Світло від канделябрів падало на стіл і на розставлені на ньому келихи, вази з фруктами, закуски, карафку з солодкою водою, чорну високу пляшку, на зосереджені обличчя: задумливе — Новикова, трохи меланхолійне — Матвія, уважно-допитливе — Котляревського, пристрасне, на якому ще залишались сліди внутрішньої бурі, — Сергія.
Молодший Муравйов-Апостол усміхнувся:
— Що у вас, Іване Петровичу? Над чим працюєте? Чув я у Санкт-Петербурзі — та про це говорять і у Василькові, — що ви закінчили поему. Одну із нових частин її читали, як про це я знаю, цим літом у домі вдови Державіна.
— Ви знаєте? — здивувався Котляревський. — Воістину, нічого на світі нема таємного, хоч що тут і ховати? Так, закінчую поему, та ніяк не можу поставити крапку.
— А ви рішучіше беріться за це... Треба, ой як треба побачити її повністю виданою!
— І я про це думаю, але ж де її опублікуєш? Навіть окремої частини нема де приткнути.
— Не кажіть. Ось скоро одержите звістку.
— Яку? Чи не можна уточнити, Сергію Івановичу?
— Охоче все розповів би вам, але не маю повноважень, пробачте.
Не бажаючи видаватись настирливим, Котляревський більше нічого не спитав.
— Розкажіть, будьте ласкаві, куди нині їздили? — спитав Сергій. Шануючи витриманість майора, навмисне перевів розмову на інше. — Нам господар цього дому розповідав, що ви кудись терміново виїздили, хоч могли б і не поїхати.
— Це так думає Михайло Миколайович, а я не міг. Від свого імені легше було б відмовитись.
— Виходить, щось серйозне?
— Не можна про це говорити спокійно. — Котляревський відчув у запитанні молодшого Муравйова-Апостола щиру зацікавленість, промовисті були і погляд Матвія Івановича, і тиха увага Новикова. — Одначе послухайте...
Іван Петрович все розповів.
— Це жахливо! — схвильовано заговорив Матвій Му-равйов-Апостол, як тільки Котляревський закінчив розповідати. — Жахливо, що все це дозволено і навіть прикривається законом.
— Це дикість, — підхопив слова брата Сергій, увесь білий, як полотно, — коли одній людині дано право називати іншу своєю власністю.
— А пригадайте, що Раєвський писав у записках "Про рабство селян", — заговорив Новиков. Блідо-червоні смуги прорізались на його довгастому обличчі, а очі блищали синім вогнем. — "Дивлячись на поміщика російського, я завжди уявляю, що він випоєний слізьми і кривавим потом своїх підлеглих, а сама атмосфера, якою він дихає, просякнута зітханнями цих нещасних..."
Сергій мовчки слухав, то бліднучи до неможливого, то вогнем спалахуючи, і тоді гаряче полум'я заливало його юне, свіже обличчя. Він мав щось сказати, але, хвилюючись, не міг і, тільки трохи заспокоївшись, сказав:
— Прийде час, панове, і над головами всіх оцих душовласників гряне страшна кара. Усі сльози сирітські, вся кров невинних упаде на їхні голови. Це неминуче, як день зміняє ніч!
— Що ви, мосьпане! Освічені люди цього не допустять, — озвався Котляревський. — Адже може пролитись багато крові.
— Освічені кати ні в чому не поступаються неосвіченим, а якщо хочете, вони набагато жорстокіші. Ви не згодні зі мною?
— Ні, я не про те. Я про користь освіти. Вона дуже потрібна, бо неосвіченість — причина всього нашого лиха.
— Як на мій погляд, неосвіченість — наслідок, а причина в іншому, її шукати треба в суспільних порядках, що існують... Я поважаю ваші погляди, Іване Петровичу, — сказав Сергій, обережно торкаючись руки майора, — але мене важко переконати, тож не будемо про це... Я хочу сказати про інше. Ваше добре діло, якому ви присвятили життя, ваша поема "Енеїда" й опера "Полтавка" — хочете ви того чи ні — допомагають знайти відповідь на питання, де причини нашого лиха... Головне — ваші твори допомагають людям пізнати себе; всім тим нещасним, які не бачать сонця, допомагають відчути свою людську гідність, вчать стійкості й віри в свою долю. І це — повторюю — найголовніше в вашій роботі... Ми всі тут, здається, ще не старі люди і можемо назватись молодою Росією, отже, Іване Петровичу, перед вами — молода Росія, вона щиро вдячна вам за вашу добру, чесну роботу, вона ніколи не забуде, що ви зробили для її майбутнього...
Вражений до глибини душі, Котляревський слухав. Так просто й так проникливе ще ніколи й ніхто не говорив про його творчість, її значення.
Іван Петрович потис руку Сергієві і, усміхаючись, сказав:
— Спасибі на доброму слові! Слухаючи вас, я, здається, і сам помолодшав. Тільки навряд чи заслужив я. Є поети й кращі. Мені лишається ще раз висловити вам сердечну вдячність і відкланятися. Був радий познайомитись. Сподіваюсь, ще не раз зустрінемось.
Втрутився Новиков:
— І не думайте. Все на столі дожидається. Прошу всіх. Візьмемо по чарці. Чи схочете образити?
— Та що ви! Охоче підніму чарку за вас, друзі мої! — сказав Котляревський. Новиков налив чарки.
— Хай усе буде добре! За вас, Іване Петровичу! — промовив він тихо.
