Щипали траву, дмухали в землю. І вже повітря наповнювалося дратівливим запахом молока: всі троє лише зараз відчули, як вони зголодніли. Івась, той очей не відривав од пастушкової торби, де ж повинно бути щось їстівне. Ашот же сердито возився з гвинтівкою: підтягував ремінь.
Тетяна дивилась, дивилась на важкі коров'ячі вим'я, врешті не витримала:
— Село ваше далеко?
— Нє,— мотнув головою пастушок.— Тільки вам туди зараз не можна.— Він про щось, мабуть, догадувався, а то й просто не вірив, що вони — не партизани.— Поліцаї вас одразу ж спіймають. Вони знаєте, які зараз злі?
Тетяна вже знала: по Гайдукові. Однак треба було щось робити: якщо вони не знайдуть що поїсти, то далеко не зайдуть.
— А ти не зміг би сходити в село? — запитала нерішуче.— Щось принести поїсти?
— Нє... у мене ж корови...
— Ми їх попасемо,— продовжувала умовляти Тетяна.— Поки ти збігаєш... А за це ми тобі ось що дамо.— Тетяна поспіхом зняла з себе жакет, поверх кофти надітий.— Ось на, передай матері.
— Не треба,— аж одсахнувся пастушок, обличчя його враз стало якесь ображене.— Мати мої давно вже вмерли...
Подумав, подумав, зблимнув світлими віями:— Я б і так збігав, так дядько Лука мене вб'є.
— Хто це — дядько Лука?
— А староста... Я у нього й живу...
<В наймитах",— подумала Тетяна. І мов тільки зараз помітила, який Fia ньому одяг благенький: сорочина подерта, а штаненята ледь прикривають коліна.
— А ви, мабуть, голодні? — спитав пастушок. 1, не чекаючи відповіді, зняв торбу, поклав перед Тетяною: — Осьо візьміть.
— А ти? — запитала Тетяна.—і Ти ж теж не їв?
— Не, я поїв! Я уже снідав... Це мені на обід.
— Отож і пообідаєш. Чого це ми тебе об'їдатимемо?
— Та беріть! .— В пастушка аж сьози на очах забриніли.-— Я й без обіду... Я звичний...
Тетяна безпорадно оглянулася на Івася, який не міг одірвати од торби голодного погляду, на Ашота, який продовжував сердито возитись з гвинтівкою, звела вдячний погляд на пастушка:
— Спасибі, дитино!.. Як же тебе хоч звати?
— А Колько.
— Спасибі тобі, Колю. Щоб же ти був здоровий і щасливий! — Тетяна не знала, що іще побажати Колькові, а той тільки носом шморгнув, зніяковілий.
— Тіки хліба там мало,— сказав тихо Тетяні.— Зате картоплі багато... Картоплі вони не жаліють: свиням варять, то я беру скіки хочу— 3 жалем зітхнув.— Я і більше набрав би, аби знав, що з вами зустрінуся...
А Тетяна вже дістала хліба окрайчик, в лопух дбайливо загорнутий, дев'ять картоплин — весь обід пастушків. Якраз по три картоплини на кожного. Окраєць, повагавшись, розламала навпіл: Івасеві й Ашотові.
— А собі? — ревниво спитав Івась: ніколи не сяде їсти без матері. Ашот же розламав свою пайку навпіл, простягнув половину Тетяні.
— Бери! — аж сердито.— Ми звірі, да?.. Ти голодний, а ми ситі?
Мусила ділити заново: на три рівні пайки. Колько ж відійшов убік: вдає, що його у траві щось зацікавило.
Почистили картоплю, стали їсти, пильнуючи, щоб не зронити й крихти.
— В школу не ходиш? — спитала Тетяна.
— Нє,— крутнув головою Колько.— У нашій школі поліція. І парти вже попалили.
— А вчителі? Вчителі лишилися?
— Лишилися. Тіки вони вже не учать.
"Те, що і в нас",— зітхнула Тетяна. Доїла останню картоплиігу — ледь черв'яка заморила. Й Івась: підбирає з трави лушпайку тоЕіеньку — чи не лишилася на ній хоч крихта картопляна?.
Тетяна подивилася на корів, що паслися поруч, і Колько глянув туди Ж:
— А ви подоїть... Он ту,— показав на корову з вим'ям найбільшим.
