Вскочив у хату і, не роздумуючи, кинувся до осавули:
— Не руште!..
Роговий опустив арапник на худенькі плечі, гидко вилаявся. Неначе хто приклав шматок гарячого заліза до плеча, але Влас не ухилився від удару, не скривився навіть.
— Бий!.. — Очі блиснули лютою ненавистю.
— А, щеня! На тобі!
— Що ви робите? — заливаючись слізьми, скрикувала при кожному ударі Олеся, ніби били її саму, силкувалась відтягти Власа від розлюченого осавули. Тихенько скиглив на лежанці Василько. А Лаврін, страшним зусиллям відірвавшись від полу, ледь тримаючись на ослаблих руках, захрипів:
— Бузувіре! Мене добивай, а хлопця — за що? Роговий кинувся на Лавріна, важким чоботом штовхнув його в груди, поцілив у обпечені кривавицею рани. Той без стогону і звуку впав навзнак, посунувся з подушки на піл.
Діти завмерли, обступили батька, щоб захистити від страшного осавули. Схопившись за груди, Лаврін хотів щось сказати — й не зміг. Осавула знову замахнувся арапником:
— Я тебе приведу до пам'яті!
У цю мить нечутно відхилилися двері.
Побачивши, хто увійшов, Олеся відсахнулась та й залишилась — ні жива ні мертва — стояти біля полу. Це ж по неї прийшли, по її душу, оніміло дивилась на військового, за ним із сіней визирнув ще один незнайомий панок. А Влас, навпаки, побачивши офіцера, радісно й коротко схлипнув, сльози покотились по розсіченій щоці. Тільки Роговий нічого не бачив і не чув, рвонувся, коли чиясь рука лягла на плече. Аж затрусився від люті:
— Пусти!
— Не пущу!
Ніколи Роговий не бачив такого обличчя: воно палало, а рука, на вигляд тонка й слабка, так стисла плече, що хоч проси пощади.
— Ти що тут робиш, добродію?
— Так що... на роботу запрошую, пане.
— Ах так... Запрошуєш? А чи зможе цей чоловік, сиріч, здається, хворий, побитий, устати? Ходити?
— Та хто ж його зна... Розходиться помаленьку. Офіцер у трикутному капелюсі обернувся до свого колеги — невисокого підтоптаного панка в пальті й високій чорній шапці.
— Ви тільки послухайте, Андрію Опанасовичу, що белькоче цей... анциболот. Він, бачите, не знає, чи зможе хворий ходити, і все-таки "запрошує" його на роботу. І як? Арапником! Як же смієш ти, дерево бездушне, переступати поріг цієї хати?
— Та я що... Я можу й піти, — позадкував Роговий. Куди поділась його зарозумілість, в одну мить він злиняв, навіть пригнувся якось, щоб здаватися нижчим.
— Іди поки що. І скажи своєму панові — не маю честі знати його особисто, — що приїхав з города за розпорядженням генерал-губернатора майор Котляревський. І вважає він, що треба забрати в лікарню цього нещасного, а крім того, має намір довести до відома його світлості все, що тут побачив. Іди!
— Так я, ваше благородіє, слово в слово передам. Роговий метнувся з хати, ненароком зачепився плечем об одвірок, спіткнувся і мало не перелетів через поріг, але втримався, не впав. У дворі одв'язав свого коня, спритно скочив на нього й погнав щодуху до панського будинку, що бовванів за купкою дерев на пагорбі.
Як тільки осавула вибіг з хати, Котляревський підійшов до Лавріна. Присів на край полу:
— Ну, ось і я, братику. Як же вони тебе, окаянні... Душогуби!
Котляревський заглядав Лавріну в вічі, гладив ряднину, якою той був прикритий. Прочумавшись і розпізнавши в офіцері Котляревського, Лаврін прояснів увесь, ніяково усміхнувся й закрив очі, немов йому стало легше, зовсім легко, по щоці покотилися дві скупі сльозини, поповзли вниз і загубилися в скуйовдженій бороді.
