Володько встиг сказати:
— Панно Женю! Дякую за ваші очі! Я їх буду носити з собою.
Він взяв від неї гроші й запхав до всіх кишень.
— Підем в танець! — сказав швидко.
— Підем!
Взяв її руку й потиснув. Вона швидко, нервово відповіла. Зніяковілі обоє й просто через сцену коло музик вийшли. Музики саме урвали танець. Володько й Женя лишились у всіх на очах. Хтось гукнув: "Женю!" Другий (це був Олег) крикнув: "Володьку!" і всі голосно, рясно заплескали. "Козачка! Козачка!" — загукали. Але Женя, червона, мов жарина, вирвала від Володька свою руку й плигнула між публіку. Володько вернувся назад за лаштунки.
Це сталось несподівано, і через те схвилювало Володька. Підійшов до столу й присів на стілець. Ліва рука лягла на столі. Чув неспокій, тремтіння... Боявся, що ось зараз сюди ввірвуться люди й побачать його таким. Одночасно було йому приємно й весело. Ріс, горів і, здавалось, виповняв собою цілий простір.
І дійсно. За хвилину було тут повно людей. Лінкерт, Саша, Роман. З'явилися вже пляшки.
— Пий! — підносять Володькові чарку.
— Ні! Сьогодні не п'ю! — відмовив твердо й рішуче.
— Дурень! — проговорив Роман і вихилив.
— Браво, браво! Володя не п'є! Принаймні один знайшовся,— загомоніли дівчата, а особливо Галя й Женя.
— Кричіть! — говорив Лінкерт.— Горілка шана й радість. Хто не курить, не п'є — не мужчина. А жінки, що таких люблять — кури й мізерія.
— А ті, що п'ють — тваринки, що хрюкають! — докинула котрась. Шум, гамір, рух. Галя знайшла собі обрізок дошки й присіла. У неї на руках примостилась Женя. Оля принесла торти. Самі пекли, самі принесли й самі себе гостять. Оля вся сяє, до всіх сміється, меле приємну нісенітницю й сама з себе регоче. Володько хвилинку сидів тихо.
— А, панове! Забули! Скільки грошей? — викрикнула Галя.
Володько зрозумів, про які гроші гутірка. Він став і, вдаряючи себе по кишенях, казав:
— Ось! Тут! Повно! Ще не встиг полічити! Женя швидко затупцяла ногами й закричала:
—— Галю! Ти ідіотка! Як тобі хочеться говорити про гроші! Рома! Дай мені чарочку. Скорше!
— От, це так! — сказав Лінкерт.— Лий! Женя герой! Повно лий!
— Ха-ха-ха! — заходилась реготом Оля, а Галя зіпхнула з колін Женю.
— П'янице! Геть! — сказала вона й струсила на колінах сукню.
Роман підскочив з чаркою. Женя взяла її, дзвінко засміялась і випила половину. Решту вилила через голову.
— Так п'ють в селі! — весело сказала вона й взяла кусник хліба.
Увійшов Сергій з двома порожніми пляшками.
— Ну, що? — зірвався до нього Володько.
— Витягли! — сказав Сергій... — І ще хочуть.
— Досить! Хай грають. Почастуй краще хористів.
У залі також рух. Скрізь набито молоці, всі гарячі й веселі. По часі Володько лишає товариство за лаштунками й виходить до зали. Музика заграла. Володько оглянувся навкруги, побачив Ганку й підійшов до неї.
— Дозвольте вас попросити на танець,— сказав їй. Вона зашарілась і віддалась мовчки в його руки.
Володькові дуже приємно, що так сталося. Вже давно не зустрічався з цією дівчиною, вже давно не бачив її зблизька. А тепер ось танцює з нею, чує її зовсім близько коло себе, чує дотики її грудей, чує навіть її хвилювання, що передається також на нього. Хотів би з нею заговорити, але не знаходить відповідних слів. Вона заговорила сама.
— А ви ще не забули мене? — запитала непевно, з посміхом... Блиснула на нього очима й одразу сховала їх.. Володько посміхнувся також.
