Існує не тільки істина й розумне пізнання, але ще й порівняльне спостереження людського серця.. Чи хто думав коли про його серце, чи помічали його наївність? І чи можна узгодити шаленство крові й пошуки абсолюту? Навіть у світі духу все прямує до своєї протилежності. Явище гераклітівської енантіодромії. А тобі лишається так звана фрустрація — вигадка інтелектуалів двадцятого віку, ця вимушена відмова від задоволення життєвих потреб. А між тим життя таке цінне, що не хочеться жити тим, що не є життям. Нескінченність людини — в нескінченності голоду знань, вона завжди в протиріччі з конечними цілями життя, які, на жаль, часто доводиться кваліфікувати як несуттєві. Щойно ми запрагнемо скористатися а плодів свого знання, заспокоїти потреби щоденності, ми непомітно можемо скотитися до цілковитої тривіальності, а то й нікчемності. Така доля занадто великої серйозності, а він належав саме до таких людей, і не могла його порятувати ніяка сорокова субота року.
Куди він їхав? Куди втікав? Від чого? Заспокоював себе тим, що в багажнику "Жигулів" лежить його товстезний портфель, напханий паперами. Дисертація Кучмієнка, останні випуски експрес-інформації, його нотатки по Булевих функціях. Втекти, й попрацювати. Зроблене — залишається. Досить з нього страждань і всезагального співчуття. В стражданнях немає величі. Тільки в творенні!
Вони заїхали в таку далеч, ніби до Києва цілі тисячі кілометрів. Насправді — година їзди. Дорога вже давно закінчилася, пішли дві глибокі колії в піску, маленька машинка стрибала між тими коліями, мов сіра жабка-ропушка. Карналь мимоволі хапався за сидіння.
— Застрянемо?
— Не повинні,— заспокоювала йото Анастасія.— Мені доводиться сюди їздити, завжди проскакувала.
— Ви відчайдушно водите машину.
— Від сьогодні справді відчайдушно. Досі не вірю, що могла вас викрасти з Києва.
— Я дам вам розписку, що поїхав добровільно.
— Хіба хто стане звинувачувати?
— Все може бути. Беріть розписку, поки не передумав. Учені люди примхливі За хвилину я сам можу виступати вашим зшнувачем.
-— Я варта навіть найчорнішої невдячності.
— Навіщо, ви так?
— Коли хочете, я сказала вам неправду... Я їздила сюди лише двічі. Обидва рази — плакати... Вперше, коли загинув батько... Тоді втекла від матері, добиралася сюди на попутних, а тоді пішки лісом. Вдруге справді на цих "Жигулях", від свого ж чоловіка. В мене був чоловік. Ви не знаєте... Зробив мене модельеркою. Диктатор жіночих мод. Чутливий на кольори, як бджола... Вродливий, розумний, але... безнадійно з'їдений алкоголем... А тоді мав бути ще один чоловік... Вважайте, був... Ви його знаєте... Сьогодні... Совинський...
Вона повернула до Карналя обличчя, так ніби питала: зупинити машину, повертати назад? Ліс присів, задкував полохливо, став навшпиньки, а тоді враз насунувся загрозливо й темно. Карналь доторкнувся до Анастасіїної руки. • — Що ж ви? Застрянемо. Нам же ще далеко?
Він, мабуть навмисне, переводив розмову на звичайний дріб'язок і тим рятував Анастасію від найтяжчого, знеформленого й неокресленого.
— Вже недалеко,— сказала вона, ще не вірячи, що так легко можна воскреснути, щойно вмерши.— Власне, ми вже доїхали до села, а там — по твердому, просіками...
— Коли сідала "Луна-16",— сказав Карналь,— інформація надходила через кожні тридцять секунд. А ось я від'їхав на годину від Києва — і спробуй дати про мене інформацію бодай раз на добу! В якому дивному світі нам випало жити!