— А тобі не перепаде?
— Не...
Тетяна звелася, підійшла до корови. Та одірвала од паші важку голову, глянула очима терплячими й сивими.
— Не бійтесь, вона не б'ється. Тетяна присіла, помацала вим'я.
— В тебе немає якоїсь посудини?
— Не...
— А куди ж ти доїш?
— А в долоню,— показав складену човником долоню Колько.— Вони мені навмисне посудини не дають, то я у долоню...
Ну, в долоню то і в долоню...
— Підставляй, Івасю, пригорщу!
Спершу напився Івась, потім — Ашот. А вже останньою — Тетяна. Звелася, погладила вдячно корову, і та, мов зрозумівши, що людям більше нічого не треба од неї, одразу ж потягнулась до паші.
Тепер, коли вгамували голод, усім трьом захотілося спати. Очі злипалися, голови важко опускалися донизу. І — аж дзвеніло у вухах.
— А ви поспіть,— сказав їм Колько.— Сюди ніхто не навідується. Я вас розбуджу, коли що.
Полягали тут же, на травиці, м'якій та ласкавій,— і перини не треба!
Проснулася Тетяна од того, що сонце стало припікати у голову. Повіки аж набрякли, голова була важка й несвіжа. Корови вже паслися аж у кінці балки, Колько ж сидів поруч, стережучи їхній сон. Ашот теж уже не спав: умивавсь над струмком. Лише Івась і не думав прокидатися. Тетяна зняла хустку, накрила йому голову: хай поспить, невідомо, скільки доведеться ще йти. Пішла до струмка, вмилася — одразу ж полегшало. Запитала Колька:
— Може, й ти поспиш?.. А я пригляну за коровами.
— Не...
Підійшов Ашот, спитав заклопотано, куди йти далі. Але Тетяна не знала й сама. Знала тільки одне: мали кудись подалі забратися, щоб не потрапити до рук Гайдукові. Стала розпитувати у Колька, які села поблизу, щоб хоч якось зорієнтуватися, бо в оцих бур'янах недовго й заблукати. Але Колько й сам не встиг іще ніде побувати: світ його обмежувався лише рідним селом та довколишніми пасовиськами.
І Тетяна вирішила йти прямо іна південь. Бо на північ — Хоролівка, там повно поліцаїв і німців, а Гайдук напевно ж усіх попередив.
— Пішли до Кавказу! — аж повеселішав Ашот.— Там гори знаєш які?..
"Ой Ашоте, Ашоте, поки до твоїх гір доберемося, то й підошви постираємо!.." Розбудили Івася.
— До побачення, Колю! Спасибі тобі, дитино, за все! Ти ж нікому не кажи, що нас бачив.
— Наскільки й оглядалася Тетяна, стояв укопаним стовпчиком... Йшли аж до вечора. Знову смажило сонце, набивалася до
рота пилюка, все дужче щеміла подерта, подряпана шкіра на руках та ногах. Івась не витримав, мовчки заплакав, налетівши на будячище. "А не лови гав! — смикнула його сердито Тетяна. Взяла його руку, витерла кров.— Дивися уважніше та тримайся Ашота*. Син висмикнув руку, пішов за Ашотом, який продирався крізь бур'яни, аж тріщало: чутно було хтозна й куди. "Ашот, Ашот, тихіше не можна? — "Можна — крила давай!" — озвався Ашот. Вони йшли до вечора, поки знову наткнулися на скирту й вирішили ночувати під нею. Хотілося пити і їсти, бо хоч і траплялися села, вони їх оминали стороною, боячись попастися в руки поліції. Бо ще ж і оця гвинтівка, що з нею ніяк не хотів розставатися Ашот. Ну, навіщо вона йому?
"А як на поліцаїв натрапимо?.. Або на німців?.. Руки вгору й здаватися, да?.."
А багато він навоює отією гвинтівкою?
Скільки зможе. А в табір більше не піде. Якщо й візьмуть Ашота, то тільки мертвого...
Й Івась дивився на Ашота — очі горіли!
Ой, вояки ви мої дорогі!..
