Битиме ворога, як траву коситиме.
— Чого ж, хай приходить, нам такі потрібні, — погодився Дмитро, зачиняючи сінешні двері і широко вбираючи грудьми медовий настій лісових яблук.
— Оце й добре, — закивав головою Марко Григорович, — я йому сказав, щоб до мене ще прийшов, а сам потерпав, чи згодишся ти. Може що перекусиш?
— Спасибі. От харчів у вас трохи візьму. Розживемося — віддам. Сокиру, пилку треба нам.
— Що, будуватись думаєш?
— Еіе.
— Муки вам треба?
— Аякже.
— В Майдані Петриківському вже млин працює, німцям пшеницю меле, а дядькам мельник хіба що крадькома який пуд передере. Чоловік він хороший. Поїдь туди й набери кілька мішків.
Дмитро засовується у ванькирчику, набитому вуликами, діжками, рамами, і зразу засинає нервовим чутким сном. Прокидається від скрипу дверей, голосів Марка Григоровича і невідомого. Руки мимохіть знаходять зброю.
— Дмитре Тимофійовичу, пусти. Гість прийшов. Відчиняє двері; у ванькир входить з автоматом високий огрядний дід з невеликою бородою.
— І поспати не дадуть. Денис Вікторович дуже нетерплячий чоловік, — посміхаючись, іде в хату Марко Григорович.
— Спиш, значить? — оглядає Хмара недобрим і недовірливим оком Дмитра.
— Сплю, діду, — з цікавістю вивчає правильне, строге, неначе з дерева вирізане обличчя.
— Кріпко спиш?
— Кріпко сплю.
— І на перинах любиш поспати? — вже єхидним і злим голосом допитується Хмара.
— І на перинах люблю, — Дмитро ледве стримує усміх, бачачи, як його слова дратують діда. — Особливо, коли перини пухові. А ще як з гусячого пуху — луччих у світі нема. Ну, я вже не кажу про лебединий.
— Розпросукин же ти син після цього! — наливається буряковим соком дід. — Зашився на пасіці, як трутень, а тебе ще й за партизана вважають. Ох, субчик ти, субчик, як подивлюсь я на тебе. Такі пики невмивані, подіставали бронь, а коли наші відступили, то вони або додому до бабиної спідниці повернулись, або в лісах агітацію про пухові подушки розводять. Шукав чого-небудь кращого, ніж оті жевжики, і виміняв шило на швайку.
— Які жевжики? — насторожився Дмитро.
— Такі ж, як і ти — одним миром мазані. Шукав я орлів, а на свинячі хвости напав.
— На кого ж ви напали?
— Та на кількох чортів, що крутяться, наче кізяк в ополонці, а людям і воду гидко брати... Що ж ви робите? — питаю їх.
— Книжечки читаємо.
— А ще що?
— Героїчно ждемо Червону Армію.
— А ще що?
— З нас і цього досить.
— Чуєш, які? Вони героїчно відсиджуються і харчі переводять. Це, прямо тобі виходить, як у ледачого молотника: млинці з'їв, вареники з'їв, а вже третя робота — ціпом крутити — йому не під силу... І твоя програма, значить, спати на перинах і героїчно ждати наших? А радянську владу хай твої товариші захищають? Бо тобі вилежуватись треба?
— Ні, діду, — вперше за весь час війни сміється Дмитро.
— А яка ж твоя програма? Книжечки читати?
— Фашиста бити, діду, моя програма. Бити, доки ні одного не залишиться на нашій землі.
— А ти не брешеш?
— Ні, діду, старий вже брехати.
— Така програма мені по душі. Ну, й обманщик ти, Дмитре Тимофійовичу. Хіба ж я твого батька не знав? Славний чолов'яга. А як почув твої теревені, то й думаю: "Лев був Тимофій, а зайця виплодив". Так де ж ти фашиста б'єш? На перехресті не твоя робота?
— Моя.
