Видно шляхи полтавськії

Борис Левін

Сторінка 132 з 138

Потім з вулиці долинув нагальний тупіт. Лікар визирнув у вікно:

— Від'їхав... Одначе сміливий ви, пане майор... Я такого не сподівався. Він же як той бей-яничар. Котляревський кілька хвилин стояв мовчки, не відповідав. Потім ніби опам'ятався, кинув:

— Так, ви правду кажете — вони страшніші за яничарів... Однак їдьмо! Пора...

Прощаючись з Олесею і Власом, Іван Петрович обіцяі незабаром навідатись до них, проте вони бачитимуться в лікарні, а Влас нехай забіжить до нього додому, ну, хоч би завтра. Якщо його, майора, дома не застане, то буде економка Мотря Єфремівна, вона все, що треба, зробить

— Вона просила, щоб прийшов. Гляди ж не підведи, — наказував Власові Іван Петрович. — Хотіла дещо передати тобі, і для Василька, і для Олесі знайдеться. Може, все я таки буде весілля. Запросиш, Лесю?

Дівчина раптом опустилась на коліна, припала до ніг майора. Котляревський, вкрай збентежений, підвів її, довго заспокоював, а вона, заливаючись слізьми, все намагалась поцілувати йому руку. Він запевняв її, щоб вона перестала думати про погане, адже вона молода, гарна, і життя в неї буде таке, що йому, майорові, і не снилося, а в її дітей — ще кращим буде.

— Треба тільки вірити, Лесю, адже без віри не можна людині, важко їй на цьому світі.

— Розумію, тільки ж... — І знову пробувала поцілувати руку майорові.

— Не треба, я ж не піп, — умовляв він, погладжуюча схилену дівочу голівку.

На вулиці стояли люди — у свитках, кожухах, але всі — простоволосі, а жінки, мов на Великдень, запнуті білими хусточками.

Побачивши в цьому щось незвичайне, Іван Петрович спитав Олесю, що йшла поруч, чому зібрались її сусіди й чому вони простоволосі, адже не літо, холодно, на дощ он збирається.

Глянувши довкола, дівчина теж здивувалась. Скільки людей зійшлося! Чим же це викликано? Чи не скоїлось чого? А люди, побачивши майора, низько вклонялись, деякі, особливо старі, навіть хрестились.

І Олеся раптом усе зрозуміла. Від людей нічого не сховаєш. Та чи можна сховатися в рідному селі? У селі знали, яке горе спіткало сім'ю Лавріна Плахотниченка, і більшість сприйняла це як свою власну біду, не залишилися непоміченими і приїзд майора, й те, як вискочив із хати, ніби опечений, осоружний осавула. Потім — нечувано! — з'явився сам пан. І теж від'їхав, впіймавши, як видно, облизня. Чи це не подія? Подія, та ще й яка!

Котляревський, проходячи до карети, повернувся до людей — жінок, дітей, чоловіків — і, відповідаючи на їхні поклони, сам низько вклонився:

— Бувайте здорові!

— Щасливої дороги, пане Котляревський!

— Будьте й ви здорові!..

Люди не спинялись, ішли і йшли слідом за каретою, вдо повільно їхала серединою дороги, колеса грузли по самі втулки, і коли здавалось, що коням несила витягти її, чоловіки готові були допомогти, на руках винести на рівне.

Ось нарешті й останні хати лишились позаду, Котляревський озирнувся, глянув на тихе, оточене звідусіль вербами сільце. Нечутно гойдались у вечірньому небі журавлі, пливли розірвані хмари, чіпляючись за гострі бані церковки. Загледів нараз на пагорбку Олесю і поруч неї братів — босого Василька й Власа. Вони довго стояли, самотні, гіркі сироти, поки видно було карету, поки вона не покотилась під гору та й зникла за вербами...

— Тихіше, — постукав Іван Петрович фурманові, — хворого ж бо веземо. — І по паузі стривожено спитав Андрія Опанасовича: — Чому він мовчить? Може, погано йому?

