— Хто підписався?
— Підпільний обком КП(б)У.
— Ну, тоді діло на твердому грунті стоїть, на твердому... Іване Тимофійовичу, дай нам цей документ. Ми його в кожній хаті, в кожній надійній хаті, як закон, прочитаємо.
— Беріть! — і Іван Тимофійович подав здивованим дідам не одну, а три листівки.
— Спасибі, Іване Тимофійовичу, — дякує Побережний і строго звертається до старих: — А вскоче, хлопці, хто в біду, кажіть — найшов на полі, аероплан скинув... Хай йому всякі недоноски на хвіст солі насиплять...
В цей час заскрипіла хвіртка, на подвір'ї співуче заляскотів чоловічий голос, забиваючи слова Марійки. Діди почали подалі заховувати листівки. Незабаром у хату, чіпляючись за одвірки, ввалився підпилий Полікарп Сергієнко.
— Іване Тимофійовичу, голубе сивий, кликали? Ось я і з'явився, як часи, а часи, як трамвай. Подаруночок вам, — вийняв з кишені пляшку. — Первак! Горить, аж гай шумить, та все синіми цвітами. Як синє море, котре неглибоке і в котрому нема дна.
— А клепки в тебе є? — різко обриває його Іван Тимофійович.
— Клепки? — незрозуміле відхиляється Полікарп. — Де? В бочках з закваскою? Усі, як з пушки! І холодильник є. От холодильник — усім холодильникам холодильник.
— Устану, Полікарпе, — на твоїх плечах поб'ю його, — так говорить Іван Тимофійович, що Сергієнко починає щось думати.
— Не штука побити — зробити дорожче коштує. За що такий гнів? Хіба я що?
— Ніщо! Обмий зараз же голову холодною водою.
— Це я вльот зроблю, як часи! — наспівуючи, кидається Сергієнко на кухню, невпопад бряжчить відром, квартою, і незабаром, розкуйовджений та притихлий, рівніше входить у кімнату.
— Ти серйозно задумав стати самогонщиком? — допитується Іван Тимофійович, стискуючи зашерхлі уста.
— Люди женуть — і я жену. Горе залити хочеться, бо на тіні з'їдає воно душу. Хоч сивухою душиш біду.
— Значить, душу колгоспника ти хочеш смердючою самогонкою залити... Щоб я від тебе цих слів ніколи не чув!
— Ніколи не почуєте, — з готовністю заспівав Сергієнко.
— Вона йому синіми цвітами горить, — не може заспокоїтися Іван Тимофійович.
— Більше повік Не горітиме синіми цвітами.
— Водичкою будеш розбавляти? — з'єхидничав Побережний.
— Водичкою, — твердо погодився Полікарп і зразу ж розсердився: — От і збили чоловіка. Не збивайте мене, я й сам якось зіб'юся.
— Щоб мені завтра своє підприємство у печі спалив або в Бузі потопив.
— І спалю і втоплю чортову машинерію.
— Ех, безсовісний ти чоловік! — напавсь Побережний. — В таку годину самогонкою промишляти. Чи ти подумав над цим своєю дурною головою?
— Не подумав, — оглянувся Полікарп. Перед ним суддями сиділи діди. І раптом тверезі сльози затріпотіли на віях чоловіка. — Будь вона проклята, ця самогонка, щоб я більше ляпався з нею.
— Бережи кожну зернину...
— Так я ж з буряків гнав, нех вона горить... Чому я не послухався Степаниди...
— Як вона? — добріє голос Івана Тимофійовича.
— Увесь час зі мною воювала. Самогонка — це розслаблення душі — каже...
Діди прощаються з Іваном Тимофійовичем і обережно розходяться вулицями, несучи, як скарби, перші листівки.
На краю села Побережного вигуком зупиняє поліцай:
— Ти чого, діду, пізно шляєшся?
Старий прикидається глухим і діловито прямує до Бугу.
— Заціпило тобі? Чого увечері ходиш?
— Га?.. Добрий вечір.
— Чи добрий — не знаю, не куштував... Чого пізно лазиш?
