У плавнях затривожилась дика птиця і довго, сумовито крякаючи, не могла заспокоїтись.
Проїжджаючи м'якою луговою дорогою між рядами округлих верб, Хмара батогом торкнувся гілки, і зів'яле листя з тихим шепотом, перекручуючись, поволі посипалось на спини коней, на віз і додолу.
Усе: і небо, і перемелене на труху в глибоких коліях дороги сіно, і вогкий гнилуватий повів ріки, і тривожний крик птиці, і невисока росиста отава — сповіщало, що літо вже здає ключі сумовитій осені.
Не раз чуваний розмірений перестук млина нагадав Дмитрові щось до болю близьке, неповторне, від чого защеміло і скоріше забилося серце. Не мав часу розбиратися в плутанині спогадів, бо вже чорнів дощаний млин і зітхало, розсипаючи синюватосрібні краплини, велике колесо. Федір зіскочив з воза і перший зайшов у млин. З нього швидко майнули дві чи три жіночі постаті і зникли, спускаючись до води.
— Добрий вечір, господарю! — поздоровкався Дмитро з мельником, пристаркуватим чоловіком. Уся одежа на ньому, борода, брови, обличчя були покриті солодкуватим димчастим борошном.
Білий пил тремтів у млині, оповивши і обплівши нитками убогі стіни і снасті.
— Доброго здоров'я.
— Кому зерно мелеш?
— Звісно кому — допомічній поліції.
— А людям?
— Не велено.
— Візьмем ми в тебе, господарю, кілька мішків муки.
— Бумажка є?
— Аж три бумажки. Бачиш, які? — злегка рукою торкнувся Федір рушниці. — Хороші?
— Документи справні, — ніяково усміхнувся мельник. — Виходить, ви не з поліції?
— Виходить.
— То ви, хлопці, забирайте муку хоч усю, тільки мене зв'яжіть і покладіть у куток.
— Це можна, — охоче погодився Федір. — Ми люди не горді.
Коли зв'язували мельника, той пошепки запитав у Дмитра:
— Чи не військовий секрет, щоб дорогу до вас узнати... Ви мене не опасайтесь. Німецька власть десь мені держиться. А багато людей тиняється тепер. З радістю пристали б до вас.
Дмитро допитливо поглянув на мельника:
— Хто вони? Добре знаєш їх?
— Чому не знати. Радянські люди.
— Комуністи є між ними?
— Є. Мій зять. Поранений ледве добрався додому, а тепер всихає чоловік без живого діла.
— Ким до війни був?
— Механіком.
— Де живе?
— Третя хата над річкою, коли за течією йти. На хаті гніздо лелеки, — повеселішав мельник. — Може вас звести з ним? Я зараз збігаю.
— Не треба. Самі познайомимося, — прикинув, що про таке діло треба порадитися з Туром.
— Та воно так, вам видніше, як треба робити, — погодився мельник і зашипів на Федора:
— Не так здорово скручуй, не німець же ти. Попусти трохи мотузок.
— Це ж для вашої пользи, — заспокоїв Федір.
— Найшов пользу. Від такої пользи дуба можна дати.
— Не дасте — баби зразу розв'яжуть. Це ви їм за могорич мелете?
— За який там могорич! — образився мельник. — Треба ж хоч чим-небудь допомогти своїм людям... В'яжи ти, скоріше.
Коли Дмитро підхопив третій мішок на плечі, у дверях млина, наче в рамі, стала ставна молодиця. Блискучі очі горіли на її блідому обличчі.
— Дмитре! Дмитре Тимофійовичу!.. — ступила крок уперед, простягла руки і зразу ж безвільно опустила їх.
— Марто! — не вірячи собі, скидає мішок із плечей і випростується рвучко, всім тілом.
Пам'ять в одну мить освітила той затьмарений світ, перенесла в таке близьке й таке далеке рідне село, в глибину минулих весен. Згадки, одна одної дорожча, закружляли, немов крижини в льодохід; проте і в наймиліших споминах таїться підсвідома тривога, як у південь тінь біля корневища дерева.