— Задрімав, — Андрій Опанасович мерзлякувато загорнувся в пальто з подвійним коміром, сховавши в нього повне підборіддя. — Я йому снотворного зілля дав напитися, тому й на сон хилить.

— Он воно що... Але гнати все ж не будемо... Коли б не розтрясло. — І глянув у віконце. Вітер підхопив сухе листя, переніс через дорогу й погнав кудись на осінні порожні поля. Мимо пропливали темні ожереди торішньої соломи, череда корів уже поверталася з толоки в село, купка дерев змовницьки застигла край шляху.

Мабуть, Новиков знову скаже: "І треба ж було вам братися за цю справу, мосьпане? Везти з собою хворого в лазарет, сперечатися з поміщиком, котрий неодмінно поскаржиться на вас князеві, а то й самому государеві чолобитну відпише... Ми б самі послали, як умовилися, завтра ранком чиновника із губернської канцелярії. Він би все, як належить, на місці влаштував і запросив би поміщика над прийом до генерал-губернатора. У вас же й своїх турботі доволі".

З сухим шерхотом услід за каретою летіло листя, ліпилося до вузеньких віконець, але це не заважало спостерігати, як миготіли десь попереду у легкій тиші жовті, поки що слабкі, вогники в хатах на міській околиці. Ось високо піднятий шлагбаум, тінню пропливла й зникла перекошена набік будка.

В'їжджали в Полтаву.

3

Правитель канцелярії при генерал-губернаторові Михайло Миколайович Новиков прийняв гостей у своєму полтавському, недавно побудованому домі рівно о шостій. Час був не пізній, але на Дворянській вулиці, тихій і поки що мало забудованій, у таку пору рідко траплявся перехожий, і тому поява двох молодих офіцерів зразу ж привернула увагу, але тут же все й прояснилось: вони постукали в будинок пана Новикова, а до нього, як відомо, ходить чимало людей, бо господар — людина гостинна й сам не відмовляється від запрошень.

Новиков зустрів їх, зразу ж провів у робочий кабінет, наказав старому слузі нікого, крім майора Котляревського, якщо той раптом приїде, не впускати, бо він буде весь вечір зайнятий. Віддавши розпорядження, Новиков бур певний, що ніхто ні помилково, ні навмисне в коридор, що відділяв кабінет від другої половини будинку, не пройде. Старий слуга добре розумів свого господаря.

Велика квадратна кімната з вузькими стрілчастими вікнами, що виходили в зарослий сад, скидалась більше на робочий кабінет ученого історика чи краєзнавця, ніж на вишуканий кабінетик якого-небудь державного службовця. Особливо багато було книжок, не останнє місце на численних полицях і в засклених шафах займали французи, англійці, греки, римляни, німці й навіть китайці. Книжки були скрізь — на підвіконні, на кріслах, на столах, на підлозі, вільне місце лишалось тільки біля каміна, де палахкотів вогонь.

Можливо, інші здивувались би такій кількості книжок, але гості — молоді офіцери, — оглянувши кабінет, лишились спокійні, вони знали Новикова не перший рік і знали справжні його захоплення. Гості всілися в крісла, що їх запропонував господар, і деякий час мовчки спостерігали за його приготуваннями. Новиков зняв зі столу книжки й одніс їх у куток, на етажерку, потім, вибачившись, вийшов і за якихось кілька хвилин повернувся, а через деякий час прийшов слуга, поставив на стіл велику тацю а закусками, келихами й пляшкою вина. Гості — ад'ютант генерал-губернатора Матвій Муравйов-Апостол і його рідний молодший брат Сергій, що прибув напередодні з Василькова, де він служив у Чернігівському полку, — перезирнулись, одначе промовчали й лише після того, як слуга — сивий височенний дідуган з розділеною надвоє бородою — вийшов, багатозначно відкашлялись. Сергій Усміхнувся:

— Михайле Миколайовичу, що це ви збираєтесь робити? Я щось не розумію. Ми прийшли поговорити, а ви готуєтесь влаштувати... гм... чаєпитіе з угорським навпіл, чи як?

