішечка вівса жалуєте?
-Побачить у баби прядиво — і до баби пристане.
— А ти б, молодице, й матушці дала б трошки прядива. От би воно за твою душечку й пішло б.
І отак з усього й з усіх. Родиться чоловік — попові дохід, хреститься — дохід, причащається — дохід, жениться — дохід, заболіє — дохід, помре — дохід. Усе життя йде подові на користь!
У кого є бджоли, той за вінчання чи там за похорон тягне батюшці вулик або два. У кого вівці, приводить вівцю чи там барана, а то й телицю. Коваль обіцяє на весну полагодити борони та окувати новим залізом воза. Плотник "презентує" кілька грабель та люшень. Колесник — пару коліс, ткач — полотна. І так без кінця.
Молода прийшла на весілля просити — несе шишки, а матушці поміняється напрясти кілька починків, а молодий два-три дні помолотити. Баба за молитвою прийшла для рожденного — паляниця, курка й пляшка горілки. А один випадок так обурив Тараса до глибини душі.
Прийшла удова й просить отця Григорія, щоб повінчав її сина із засватаною дівчиною. Але чомусь одразу зачинає з рясних сліз. І отець Григорій теж чомусь одразу починає сердитися.
— Ні, ні, ні!.. І не проси!.. Не повінчаю!.. Я тобі раз уже сказав — і годі. І не ходи, і не проси.
Баба аж заходиться від плачу, а отець Григорій жене її з хати. Вже й матушка почала вступатися.
— Але ж бо, господинку... Вони люди бідні, втратилися...
Матушко! — одрізав отець Григорій. — Я в ваші діла не мішаюся, не мішайтеся і ви в мої. Як я ту дівку кликав до себе на службу, так не захотіла!
І батько і мати згодилися, а вона — не піду та й не піду! Отак вони усі! Заміж —аж наввипередки, а до мене на службу не хотять. Треба ж хоч одну провчити!
Треба, щоб вони тямили, хто я такий у Кирилівці!
Гидко стало від того Тарасові. От так ієрей!.. Бувало Кошиці виберуться в гості до отця Лободи, священика зеленодібрівського. Тоді Тарас упорає попову кобилу, а сам іде до сестри. Але сидить у неї здебільшого мовчки. Зате вже Катря не вмовкає й на хвилинку.
— Ну, як тобі живеться у батюшки? Нічого?
Тарас красномовно здвигає плечима. Це має означати: от живеться, як живеться.
— Платять вони тобі що чи так?
Тарас кивне вверх головою: ото, мовляв, скажеш...
— Не платять нічого? Ну, що ж... ти ще хлопець. Тебе ж треба не тільки прогодувати, а й одягнути. Он ба’ який ти тепер! Не те що приходив до мене обдрипаний та вошивий — пам’ятаєш?
Пам’ятати Тарас пам’ятає, але йому неприємно, що Катря на тому зупиняється. А вона, як навмисне.
— Пам’ятаєш, як ото ти тоді прийшов до нас? Я собі пораюся й не туди. Коли глянула на лаву — матінко пречиста!.. Що воно сидить? Зразу й не пізнала.