Але Анастасія не прийняла його запрошення до розмови на теми загальні. Може, .це було непростиме себелюбство — накинути свій біль ближньому, а може, сподівалася все ж визволитися з полону нестерпного болю. Жінки, надто вродливі й розпещені, не прощають нічиєї неприступності. Якби Карналь став її заспокоювати або навіть трохи покартав за необережність і нерозбірливість, Анастасії стало б легше. Але він узагалі відмовився говорити про це, вдав, ніби не почув, інтелігентно відштовхнув її визнання, відкинув, вибудував між нею й собою стіну неприступності, і тепер треба було дертися на ту стіну — або ж узяти її приступом, або ж сконати.
— Ви вірите в гріх? — спитала вона задерикувато.
— А що таке гріх? Як ви це розумієте?
— Ну... я не знаю... Все, що заборонено людині.
— Людині не заборонено нічого.
— Як то?
— Все, що справді людське, не може бути заборонено. Оче" видно, й той гріх, який ви маєте на увазі. Тільки з погляду богословів і диктаторів людська свобода — це можливість грішити, а справжнє благочестя, мовляв,— не користатися свободою зовсім із поваги й любові до того, хто дарував цю свободу. Ось я даю вам свободу, але вона небезпечна, як райське яблучко! Росте, дивись, а не їж...
— Ви це справді? Не для того, щоб мене втішити?
— Хіба ви мала дитина, щоб вас утішати?
— Мені чомусь здавалося, що ви такий поміркований, хо^ лодно-поміркований, майже...
— Майже?
— Майже догматик у звичайних життєвих питаннях...
— Поміркованість — один із різновидів боягузтва, так само як догматизм — це інтелектуальна форма фарисейства. Мені завжди однаково вороже було те й друге.
— Мені здавалося, що ви — найрішучіший з людей, яких я будь-коли знала. Навіть оця ваша втеча...
— Втікати, мабуть, можна всім, хто дав усе і відчуває, що вже більше не зможе дати світові. Ми ж пробуємо втікати дочасно й завчасно, ще й не встигнувши нічого дати людям, та й думаємо не про людей, а тільки про себе. Порятуватися? А як? Від'їхати від страждання й нещасть можна за годину й за півгодини, а жити однаково ж цілі роки! Ніякий ліс, ніякий пейзаж не порятує. Може, я сподівався й не на себе, а на вас, Ана-стасіє...
— На мене?
— Ви скажете: дві самотності, складені докупи, дадуть третю самотність, ще більшу. Але... Я надто довго живу в безособовому світі формул, а життя не може бути безособове...
— Олексій Кирилович розповідав, як ви страждаєте після смерті дружини...
— Тільки дивлячись на вас, я зрозумів, що так і не встиг їй сказати одної речі. В неї очі були ще більші, ніж у вас. Від таких очей, тепер лише я збагнув це, мабуть, утомлюється обличчя. Аби я встиг їй це сказати, може... Якась містика, чи що. А яке Айгюль мала життя! Війна, смерть батька, піщані бурі, спека пустелі, ашхабадський землетрус, материна смерть, каторга балету... Цього просто несила уявити...
— Але у вас було таке довге щастя...
— Довге щастя? Щастя не визнає тривалості. У нього інші виміри: або велике, або ніяке. День, година, мить — і на все життя!
Він раптом забурмотів про себе, так що Анастасія не могла розібрати жодного слова, тільки бурмотіння, швидке, настирливе, мов чревовіщання: "Коли я постарію, коли доживу до старості, коли стану зовсім старий, не покидай мене в старості, не покидай мене..."
Спам'ятався майже вмить, тернув рукою чоло.
— В моєму віці...
— Навіщо ви про вік, Петре Андрійовичу. Він уперто повторив:
— У моєму віці, який не є таємницею, хоч, може, й не зовсім відповідає моїй зовнішності... Мені навіть дорікають часто моложавістю, на що я завжди відповідаю, що це моложавість райграсу на газонах, який часто стрижуть, не даючи йому зацвісти. Мене теж життя стригло досить часто й безжально, та стриже й досі... Але про мій вік. Це категорія об'єктивна, і вона диктує людині поведінку, думки і настрій. В мені мовби промовляють відразу два чеховські герої. Саша з "Нареченої" каже: "Треба перевернути житія!" А доктор з "Чайки" сумовито заперечує: "Уже пізно міняти життя". Хіба від цього втечеш? Але куди ми приїхали?