Хвилюючись, підходить до неї і простягає руку.
— Дмитре... Дмитре Тимофійовичу, — якось несміливо подає руку молодиця, і нема в її пальцях колишньої сили і пругкості.
— Чи думалось, сподівалось? — легко охоплює її руки і виходить з млина.
— А я думала, сподівалась, вірила. Не міг же ти поїхати кудись і не попрощатись зі мною, — глянула на нього, відхиляючи голову назад. — Щоночі став снитись. І коли я вже позбудусь тебе, коли ти моє серце покинеш? — і не може одірватись од свого першого кохання, такого близького і недосяжного. — Як же ти заріс! Я й не знала, що в тебе борода кучерява, — торкається округлої густої бороди.
— Страшним став?
— Іще кращим, ніж був. Тільки очі в тебе тепер як ніч.
— Коли переможемо — зорями засяють. Як у пісні, — ласкаво примруживсь.
— Ой, коли б скоріше наші повернулися, — взялася руками за серце.
— Ти куди думаєш? В млині зостаєшся?
— Ні, додому йтиму.
— Провести тебе? Не побоїшся?
— Нічого в світі з тобою не побоюся! Тільки як тобі?.. — раптом зів'яла.
— Ти чого?
Зітхнула молодиця і нічого не відповіла, дивлячись затуманеним зором на нього і вже нічого не бачачи. Поволі підійшов до воза:
— Денисе Вікторовичу, ви з Федором рушайте додому ("землянку домом назвав, привикаю", — відзначив) — а я подамся в село. Діло є.
— Може поміч потрібна?
— Ні. Пізніше побачимо. Якщо припізнюсь — в Марка Григоровича перебуду.
— Остерігайся ж.
— Дмитре Тимофійовичу, тільки сьогодні приходьте. Ми всі турбуватись будемо, — промовив Федір і спалахнув, наче дівчина.
— Добре, — примружуючись, глянув на парубка. — "А й справді, хлопець, здається, нічого".
Віз м'яко рушив луговою податливою дорогою. Дмитро поправив автомат, підійшов до Марта.
— Чого запечалилась? — охопив рукою плечі, і так пішли обоє вузенькою стежкою понад зубцюватою співучою лінією Бугу.
— Чого? — І гіркота заклекотіла в її голосі. — Будь ти прокляте, таке життя! Увесь свій вік мучилась і мучусь. Вже в останні роки горе почало забуватись. Між людьми і мене за людину вважали, а тепер соромно глянути у вічі всім, тобі... Через Варчука та Созоненка проклятих. Вони тінь на мене кидають. Коли б ці лиходії у безвість пішли — легше б стало на душі. А Ліфер ще нахваляється: прикладами впхаю Марту в свою хату. Або житиме зі мною мов миленька, або на цвинтар в дерюзі винесуть. Сьогодні з тобою здоровкаюсь і тремчу душею, їй не дорікнеш хоч поглядом.
— Не тривожся, Марто. Люди знають, яка ти. Живи чесно і ніхто не дорікне тобі.
— Я, Дмитре, поранених воїнів лікую. У себе на горищі. Найшли з Ніною роботу.
— Знаю, Марто. Спасибі. Колись навідаюсь до твого госпіталю. — Ішов, охопивши рукою плечі Марта, а зарослою щокою притулившись до її щоки.
От і зникла Марта в коноплищі, а він стоїть у затінку, відчуваючи, як непокоїться серце. Пора б повертатись до нового дому. Ні, сьогодні не в силі він зараз іти в ліс. Його кличе до себе село, дивиться на нього очима Андрія, печалиться голубим сяйвом Югини і зітхає тяжким сумом матері.
"Там же німці тепер. Ну й що?.."
Шелестить високе кукурудзиння, шамотять голівки маків, і серце його в тиші так б'є, начебто на річці гупає крига.
Пригинаючись по тінях лип, проскакує шлях і вже рукою береться за свій перелаз; вже над ним низько нависають вогкі, росисті віти розлогих яблунь; трохи далі сумовито шумлять тополі. І от його хата. Надивляйся, Дмитре, на своє мовчазне і печальне гніздо.
