Це ж прямий доказ проти нас і всього "Союзу"... Щоправда, були тут такі, які намагались умовити мене: мовляв, не треба так рішуче діяти, краще підождати.
— Це ти, Сергію, про мене? Каюсь, було таке, — сказав Матвій і закохано глянув на брата. Відблиск полум'я, що вигравало у каміні, лежав на золотих еполетах молодшого Муравйова-Апостола, на вродливому, зовсім ще молодому, по-юнацьки свіжому обличчі, виблискував у волоссі, скуйовдженому на високому опуклому чолі.
Новиков теж спостерігав за гостем. Так, звичайно, Сергій молодий, йому, здається, всього лише двадцять п'ять, а око має пильне, бачить далеко, набагато далі, ніж ось він з Матвієм.
Розум, благородство душі, природжена привабливість Сергія чарували багатьох. Новиков — людина, що чимало вже нажилась та надивилась, — часто ловив себе на думці, що був би куди бідніший, якби не було в нього цього друга, надійного й самовідданого. Він познайомився з ним у Санкт-Петербурзі ще шістнадцятого року. Зовсім ще зеленим юнаком Сергій брав найактивнішу участь у створенні першого таємного "Союзу порятунку". Як він прекрасно володів мистецтвом сперечатись, був неперевершений, а до того ж доброти незвичайної, а в разі потреби — твердий, непохитний, справжній лицар, закликаний на славні й великі діла. Таким лишився й нині.
Матвій — старший, чимось схожий на Сергія своєю бездоганною виправкою, статурою, всім своїм зовнішнім виглядом, але чимось і відрізнявся: можливо, був повільніший, не так швидко знаходив відповідне слово, коли сперечався, а задумавшись раптом, серед жвавої бесіди ставав і глухий, і німий, і тим самим мимоволі, не бажаючи цього, ображав співбесідника. Але головне — Матвій був занадто меланхолійний, нерішучий, у тяжку хвилину, підпадаючи під чийсь випадковий вплив, вагався, і Сергієві коштувало багатьох зусиль знову вселити в його серце певність і твердість.
В очах Сергія — живих, пильних, смішливих — билась глибока думка, він був у постійному русі, енергійний і своєю енергією приваблював кожного, хто мав щастя бути з ним.
Ось такий — енергійний, наполегливий — він примчав у Полтаву більше ніж півроку тому, у пізній вечір лютого, у студінь і холод, постукав до Новикова. І тільки-но ступив на ґанок, як попросив дати притулок на ніч фурманові, обігріти його, нагодувати. Сергій мав такий вигляд, ніби й не було позаду сотень верст дороги; з морозу рум'яний, він обняв брата — Матвій якраз гостював у Новикова — і зразу ж, не давши нікому опам'ятатися, приступив до. справи, заради якої мчав кілька днів і ночей із самої Москви.
— Прошу вислухати... Звичайно, від вечері не відмовлюсь, але з цим встигнемо. Потираючи руки, ніби величезну радість, повідомив:
— Відбувся з'їзд нашого товариства. Його примусив скликати надзвичайний стан справ. Ми одержали відомості: дехто з наших неофітів надто балакучий. Нами стали цікавитись вищі сфери. Подумайте самі: чи можна було сидіти склавши руки? Тут до речі згадати Неаполь. Австрійці душать там революцію, бо керівники її надто довірливі. — Сергій рвучко встав з крісла, ніби підкинутий пружиною.
— Наші вміють душити й рубати голови не гірше за австрійців, — зауважив Новиков. — їм тільки подай.
— Але, Сергію, що з'їзд? — спитав Матвій.
— З'їзд оголосив; "Союз благоденства" віднині розпущено.
— Що? Що ви сказали? — поповзли вгору пшеничні брови Новикова.
— Не може цього бути! Адже ми тут з Михайлом Миколайовичем організували нову управу, — сказав Матвій.
Однак, і не дуже здивувався: брат з такими речами не жартував би.
— І багатьох завербували?
— Небагато, але є розумні, справді ділові люди... Вони хотіли б бачити Україну вільною.
— Це що — нове видання сепаратистів?
— Звичайно, ні. Не все ще вияснено.
— А мені ясно... Вони забули історію. Україну негайно поглине перший-ліпший добрий сусіда, скажімо, Туреччина... Але про це потім, А зараз слід скликати усіх членів "Союзу" й оголосити про розпуск товариства.
Новиков не відповідав, довго думав і, коли Сергій знову повторив свою вимогу, кивнувши головою, тихо мовив:
— Виходить, усі наші мрії, всі труди — все ніщо? Один міраж?
— Я цього не казав. — Ліва брова Сергія нервово здригнулась, але нічим більше він себе не видав. — З'їзд закликав до пильності й обережності, панове.
— Обережність, — гірко посміхнувся Новиков. — Це добре, але чи не ви, мосьпане, не раз повторювали: audentes fortuna juvat? [22]
— Так, я це казав. Але де сказано, що щастя допомагає недбалим? Мовчите?.. На вашому місці я, можливо, зробив би так само, але якби ви були на з'їзді — не сумніваюсь: проголосували б, як і я, за це єдине правдиве рішення.
— Не знаю, — знизав плечима Новиков, явно не поділяючи незрозумілий оптимізм гостя. Один тільки Матвій мовчав, слухав і мовчав: він звик прислухатись до свого молодшого брата, з досвіду знаючи, якщо той що задумав, то, певно, так і треба. Отже, не маючи поки що своєї думки, він вважав за потрібне спершу послухати. Адже розмова ще не скінчилась. Сергій і справді не закінчив свого повідомлення.
— Виходить, я вас не переконав? — спитав Сергій. — А ти, брате? Ти теж такої думки?