Йшла й думала, що його робити. Забратися б подалі, де б їх ніхто не пізнав, а там уже якось воно буде: світ же не без добрих людей. Перебудуть, поки повернуться наші ("А чи повернуться?" — думка єхидна. Тетяна аж головою мотала, її відганяючи), переждуть лиху годину, а тоді знову в Тарасівку. Не може ж того бути, щоб десь руки робочі не потрібні були! Тетяна ладна що завгодно робити, аби тільки якийсь притулок знайти.
Думала про це, коли й спати вкладалася в перепрілій соломі. Та воно, може, й краще: ніхто на таку солому не спокуситься, не прийде по неї, вона і в печі навряд чи горітиме,— тільки й того, що од мишей аж ворушиться. Пищать під самісіньким вухом, і чт/ дужче темнішає, тим заповзятіше возяться. Здійняли нарешті такий шарварок, що навіть Івась підхопився: замолотив сердито кулаками по соломі. На хвилину мов стихли, а потім знов за своє.
— А ти не прислухайся! — пораяла Тетяна синові
— Еге, не прислухайся! Як вони пищать у самісіньке вухо! Врешті не витримали: набрали по оберемку соломи,
послались у бур'яні, од скирти подалі. Івась і тут не міг довго заснути: крутився, вертівся, потім тихенько спитав:
— Ма, а гадюки тут є?
Минулого літа наступив на гадюку (як вона його не вжалила!) і відтоді їх дуже боявся.
— Спи: нема тут гадюк.
— А де вони є?
— Біля води. По болотах.
Івась помовчав, певне, роздумуючи, вірити чи не вірити,— мабуть, повірив, бо спитав зовсім про інше:
— Ма, а ми завтра будемо їсти?
— Будемо... Спи... Покрутився, затихнув.
Спав і Ашот, обійнявши гвинтівку. А зорі, літні, великі, ясні, висли над ними. Он Велика Ведмедиця, онде Мала, он гарячий розлив Чумацького Шляху; скільки зірок, скільки світів — кінця-краю не видно! І серед них, мов пилинка,— Земля: здригається в конвульсіях воєн. Навіщо? Для чого? Невже люди не розуміють, що життя їхнє— мить, спалах, секунда нікчемна супроти оцієї ось вічності? Так нащо ж іще його укорочувати, мучити і вбивать одне одного?
Важко було все те збагнути Тетяні: ось тут, перед лицем неосяжної вічності.
З-за обрію виткнувся місяць: повний, мов із міді почищеної. І на землю, затихлу та сонну, полилось-полилось світло примарне, із казки неначе. Дзвоники якісь зателенькали — ніжно, ледь чутно, чи то, може, вчулось Тетяні? Підклала під голову руку, щоб не так солома кололася, заплющила очі.
Проснулася од якогось звуку. "И-и-и!.. И-и-и!.." — скиглило щось у бур'янах. Наче дитина. Тетяна сіла вслухаючись. А воно іще дужче. "И-и-и1.. И-и-и!.." Мов заведене. І раптом — вереск нелюдський. Такий болісний крик, що в Тетяни аж заледеніло всередині. Ашот підхопився.
— Що то, Ашот?
— Заєць... Лисиця заєць схопив... У нас на Кавказі отак заєць кричить...
Послухали ще: вже не кричав, бідолашний.
— Спи,— лягаючи, сказав Ашот.— Рано ще...
Тетяна сама знала, що рано: світанок тільки-тільки прокльовувався бліденькою смужечкою при самому сході. Все довкола взялося росою, змокріла навіть солома. Івась геть зібгався в клубочок, підсмикнувши коліна до підборіддя, ще й піджачок натягнув на самісінькі вуха: замерзла бідна дитина! Тетяна зняла із себе жакет, вкрила Івася. Передсвітанкова прохолода, напоєна сирістю, тепер повзла аж по спині Тетяни. Вона сама стала тремтіти. Не витримала, звелася на ноги, оглянулась сторожко, чи ніхто не появився поблизу, доки вони спали. Не помітила нічого підозрілого, тільки бур'яни губилися в сірому мороці та чорніла громада соломи. Обережно ступаючи, щоб не намочити ноги в росі, Тетяна пішла до скирти, обійшла її довкола, аж терпнучи од страху: їй раптом здалося, що там хтось зачаївся.
Нікого.
Поступово світало: спершу бралося сизим, потім повільно прозорішало.