Надивлявся Дмитро й надивитись не міг...
Уже небо підпливало кров'ю, уже, прокидаючись, неначе море, глухо стугоніли ліси, коли він легко, по-лісовому, поспішав до Городища.
З багряного, затопленого сходом переліска, мов з пожежі, вийшли дві постаті.
"Хто тут нишпорить?" — миттю заліг у засідці, приминаючи посивілу від роси траву.
І яке ж його було здивування, коли розпізнав Тура і Черевика. Федір, побачивши Дмитра, зрадів, а Тур стримано поздоровкався і несхвальне похитав головою.
— Щось трапилося? — стурбовано запитав.
— Трапилось, — невдоволено промовив Тур. На вогких од роси щоках затремтіли сухі м'язи.
— Що?.. Де дід Хмара? — витягнулось обличчя від напруги.
— Теж пішов свого командира шукати... Федоре, піди назустріч дідові.
— Що ж таке у вас? — полегшено зітхнув.
— Як що? — несподівано обурився Тур і перейшов на "ви". — Це вам, Дмитре Тимофійовичу, видніше. Ви покидаєте загін і навіть не говорите, куди йдете. Я розумію рицарські подвиги — провести жінку до села. Але цей подвиг — кому він потрібний? — цілковите безглуздя, безрозсудність. Ви під паршиву поліцейську кулю підставляли і своє і тої жінки життя. Подякували б вам її діти...
Дмитро мовчки вислухав схвильоване слово комісара, а потім тихо промовив:
— То правда, Саво! Але коли б і ти мав дітей, може по-інакшому судив би мене... Навіть звір не має тої розлуки, якої нам завдав фашист.
— На почуття, Дмитре Тимофійовичу, б'єш? — подобрішав Тур. — Почуття без розуму — це той хміль, який і голову зірве... Перепустки нам, справки треба добути.
— Які?
— Німецькі. Щоб вільно тепер могли по дорогах ходити.
А за сьогоднішній вчинок — і в щоденнику тебе лаю.
— Уже записав?
— Записав і висновок зробив: командир, як черепок за тин, викинув цілий день зі свого життя.
— Висновок нелегкий.
— Тим гірше для нас. Отже, Дмитре Тимофійовичу, затвердимо зараз і до кінця війни основний розпорядок: кожного дня бойовими діями допомагати Батьківщині! Кожного дня! Так і запишемо в щоденнику?
— Так і запишемо! — міцно стиснув руку комісарові. — Може з цього й починати щоденник?
— Хочеш, щоб про твій вчинок не згадувати?.. Не вийде, Дмитре Тимофійовичу... Що мельник тобі розповів?.. Це добре, що нас розшукують люди. Треба скоріше взнати, хто вони. Партія завжди учить — тісніше тримати зв'язок з народом. От як тільки нам зв'язатися з підпільним райкомом?
— Може його й нема тепер?
— Є, Дмитре Тимофійовичу, — відповів упевнено. — Про це говорять останні події в районі.
XXVII
Головна похідна застава самоходок вилетіла на узлісся і зупинилася, огріваючи вологу осінню землю своїм теплом. Екіпажі повискакували з люків, зосереджено, без команди, ще раз почали оглядати машини: перевіряли ходові частини, натяжку гусениць, пальці ведучих коліс. Облущені, проклепані снарядами самохідки не раз уже бували в бувальцях, і хоч давно минув строк гарантійної норми — не відмовляли в боях.
Командир похідної застави старший лейтенант Лукін і командир самохідки лейтенант Сергієнко мовчки вийшли на край узлісся, уважно оглядаючи незнайомі насторожені простори.
За покаліченими незібраними полями, як велетенський хліб, лежала кругойдуча оболонь, навпіл розкраяна неширокою річкою; далі клубочилися ліси, а в лісах причаївся ворог.
Де розташувався він? Які мав огневі сили? Де можна знайти переправу? Про це треба було довідатися Леонідові Сергієнку.
— Місток бачиш? — одвів Лукін од очей бінокль.
— Бачу.