Котляревський відчув у словах і поведінці Новикова щось незвичайне, його друг говорив одно, а розумів дещо інше: здивовано глянув на господаря, той зніяковів, але тут же, оволодівши собою, підняв чарку:
— За все те, що сказано тут, не гріх і випити. Отже... Але випити ні гості, ні господар не встигли. Увійшов старий слуга Новикова, спинившись на порозі, оголосив: пожалував ще один гість, якому неодмінно треба господар. Гість твердить, що прибув з самого Санкт-Петербурга. Нехай пробачить Михайло Миколайович, але він, старий слуга, впустив приїжджого, і той жде в передпокої...
Гість був офіцер. Зовнішній вигляд — густо припалі пилом чоботи, досить прим'ята шинеля, обвітрене, аж засіверене обличчя — красномовно свідчив, що пробув він у дорозі не одну добу, і тільки невідкладна справа змусила його постукати до зовсім незнайомих людей, якщо він дозволив собі в такому вигляді з'явитись у порядний дім, та ще й пізнього вечора.
Чітко звівши високі каблуки докупи, гість відрекомендувався:
— Туманський. Василь Іванович. Поручик. Примітивши в кімнаті військових, до того ж високих чином — підполковника, майора, поручик зрозумів, що погарячкував, прийшов невчасно, його тут не сподівались, і, без сумніву, він завадив поважним людям своєю несподіваною появою. Поручик попросив вибачити його за безцеремонне вторгнення, але тут же пояснив, що відкладати свій візит на ранок не міг, бо затримуватись у Полтаві йому ніяк не можна; виконавши дане йому доручення, він одразу ж і поїде, бо на нього ждуть удома батьки, яких він давно не бачив.
Новиков вислухав трохи плутане пояснення гостя і, одразу зрозумівши, що має справу з дуже молодою люди ною, привітно усміхнувся й сказав, що він, господар дому радий поручикові, з чим би той не приїхав, отже, нехай він скине шинелю, присяде до столу і розповість, звідки він і з якою спішною справою пожалував, причому почувати себе він може цілком вільно, говорити теж, бо в кім наті його, тобто Новикова, друзі.
— Хочу вам пояснити, ласкавий пане, — сказав поручик, злегка нахиливши голову. — Мені, власне, треба побачитись з паном Котляревським, якого не маю честі знати особисто. Я заїжджав до нього додому, і мені сказали, що він до вас пішов... Між іншим, у мене й до вас справа. Просили передати листа. Ось він, прошу.
— Від кого ж?
— Вручив його пан Нікітін, Андрій Опанасович, секретар Товариства любителів російської словесності.
— Дякую, поручику! — Новиков прийняв від гостя І невеликий голубий конверт і поклав не розкриваючи на письмовий стіл. — Прошу вас, мосьпане, познайомитись... Сергій Іванович Муравйов-Апостол.
Туманський виструнчився:
— Маю честь представитись, пане підполковнику!
— Не так офіційно, поручику, — по-дружньому, скоріше навіть весело зауважив Сергій. — Адже ми не в строю... Так ви із Санкт-Петербурга?
— Так точно. Майже місяць був у дорозі.
— Матвій Іванович Муравйов-Апостол, — рекомендував далі Новиков гостей.
— Затяглась, одначе, ваша поїздка, — сказав Матвій, вітаючись.
— Осінні дороги, самі розумієте.
— Ніби в інший час вони кращі. Хто по них не їздив той і горя не бачив.
— На жаль, це правда. Тричі застрявав, довелося просити селян, щоб витягли екіпаж.
— Котляревський Іван Петрович, — сказав Новиков, підвівши поручика до майора, що стояв у кінці столу. — Той, кого ви шукаєте.
— Радий вас бачити, — засяяв Туманський.
— Дуже приємно, — привітався Котляревський і стримано потис руки. — Надовго до .нас?
— Сьогодні ж і далі. Мені, власне, в Гадяч треба, точніше — в Опанасівку, до батька й матері, у відпустку їду. А по дорозі — до вас. Маю доручення. Пакет. Дозвольте вручити?
— Будь ласка.
— Не знав, що побачу пана підполковника і Матвія Івановича. Багато чув про них... у Санкт-Петербурзі ще.
— Що ви, поручику, — м'яко зауважив Матвій, світячись доброю усмішкою. — Нічого путнього про нас ви не могли почути. Такий уже вік. Та не в цьому, одначе, суть.
— Саме в цьому. На мою думку, більшість друзів моїх були б щасливі бачити вас, говорити з вами.
— І все ж таки, милий поручику, суть нині в тому, ідо ви з дороги, але господар, мабуть, вирішив вас голодом заморити.
— Ви неможливі люди... Поручику, шинелю вашу! Савелію, прийми... І — до столу.
Туманський швидко й спритно роздягся, старий слуга забрав у нього шинелю й капелюх, поручик лишився в мундирі, і всі раптом побачили, який він ще молодий. Зрозумівши значення поглядів, Туманський зніяковів, запашів рум'янець, щиро пожалкував, що напередодні виїзду поголив вуса — піддався на умовляння друзів, але йому так привітно й дружньо усміхались, що він одразу ж відчув себе досить вільно, як, мабуть, почував би себе у колі однолітків — товаришів по службі.
Новиков ждав, поки всі сядуть за стіл, щоб насамперед вислухати Туманського. Але той не поспішав пояснювати мету свого приїзду, ніхто, проте, і не квапив його. Усі лишались більш-менш спокійні, тільки одного Івана Петровича бентежила невідомість.
Позираючи на жваве обличчя поручика, Котляревський подумав раптом про свої рукописи, які кілька місяців тому надіслав у Санкт-Петербург Гнедичу. Той відповів, що депешу одержав, але більше ні слова не додав. Така вже, мабуть, звичка у столичних літераторів нічого зопалу не обіцяти... І ось тепер цей нежданий візит. Поручик привіз Новикову від Нікітіна листа, вони ж з Гнєдичем, як відомо, досить часто зустрічаються на засіданнях Товариства любителів російської словесності.