— Ну, приймай і мене до себе. Одному, як вовкові, блудити ніяк не випадає. А перини в тебе навряд чи з гусячого пуху, — великою рукою торкнувся ліжка, застеленого рядном з валу. І на суворому обличчі з'являється щось подібне до j, усмішки, ворушачи кострубаті брови і розгладжуючи глибокі зморшки надбрів'я.
XXV
На згорбленому, подірявленому напівзаплилими вирвами полі зустрілися згорблені діди.
— Ех, хлопці, хлопці... Що воно робиться тепер? — замість вітання, якось безнадійно махнув рукою Семен Побережний, і його в твердих прожилках повіки забилися чорними тінями. Невеличке, сухе, як волоський горіх, обличчя старого після смерті наймолодшого сина ще більше зсохлося, ще більше потріскалося кривизною переплетених зморщок.
— Да-а... Тепер і поля — не поля, і життя — не життя, — ні до кого не звертаючись, зітхнув Кирило Іванишин. — Живеш наче не на землі, а на хмарі: от-от у безодню провалишся. Краще було б і не доживати до такої години... Як святу ниву спаскудив фашист. Стебло на триня перемолов, колос у грязь утоптав, а ще лютіше топче людську долю, життя в могили вганяє.
— Хто сам довго не збирається жити, той усе живе зі світу зводить, — двома обледенілими росинками блиснули червоні очі Йосипа Киринюка.
— Ех, хлопці, хлопці... — клаптиком туману гойднулася ріденька, з просвітами борода Побережного. Думки, спогади, туга так налягли на нього, що він більше нічого не може сказати і повертається до ріки: хай не бачать люди вологи на запечалених очах.
Над самим Бугом із мороку пароплавом окреслюється його нова осиротіла хата. Як вона ще недавно радувала зір старого, бо тільки щасливі дороги сходились і розходились од неї. Знатні хлібороби приходили до Захара і Семена, приїжджали робітники з суперфосфатного заводу, не минали їхньої домівки і Іван Васильович і Генадій Павлович. Тут гомоніли, як краще засіяти поле, і вболівали над долею Абіссінії; тут дитячі ноженята вперше ставали на землю батьків, і сюди приходили листи од воїнів, що біля самого кордону оберігали Батьківщину; тут захоплювались мужнім словом Ібарурі і плювалися при одній згадці про зрадників Мюнхена та бажали їм не менше сотні болячок у печінки.
— Пам'ятаєте, як ми цю ниву з Іваном Васильовичем оглядали? — згадує Киринюк. — Увійшов він у жито, колос лице йому обвіває, а він навіть очей не заплющує: така була дорога Івану Васильовичу наша мужицька робота.
— Бо партійний він чоловік, серце людське мав.
— Мав і має, — тихо поправляє Побережного Киринюк.
— Вірно, вірно, — швидко схоплюється Побережний. — Тільки де він тепер? Хоч би одне слово почуть від нього, чи довго таке безголов'я буде... Ти, Йосипе, не чув, як здоров'я Івана Тимофійовича?
— Та яке там здоров'я! Лежить. Тяжко осколки його порешетили. З ногою погано.
— А з серцем, надійсь, гірше, — у зморшках Киринюка скупими сльозами блищать їдкі крапельки мряки.
— Воно так у кожної порядної людини,
— У кожної...
І не змовляючись, діди побрели туманом до Івана Тимофійовича.
Марійка стріла старих на подвір'ї, охнула, заметушилась, жалісно всміхнулась і, звичним рухом поправляючи хустку, повела гостей до хати.
Іван Тимофійович, пожовтілий і змарнілий, високо лежав на широкому ліжку.
І тільки тепер діди побачили, що його голова зовсім побіліла, а від втомлених очей безліччю промінців розходилися м'які старечі зморшки.
"Еге, та вже й Бондарю шостий десяток стукає", — вперше подумав Киринюк, обережно сідаючи коло ліжка, йому, як і всім у селі, знаючи вдачу Івана Тимофійовича, ніколи навіть на думку не спадало, що Бондар не молодий вже чоловік.