— Парубкувати надумавсь, — сердито випалює старий. — Розкричався, мов на батька. Де ти ріс, такий горлопан...
— Значить, парубкувати задумав, діду? Саме пора! — поліцай регоче і пропускає Побережного.
— Тьху на тебе, ріпиця паскудна, хвіст свинячий, — спльовує старий.
* * *
Марта вибирала на городі матірку, коли з-за кущів бузку з гідністю висунувся довгов'язий Ліфер Созоненко. На ньому чорні штани і багатокишенний френч, пошитий на зразок німецького, під носом смужка вусів, на рукаві пов'язка. В одяг і картуз понатикано ґудзиків катафалкового кольору. Женучи перед собою худющу тінь, він самозадоволено підходить до молодиці.
— Працюєш, товаришко бригадирша?
— Працюю, пане поліцаю, — процідила крізь уперто стиснені уста.
— Пане старший поліцаю, — поправляє і сміється. — Не все ж вам старшими бути. Перемололося ваше, половою за вітром пішло, костями на полях жовтіє. А наше, слава богу, панікадилом засіяло.
— Зачадило, а не засіяло, трясця твоїй матері! — несподівано позаду озивається лютий голос тітки Дарки.
— Ти мені, бабо, агітацією не занімайся. За ці штучки тепер і на шворці можна культурно подригати ногами — заняття не з дуже веселих, но пользітельно для декого, — не сердячись, зверхньо роз'яснює Созоненко. Самозадоволення Прямо сочиться з його широких очей, виблискує на вузькому обличчі. Він зараз упивається своєю владою і закругленою, перетиканою колючками лихих натяків мовою. — Ну, что ти розприндилась? За вчорашнім днем жалкуєш? Не совітую. Краще мотнись до хати і видумай що-небудь чоловікові. І то — обертайсь пропелером.
— Дуже просимо, пане поліцаю, до хати, — уїдливо запрошує Дарка.
— Пане старший поліцаю, — методично пояснює, копіюючи свого шефа,
— Просимо, просимо, пане старший поліцаю. Може побудете в нас, то й сипнячок на своє щастя, мовляли люди, захопите.
— Як сипнячок? — вражено насторожується.
— Отак саме: Ніна хвора лежить. Підете?
— Сказилася стара! — сповзає самозадоволення з вузького обличчя поліцая, на ньому ворушаться тіні остраху і гидливості. Созоненко обережно задкує від жінок. — Так що, баби, не будемо сьогодні ми сватами... А мені, Марто, пізніше, коли Ніна одужає, треба сурйозно поговорити з тобою.
— Наше давно відговорилося.
— Гляди, чи все? — в голосі Ліфера натягуються ноти погрози.
— Усе!
— Я не такий злопам'ятний, як ти. Можу пособити тобі, а можу в такий вузол скрутити, що кожна кісточка мотузочком тринадцять разів скрутиться, а потім трісне. — Злоба спустошує очі Созоненка.
— Щезни з пам'яті, — з такою тугою і ненавистю говорить, що поліцай обертається і скоріше прямує на вулицю. За ним покірно волочиться ще худіша тінь.
— З'їв! — злорадісно кидає тітка Дарка. — Слизняк, перевертень паскудний... Я й налякала його — десятою дорогою, Мовляли люди, минатиме нашу хату.
— Ви й мене спочатку, поки не зрозуміла, налякали... І не вхопило ніщо такого паразита.
— Марто Сафронівно! — на город влітає захекана розчервоніла Ольга, проворними рученятами вона охоплює ноги молодиці, голову відхиляє назад і пильно дивиться на неї знизу вверх.
— Що, донечко? Що, маленька Горицвітко? — підіймає Ольгу, притуляє її до себе. Якась підсвідома жіноча жалість і зітхання одночасно вириваються з грудей Марти, біля рота стрепенулися гіркі зморшки.
— Дідусь казали, щоб ви до нього прийшли, — переривчастим диханням зогріває її дівчинка. — Чого у вас сльози, Марто Сафронівно?
— То так, — провела рукою по надбрів'ї.