— Якщо не помиляюсь, майор повинен бути о сьомій? — спитав Матвій.

— Так. Але він, мабуть, затримається. Так що ми встигнемо.

— Ви хочете сказати, встигнемо з... чаєпитієм?.. Але ж розмова — насамперед, і майор, я чув, людина діла, — сказав Сергій, — може прибути й раніше.

— Навряд. Він виїхав несподівано... Отже, і закусити, і поговорити, й спалити всі мої папери разом з бібліотекою ми встигнемо, — сказав Новиков. Світловолосий, у простому сюртуці, що вільно лежав на його худих плечах, з білою нашийною хусткою, він був втіленням спокою й серйозності. Відповівши Сергієві, він узяв кришталевий келих, що сяяв гранями, і протер серветкою.

— Ого, — усміхнувся Сергій, — а ви злопам'ятні. Адже я не свою, а волю З'їзду виконував. Сподіваюсь, ви це пам'ятаєте?

— Пам'ятаю, але від цього мені не легше, мосьпане. Часом і тепер спадає на думку: для чого було поспішати? — Новиков узяв ще один келих. — Хто нам загрожував? І чому всім заважала "Зелена книга"? Хто знав про неї?

— Ви гадаєте — ніхто? — Сергій, мружачись, дивився на біле спокійне обличчя товариша: може, той жартує? Ні, Новиков був. серйозний як ніколи. — Ви зовсім не конспіратор, мосьпане. Де ви зберігали статут наш? Ось у цій Шафі. А згадайте, кому читали його? Змогли б ви поручитися за кожного?

— Поручитися, далебі, не завжди можна й за рідного брата. Але за друзів — я б поручився.

— Яка самовпевненість, пробачте на слові. Наша справа — свята, і торкатися до неї можуть люди, яких ми добре знаємо, яким віримо. Інакше нас жде поразка на перших же кроках. Інакше нас усіх, як семенівців, схоплять — і... прощайте, милі друзі, прощайте, мрії, і саме життя! А як ви думали?.. Скажіть же?..

— Одну хвилину, Сергію, — втрутився в розмову Матвій. — Скажіть, Михаиле Миколайовичу, чи довіряли ви панові Лук'яновичу?

Матвій сидів біля каміна, залізною короткою палицею з дерев'яною ручкою коли-не-коли ворушив у ньому акуратно порубані березові полінця; вони спалахували, як паперові, тріщали, сипали іскрами, полум'я гоготіло; його тягло в розверсту пащу димаря.

— Так. А що?

— Цей Лук'янович, доповім я вам, мосьпане, частіше ніж треба, на мій погляд, буває у поліцмейстера. Узимку я став помічати, що наш місцевий Ігнатій Лойола якось підозріло поглядає в мій бік, хоч і люб'язним прикидається.

А князь якось кинув: "Ви, батечку, будьте обережні зі своїми знайомими". Після з'їзду все змінилося. Наче нічого й не було. І ось довідуюсь: усе це діло рук нашого шановного пана Лук'яновича.

— Коли ви про це довідались?

— Цими днями. У паперах князя на лист натрапив. Новиков відставив келихи, поклав серветку й кілька хвилин сидів мовчки, опустивши руки, Спитав з болем:

— Кому ж вірити?

— Це інша річ. — Сергій пройшовся по кімнаті, спинився біля столу. — З'їзд, як ви переконалися, добре зробив, оголосивши про саморозпуск, і ми тут же почали нове діло, але з ким? З людьми вірними, яких ми знали й знаємо. А ті, кому належить, нехай думають, що ніякого товариства вже не існує... Уявіть собі на мить: наша "Зелена книга" потрапляє до рук цьому місцевому Лойолі.