— Та ти що? Тримайся! Не треба так... Ми ось полікуємо тебе, а потім заберемо з собою. Лікар зі мною приїхав... Хороший лікар. Підходьте, Андрію Опанасовичу, приступайте, бога ради, скоріше.
— Я готовий. Тільки, вибачте, трохи розгубився. Такий, скажу вам, жах!
— Ви не повинні, не маєте права, милостивий пане, губитися, ви — лікар. Опануйте себе і починайте. Зробіть усе, що можливо, прошу вас.
— Навіщо просити, пане майор? Хіба ж я вам коли відмовляв у чому? Та я, скажу вам, з дорогою душею, тим більше — тут, у цій убогості.
Іван Петрович звільнив біля хворого місце, відійшов до вікна. Йому було душно, бракувало повітря, і він розстебнув шинелю. Ступив крок до дверей, повернувся знову стискуючи перед собою руки, не знаючи, куди їх діти
Олеся пильно дивилася то на лікаря, то на майора. Переконавшись, що їй нічого не загрожує, вона трохи заспокоїлась, слава богу, помилилась, приїхали не по неї. Але хто ж цей пан офіцер? Хто ж він справді? Звідки знає Власа, до батька звернувся, як до знайомого? Чи не той, де якого батько сьогодні вранці ходили, а потім і Влас бігав? Назвався Котляревським. Матінко, так і є! Це ж його прі звище називав батько. Отже, це він! І чоботи, напевне Власові подарував, вони стоять під лавою, нові, ловкі, так і їй би придались. Олесі і радісно, й тривожно. Що ж тепер буде? Рогового витурили з хати. А якщо пан дізнається? А він дізнається, осавула набреше чого завгодно. "Господи, — молилася в душі дівчина, — пронеси й помилуй!"
Влас застиг біля печі, дивився на майора повними сонця очима. Що їм осавула? Побіг, злякався, лизоблюд клятий хвіст, як пес побитий, підібгав. Ось так! А пан? Що пан І йому, коли прийде, те саме буде! Сміливішого й дужчого ніж майор Котляревський, нема в цілому світі!
Василько також зацікавлено стежив за приїжджими Більше, зрозуміло, його вабив офіцерський трикутний ка пелюх і чорний хвостик на ньому. Зроду такого капелюха Василько не бачив. А пан офіцер, ніби навмисне, поклав свого капелюха на лежанці: мовляв, дивись-надивляйся досхочу, все тобі нині дозволяється.
— Іване Петровичу, пане майор, — тихо покликав лікар, — підійдіть лишень. — І ще тихше додав: — Поглянь те, це ж, скажу вам, нечувано! Хто таке витримати може!
— Немає слів, голубчику... Але емоції зараз — слабі помічники. Дійте і, прошу вас, швидше. Чи не можу я чимось допомогти?
— Ні, допомога ваша не потрібна. От би лише води теплої...
— Лесю, а не знайдеться в тебе водички теплої?
— Знайдеться. Я зараз. — Олеся хутко відсунула за слінку в печі, рогачем витягла великий глек теплої води поставила на ослінчик біля полу.
— От спасибі, дочко! — подякував лікар, а вона мале не зайшлася плачем: що за люди, за віщо дякують — за їхнє ж добро?
Лікар швиденько скинув з себе сюртук, закотив рукаві білої сорочки, розкрив саквояж і попросив Лесю дістатї чистий рушник.
Тим часом Іван Петрович, поки його приятель — лікар полтавської міської лікарні Андрій Опанасович — порався коло хворого, попросив Власа покликати фурмана. Хлопчина миттю вибіг з хати.