— Щось у вас болить? — з співчуттям дивляться на молодицю жалісливі оченята.
— Усе болить, донечко.
— Так і мати моя кажуть, коли запечаляться... Такий тепер вік настав, — говорить підслуханими словами дорослих.
— Ох ти маленька, — мимоволі скорботно усміхається. — Про батька нічого не чути?
— Нічого, — хмурніє дівчинка і нахиляє голову.
На город згорбленими старцями наповзають тіні; на безвітрені левади налягають сині основи, сіють вони роси і той терпкий холодок, який так дивовижно пахне восени напівживим корінням.
Іде Марта вулицями, обважнілими очима вбирає тривожне зеленкувате небо, що опускається на сади.
В хаті Івана Тимофійовича вона зустрічається з Югиною. Аж застигла на порозі.
— Тато чекає вас, Марто Сафронівно, — ясно привіталась Югина і повела молодицю до кімнати, сповненої тоскним повівом ліків та перегрітої крові.
— От і добре, що ти прийшла, — стомлено промовив Іван Тимофійович. — Сідай. Розказуй, як живеш.
— Хіба ми тепер живемо? — махнула рукою.
— Розгубилася?
— Розгубилася, Іване Тимофійовичу, — призналася щиросердно і зітхнула.
— Боїшся фашистів?
— Боюсь, — відповіла поволі, з болем. — І не знаю — чи страшніші, чи гидкіші вони мені.
— Гидкіші, — обізвалась Югина, ближче присуваючись до Марти.
— Напевно, так, — погодилась. — Він, фашист, за клямку візьметься — так ти її, наче зачумлену, кілька разів окропом шпариш.
— Окропом не тільки треба клямку шпарити, — заблищав .погляд Івана Тимофійовича. — А почуття ляку повинно, Марто, якнайскоріше згинути у наших людей. Фашисти — злодії, вони страхом свій страх приховують. Коли народна помста опуститься на їх до краю розтягнуті тили, тоді ворог буде приймати за міну навіть фуркіт поганого безхвостого горобця. А це дуже скоро буде. Ліси наші уже партизанськими стають.
— Хай стають на радість нам.
— Одне діло, Марто, треба зробити, добре діло, але небезпечне. Не побоїшся?
— За своє життя я не тривожуся, Іване Тимофійовичу... Кажіть, — відповіла твердо.
— Може подумаєш?
— Коли ви говорите — значить продумано це. Добре діло є добрим ділом. Правда, Югино?
— Правда, Марто.
— Хочу ввірити тобі життя людське. Будеш за пораненими бійцями доглядати. Це діло наче по знаку тобі? — пильно подивився на молодицю.
— По знаку, — зашарілась.
Югина доброзичливо усміхнулася Марті і вийшла у ванькир.
— Продовжуватимеш медицинську роботу?
— Хоч не смійтеся з цієї медицинської роботи... Продовжуватиму, наскільки зможу. Лише медикаментів ніяких нема.
— З полотна наробимо бинтів, для промивки ран дістанемо перваку, зілля різного Марійка принесе, а далі щось придумаємо.
— Добрий вечір, Марто Сафронівно, — з ванькира вийшов невисокий русявий, з забинтованою головою матрос. — Іван Стражніков. Приймете моїх орлів на свій корабель, тобто на горище?
— І ви знаєте про горище? — сплеснула руками Марта.
— Ця вершина поки найбільш знаменита в селі, — пожартував матрос...
Другого дня до Бондаря прийшов тверезий і засоромлений Полікарп Сергієнко.
— Кликали, Іване Тимофійовичу?.. Недавно я, кажись, наговорив не того — усякого такого...
— Полікарпе, ти вже свою чортову машинерію спалив і утопив?
— Не вдалося, Іване Тимофійовичу. Поки я у вас нахвалявся, баба її кумові позичила. Сьогодні заберу в нього і вже ^на найдрібніші цурпалки потрощу.
— Це зробиш трохи пізніше.
— Пізніше? — здивувався Полікарп і насторожився: чи не підготував знову чогось проти нього Іван Тимофійович?
— Пізніше.