— Я розумію тебе: нам запропоновано скласти зброю. Чи не так?
— Ні, навпаки, нам треба гострити її, готуючись до майбутньої битви.
— Поясніть, мосьпане, що ви хотіли цим сказати? — спитав Новиков. — Я не бачу логіки.
— Будь ласка, — знизивши голос, казав далі Сергій. — Хай буде вам відомо, що рішення — це тільки хід із міркувань тактики. Оголосивши про розпуск "Союзу", ми позбавимось осіб випадкових і небажаних у нашому товаристві, з другого боку — ослабимо надто пильну увагу до нас тих, яких ми зобов'язані остерігатися... І тут же, не відкладаючи, збираємо під нашими прапорами найвірніших і найнадійніших. Ось і все.
— Чому ж не сказав про це відразу, брате! — вигукнув Матвій, забувши про обережність. — Це справді хід!
— Це значить — у бій? — спитав Новиков стриманіше, ніж Матвій, але й він не міг сховати радісного збудження, рожеві плями й смуги проступили на його блідому, худому обличчі.
— Саме так! Тут, на півдні, створюється — на противагу Північному — Південне товариство. Діла, як ви розумієте, в нас буде чимало... Одначе покінчимо насамперед з старим, виконаймо рішення з'їзду до кінця.
— Що ми повинні зробити, мосьпане? — спитав Новиков.
— Прошу вас, Михайле Миколайовичу, книгу, — так-так — "Зелену". Чи далеко по неї треба йти? Принесіть, прошу вас, я підожду.
— Ні, вона тут, у цій же кімнаті.
Новиков пройшов у протилежний від каміна куток, де стояла в глибокій ніші невисока шафа з вирізаними головами левів на дверцятах. Пошукавши за портретом, що висів у простінку, дістав невеликий на жовтому ланцюжку ключ. Дверцята в шафі нечутно відчинились, і брати в негустому світлі п'яти свічок побачили на верхній поличці одну-єдину теку, нічого більше там не лежало. Обережно, ніби боячись, що від різкого доторку вона розсиплеться, Новиков зняв її і, потримавши деякий час, віддав Сергієві:
— Прошу... Це вона.
Це була відома в "Союзі благоденства", і, можливо, не тільки в "Союзі", "Зелена книга", названа так тому, що мала зелену обкладинку. У каміні раптом заграло полум'я, освітило теку, і здалось: у руках Сергія заграв коштовний малахіт.
Брати знали, що значить ця книга для "Союзу благоденства", могли повторити кожне слово, в ній записане. Хто ж і справді не знав Статуту! Для багатьох він став молитвою, його повторювали; на вірність йому неофіти товариства присягались.
Члени "Союзу" — як вимагав Статут — повинні підтримувати передові ідеї, різко й сміливо критикувати існуючі порядки, особливо кріпосне право, зловживання чиновників, бюрократизм, захищати інтереси народу.
У другій частині "Зеленої книги" йшла мова про основні політичні завдання організації. Цю частину знали далеко не всі, тільки надійні, здебільшого члени Корінної, тобто Головної, управи. Організація не відмовлялась від революційних методів боротьби з самодержавством, вважала за потрібне підготувати громадську думку до неминучості зміни всього існуючого ладу. Ось що було записано в цій книзі. Якби книга потрапила до рук "Охоронців закону", вона стала б, безумовно, обвинувальним документом проти організації, у якій на день московського з'їзду, тобто в січні 1821 року, налічувалось близько двохсот чоловік.
Цю книгу і вручив Новиков Сергієві Муравйову-Апостолу — святая святих таємного антиурядового "Союзу благоденства". Сергієві жаль було завдавати болю старшому товаришеві— одному із головних авторів книги, і він не поспішав, вважаючи, що тепер зайва хвилина не має особливого значення.
Тим часом Новиков, не здогадуючись, навіть не уявляючи, що. станеться в наступну мить з його дитям — вінцем потаємних мрій і глибоких роздумів, — спокійно відійшов до столу, вважаючи, що посуд, як на його погляд, розставлено невдало, взявся пересувати його по-своєму і озирнувся раптом на Сергія, дожидаючи, що той робитиме з книгою.
Муравйов-Апостол розстебнув мідні застібки на теці і, переконавшись, що всі до єдиного аркуші на місці, підійшов до каміна.
У кімнаті було тихо, так тихо, що чулося дихання вітру за вікном і навіть м'який шерхіт сухого листя. Нараз розпанахав тишу великий дзвін Успенського собору — то вже, машинально подумав Матвій, кінчилась вечерня, це ж саме подумав і Новиков — без будь-якого зв'язку з тим, що відбувалося в кабінеті.
А Сергій, постоявши кілька хвилин біля вогню каміна, мов ще роздумуючи, як йому повестися, раптом простяг до каміна зелену теку й опустив її в білий вогненний кратер.
Великі краплі поту, схожі на прозорий бурштин, всіяли обличчя Новикова, а рожеві плями на впалих його щоках окреслено вирізнились. Матвій, не вміючи себе стримати, здригнувся, кинувся до каміна, але Сергій, жестом спинивши його, стояв доти, доки тека не перетворилася в попіл. Тільки тоді обернувся, мерзлякувато знизав плечима:
— Щось холодно стало... Чи не зігрітися нам? Приголомшені, Новиков і Матвій мовчали. Тоді Сергій тихо, але твердо сказав:
— Мені боляче, як і вам, повірте. Але що зробиш? Наказ. — І раптом простяг руку: — Нас троє. Це мало, але завтра буде більше, під наші прапори стануть сотні, а може, й тисячі. Сьогодні ми закладаємо нову, Південну, організацію.