Прихилившись до одвірка, майор озирнувся і мимоволі зітхнув: ось так живе людина. Хата її — три кроки від дверей і стільки ж від печі до вікон. Дерев'яні лави попід стінами, глиняні миски й глечики, дерев'яний совок і діжа під полом, прядка в кутку, над нею — жердка, і на ній — драний кожух, плахта, а на цвяху, біля самих .дверей, — шапка. От і все добро. На подвір'ї — соха та борона, ступа під повіткою. Так жили сто років тому, так і нині живуть, а точніше — животіють його земляки. Досить походив він по світу за свій вік, чимало надивився, але такої вбогості бачити не доводилося. За які ж гріхи все своє коротке життя людина мучиться — від першого подиху до останнього?.. Котляревський відчув, як щось невидиме й холодне стискує серце. Зняв шарфа, глибше дихнув і нараз уловив запах ладану, він ішов від лампади, яка ледь світилась на покуті перед іконами. Ось у що вірять, чому поклоняються Лаврін і його діти! Богові! Його образ і ранком, і вночі перед їх очима: смутні неясні риси обличчя на плоскій, поїденій шашелем, дошці. Шматок обструганої деревини — ось він, бог, ось хто гнітить разом з панами та осавулами душу, все єство. Можливо, Михайло Новиков саме про це — про становище селян — і волів говорити? Може, і молоді приятелі його — брати Муравйови-Апостоли про те думають? Треба, вкрай треба говорити з ними саме про це. Але чи встигне він повернутись до сьомої години? Чи діждуться його брати Муравйови-Апостоли?
Зайшов фурман. Іван Петрович попросив його приготувати в кареті місце для хворого, якого вони повезуть до міста, нехай розстеле попону й жде: як прийде час, він гукне його. Вклонившись, фурман — молодий ще хлопець із дворових Новикова — вийшов.
Тепер лишилось зробити хорошу пов'язку і можна б їхати. Але Андрій Опанасович ще не впорався, хоч Леся й допомагала йому, правда, кожного разу, як тільки помічала на обличчі батька гримасу болю, готова була розплакатися, через силу стримувала себе; судомлено схлипуючи, подавала лікареві замість кухлика — глечик або навпаки, дістала із скрині ряднину, а треба було ще одного рушника, Андрій Опанасович просив Олесю не поспішати, заспокоїтися, вона покірно погоджувалась, та не минало й хвилини, як Котляревський просив Олесю відійти, не дивитись, вона ж уперто хитала головою: ні, стоятиме, ось тут, у кутку, а крім того, може ж, раптом знадобиться її допомога — хто краще від неї це зробить?
Дивлячись на дівчину, на бліде злякане обличчя Василька, що сидів на лежанці, схожого на галченя з тонкою шиєю і великою від того головою, на Власа, який приткнувся на порозі й ждав, готовий на першу вимогу бігти, щось внести, когось кликати, Іван Петрович відчув, як біль, неначе голка, входить у саме серце; не знаючи, що говорить, повторював кілька разів одне й те саме:
— Ви не бійтеся. Ми з Андрієм Опанасовичем заберемо вашого батька в лікарню, і йому стане краще. Ти, Лесю, і ти, Власе, будете провідувати його. Лікар вас пускатиме.. І не бійтеся, нічого поганого не думайте... У вас усе ще попереду... Все життя.
Сам не знаючи як спитав:
— А де ж ваша мати?
Олеся перестала схлипувати й тихо, майже спокійно, як про щось неминуче, відповіла:
— Преставились... Ще навесні. Вибирали картоплю у погребі на горі. Еге, в економії, і застудились. Погріб там великий, кам'яний і холодний, а вони цілісінький день мусили там бути...
— Не знав я... Пробачте.
Він просив вибачення у дітей і нічого не міг більше додати. "Вибирали картоплю... Погріб великий і холодний..." Простяг руку, щоб погладити дівчину по голові, як маленьку, і не дотягся. А вона раптом, підвівши на нього великі сині очі, спитала:
— Може б, ви чого-небудь попоїли? Ви ж з дороги.