— Певно, що ні,— сказав він.— Як можна. Вона:
— Ой, йой! Напевне забули. Я кілька разів зустрічала вас. Навіть у мій бік не глянули. Він:
— Бо, мабуть, вас не бачив. Вона:
— Бо не хотіли бачити. Він:
— Або, може, вас не пізнав. Будете багаті. Вона:
— Хто не хоче когось пізнати — не пізнає. Запаніли. Він:
— А, де там запанів.
Хвилина тиші. Після знову починає вона:
— Цього Великодня на цвинтарі коло церкви з Даркою коло вас пройшла й кинула на вас паперову квітку. А ви?.. Він:
— Це ви були? Ах, Ганусю! — вирвалось у нього зненацька.— Я вас пізнав, але ви дуже швидко тікали. Перед людьми не відважився вас доганяти. Ви були в голубому. Ні? І з вінком на голові...
Вона:
— Ее, хто! Хтось...
"Така сама, як і тоді", — подумав Володько.
— А пригадуєте, Ганко, там у школі? — запитав по короткій перерві. Вона:
— Ще б ні. Ой-йой, як пригадую... І не раз. Як то на Ронівському... Знаєте? Ті проліски для учительки Маші. Як то ви мені оповідали... Це було давно.
Мовчанка. Музики грають. Вони спокійно, плавно обертаються під їх звуки. Він чує її коло себе й хоче ще ближче пригорнути, але не відважується. Навколо стільки людей. Одягнена вона у білу, тоненьку блузочку. На грудях червона в'язанка. Спідниця гладенька, чорна, майже до колін, коротка. Володько хоче їй ще щось сказати. Від неї віє свіжістю, здоров'ям і ще чимсь, що хвилює його.
Ага. Он танцює Олег з Женею. Бачить його й моргає очима. Володько нагнувся до вуха Ганки й шепнув:
— Ну, а коли б я тепер до вас заходив? Вона запаленіла, мов жарина, й мовчала.
— Ну, чого ж мовчите? — спитав її знову.
— Хіба я знаю...
— А хто ж може знати?
Вона нахиляється до нього й шепче:
— Прийдіть... Прийдіть, Володьку! — і затремтіла, мов пташина. Володько виразно відчув те радісне, лячне, жадібне тремтіння. А по часі несміло, уникаючи його погляду, ще тихше сказала:
— А знаєте що? Прийдіть до Євдошки. Ми маємо там вечорниці. Сергієві скажіть. Він вас заведе. До нас заходять хлопці з Башковець, з Людвищ. Заходять і свої — Антін, Ілько, що прийшов оце "з поляків". Багато заходять. Зайдіть і ви... Але де там... Ви не зайдете. Дурите... Он на вас дивиться ота... Боже, яке гарне у неї вбрання. Вкраїнське, ні? Гарне, і корсет оксамитовий... А скільки стрічок... Як ви танцювали з нею, мені здавалось, що то... Не скажу, а вже хотіла сказати... — і замовкла.
— Що ви хотіли сказати?
— Не скажу. Сміялися б.
— Шкода. Хіба я такий насмішник.
Вона не відповіла. Натомість промовила своє:
— Думаєте, коли б я надягнула таке... Дарка сказала мені... ха-ха-ха! Не скажу. Знову не скажу! Їй-Богу, не скажу!
— Що там таке? Чому не скажете? Вона таємничо підтягнулася, притиснулася до нього й майже на вухо шептала:
— Казала мені: ти дурна. Купи собі таке вбрання, такий корсет, такі стрічки, і він тебе полюбить. Будеш, каже, бачити. Вона мені весь час, цілі роки вами у вічі цвіркає. Каже: це твій. І завжди так каже.
Замовкла. Треба було крутитися. Володько запитав її, окручуючи:
— А ви?
— Сміюся тільки. Бо куди ж... Я, знаєте, зовсім не сподівалася ще з вами говорити. І тоді на Великдень... Взяла на себе голубеньке, віночка... Воно мені так подобається. Дарка каже: "А ходім, Ганко, на цвинтар. Там дівчата кривого танця виводять". Мені якось не хотілося, бо думала йти на міщани до тітки. (У мене на міщанах тітка, Ольга, є)... Але вона все: ходім. Ну, я й пішла. Ілько саме тоді був на відпустці — пристав до нас з Наталкою. Ви знаєте Наталку? Вона не ходила до школи... Ількова сестра. О!.. Перестають грати...