— Це за ключем,— пояснила Анастасія, спрямовуючи машину в широку, зарослу шпоришем вулицю якогось дивного села.
Велетенські замшілі зруби багатовіконних хат, сіре колоддя брам, на ослінчиках коло брам — жінки в чорному. Київська Русь за півсотні кілометрів од Києва?
— Анастасія зупинила машину коло одної з циклопічних брам, швидко збігала кудись, повернулася, вскочила в "Жигулі".
— Далі?
— Зупинятися було б смішно, повертатися — малодушно,— в тон їй відповів Карналь.
— Тепер недалеко!
— Ви ж обіцяли, що до людей — цілі світлові роки...
— Ну... Тут люди ненабридливі... Поки не покличете, ніхто ніколи... Вміють шанувати самотність...
Знову занурилися вони в царство дерев, переткане пасмами сонячного блиску. Карналь жадібно вдивлявся в світ, який —відкривався його очам, загадковий, причаєний, могутній, сповнений прихованої боротьби, стогонів, зойків, криків, мовчазного змагання. Такий світ відкривався хіба що колись, як ще малим з розплющеними очима поринав у Зеленому озері, бо хлоп'ятам страшенно кортіло проникнути в підводне царство, причаститися його таємницями. Там зазнавав майже первісних відчуттів. Міраж глибин, золотисто-червоні виткі водорості, збілілі стебла, буйні хащі, перехрещення райдуг, кольорові розгойдування, завислі в невагомості зелені гаї без коріння, бородаті кущури, мовчазна нагота, хисткі закони рівноваги, все творило світ уявний, оманливий, несправжній і саме через те особливо привабливий, бо в дитинстві втомлюєшся від буденної реальності.
А тут було сонячне лагідне сяйво десь над соснами й дубами, і від Анастасії теж ніби випромінювалося тонке тепло, яке несло на своїх хвилях пахощі молодого жіночого тіла і первісно-п'янливий дух лісу.
Дерева росли на круглих горбах, цупко трималися на схилах, змагалися одне з одним за місце на землі й за шматок неба вгорі, а ті, кому пощастило закоренитися на верхах, стояли з якоюсь вишуканою недбалістю, далекі від обмежень, від штовханини, чвар і підступів, вони насолоджувалися волею, простором, пихато позирали вниз, забуваючи, що судилося їм першим приймати своїми верхів'ями найжорстокіші удари вітрів, осінніх хвищ, зимових зав'юг, що розчахуватимуть їх бурі, палитимуть блискавиці, першими помічатиме хиже око людське і безжальна сталь врізатиметься в їхні довершено-прекрасні тіла,
Чи не був і він отаким деревом з вершин, чи не спадали й на нього тяжкі надмірності світла, хіба не поставив він себе в позицію, де відкинута ввічлива множинність людської спільності і панує груба одиничність, ніби в бінарному численні, принцип якого покладено в основу дії тих машин, завдяки яким він, власне, став собою? Возносився думкою в сфери недосяжні, забуваючи, що гнучкий розум неминуче штовхає до зарозумілості, а ще забуваючи старе мудре правило, яке гласить: перебільшене уявлення про своє багатство є одною з найголовніших причин бідності.
Анастасія вела машину поміж круглими горбами по бездоріжжю, вміло вибираючи цілинну твердь, вкриту спресованим шаром перетлілого листя дубів, беріз та соснової глиці.
— Враження таке, ніби ви щодня сюди їздите,— сказав Карналь.
— У мене водійський нюх.
— А мені здається, ніби ми ніколи вже не зможемо виїхати звідси.