— Спасибі, добрі люди, що прийшли, — тихо звучить голос Івана Тимофійовича. А Киринюкові все не віриться, що Бондар лежить у постелі. Ні, то він говорить зі сцени великого залу, і слова його, мов голуби, пурхають до крайніх дверей, де завжди любив мовчазно сидіти серед молоді старий коваль.
— Ех, Іване, Іване, як тебе горе побілило, — хитає головою Іванишин. — А колись я тебе на руках носив. Давно то було... Вмирати б пора мені.
— А не рано? — так само тихо запитує Іван Тимофійович.
— Чого там рано. Тепер життя, повір, не варт щербатої копійки, — прибіднюється Іванишин, як прибіднюються старі люди, знаючи, що їхню мову приймуть з співчуттям.
— І ви так думаєте? — звернувся Іван Тимофійович до Побережного та Киринюка, і на його устах ворухнулася така знайома хитрувата усмішка, що навіть Марійка повеселішала.
На неї недобре покосився Побережний.
— Ти б, жінко добра, метнулася собі по господарству, абощо.
Марійка скипіла і, червоніючи, вилетіла на двір.
— Бомбою метнулася, — повідомив Побережний, заглянув в усі кутки, сів біля хворого і гаряче заговорив:
— Думай не думай, Іване Тимофійовичу, а просвітку ну ніякого і на макове зерно нема. Усе найкраще поїхало, відійшло від нас. Сини, наче літа молоді, відійшли. Де вони тепер? І чи цвітом цвітуть, чи білим сніжком обмерзають? А що ми, старі, без молодої сили? Стерня порожня... От хоч би крихітку правди почути... Щоб наша партія обізвалася до нас, то ми б уже знали, як життя цінити. А як же інакше? Бо партія — це наш великий шлях і сини наші... Найкращі, як зерно наливне.
Затихло в хаті. Всі з напруженням чекали, що скаже Іван Тимофійович. І він, витерши рукавом липкий хворобливий піт, зосереджено поволі заговорив.
— Ви, люди добрі, прибіднюватися почали, по-одноосібницьки прибіднюватися. І це погано. Цінуйте життя своє, воно ще пригодиться! А життя фашистів, поліцаїв, старост справді щербатої копійки не варт. З грязі воно виплодилося і сконає в грязі.
— Це так, це так, — закивав головою Киринюк.
— А слово партії, — захвилювався Іван Тимофійович, — ви щодня почуєте, тільки вмійте прислухатися до нього. Про вибух на залізниці знаєте?
— Чули... Кажуть люди: два санітарних поїзди вивозили побитих і покалічених "цюрюків".
— Ось вам перше слово партії: так треба робити з фашистами .. Про знищення поліцаїв і старости в Івчанці знаєте?
— Чому ні... Туди їм і дорога.
— Це друге слово партії: так треба розправлятися з зрадниками, перевертнями і різними недоносками... Жданівський тартак знаєте?
— Чому не знати. В тридцятому році виріс, щоб скоріше будувалися ми.
— І стояв він до того дня, поки не захотіли вороги хазяйнувати на ньому. Тільки встигли вони розпустити перші колоди, аж вночі тартак ясним вогнем піднявся угору Це третє слово партії: нічого, крім смерті, не давати ворогам.
— Правду говориш, Іване Тимофійовичу.
— Іскру побачили.
— Значить, і тепер, як завжди, партія з нами.
— Як завжди! — міцніє голос Івана Тимофійовича Уже не витираючи поту з обличчя, він звідкись дістає невеличкий аркуш клітчатого паперу і майже напам'ять читає:
"Народе України!
Піднімайтеся всі на допомогу Червоній Армії. Наближайте день визволення!
В кожному селі, в кожному місті організуйте партизанські загони!
Всі до партизанських загонів, всі на розгром ворога!
Смерть німецьким окупантам!"
— Друкована! — багатозначно повідомляє Побережний.