Музики урвали гру. Танцюристи почали поволі розходитись. Володько взяв Ганку за руку й сказав:
— Ходімо на хвильку надвір...
Вона згодилася.
Двері тепер відчинені навстежінь. Світло з клуні б'є в темноту ночі. Багато хлопців і дівчат виходять парами й зникають по різних кутах. Протискаючись поміж людьми. Ґанку хтось майнув хустинкою по носі, і якийсь дівочий голос гукнув: "Ганко!" — і більш не сказав нічого. В тому голосі чулась усмішка, заздрість і щастя. На обличчі Ганки помітне те саме. Вона оглянулась і кинула:
—Ти!
Надворі холоднувато, але молодь на це не зважає. Наліво веде доріжка в садок. Там повно людей. Чути сміх, дзенькіт скла. Коло плоту ряд слив.
Під одною сливою Володько й Ганка зупинились. Вона стала коло плоту й оперлася. Він взяв її обидві руки, і так стояли. Руки її теплі, тверді. Деякий час стояли мовчки, ніби набирались сили. Зненацька вона засміялася.
— Чого ви смієтесь? З мене?
— З вас? Ай! Якби я з вас могла сміятись?
— А чого ж?..
— Ах, так... Не знаю... — знизала плечима та спустила вниз очі. Вона хвилювалася, не знала, які вибрати кращі слова.
— Як то? — питав її Володько, хоч добре розумів її.
— Я кажу: ми, сільські дівчата, всі дурні.
— А то ж чому?
— А так. Не знаю, як вам сказати... Ми дуже віримо. Володько перебив її і нагадав нескінчену розмову.
— Ее,— сказала вона.— Не можу вам усього розказати. Це було б на цілу ніч. А тоді, на Великдень, підходимо до цвинтаря. Сміємося, жартуємо... Знаєте, як то наші сільські дурні дівчата... Невчені, прості... Всі отак, знаєте... Підходимо. Дарка ще на дорозі кричить: "Ганко, Ганко! Глянь!" — "Куди?" — кажу. "Он туди..." Я глянула, дивлюся: а ви стоїте коло попівського паркану з Олегом... Мені щось так зробилося... Не можу й слова сказати. І радісно, і соромно... Та, ніби мене хтось накрутив і раптом поставив на землю. Дивлюся, знаєте, чую, що вся горю з сорому, але кажу: та що? Чи ти, кажу, здуріла? Ай, кажу: геть-те! Вирвала від Ілька свою руку, він мене за руку вів. Ви всі, кажу, дурні. А вони в сміх. І так увійшли ми на цвинтар. Ви якраз хотіли відходити, а я не знала, що робити, вирвала з вінка одну квітку і кинула на вас. Ви оглянулись, засміялись, але пішли далі й не вернулись. Я тоді пізнала, що ви вже мене забули. Мені було так сумно, так сумно. Не знала, де подітися. А Ілько ще договорює: "Ааа! Втріскалася! Він на тебе й не дивиться!" Йди, кажу, ти, нещаснику рогатий! (він тоді саме рогату шапку носив). Не хотілося співати, була зла, здається, когось роздерла б. Куди там, думаю, йому до мене. Там, за парканом, на дорожках та лавицях Галя, Оля, ще якісь панни. За нас, своїх, він вже забув. Ще й тепер на вас зла. Так, так! Зла, й кінець!
— Невже! Чому? Ганусю! — проговорив лагідно Володько, особливо останнє слово.
— Тому! Бо зла! Серджусь на вас! Мала б казати вам ти, як колись. Хіба ми що? Інші? Те саме грішне тіло, і ті самі руки... Тільки тепер з мозолями. Ваші, мабуть, ні? А я думала про вас: думаю, чому він ніколи до нас не загляне? Запанів, забув. А я все думаю, все думаю. Колись очей з мене не спускав, а тепер... Все чисто забув... І село, і нас... От чому на вас зла!
— Я хотів прийти,— сказав Володько.
— А не прийшли. Чому?
— Боявся.
— Дурите... Чого боялись? Мене? Хлопців?
— І вас, і хлопців, та й дівчат.
— Дівчат? Ха-ха-ха! Ну, чого? — Ганка дивувалася щиро.