Затріщали автомати, і німці, відсікаючи йому дорогу з правої сторони, півколом кинулись на поле.
"Регулювальник боком упав, — іще бриніла запізніла думка. — Залягти і відстрелюватись", — промайнула друга.
Але зразу ж рішуче відкинув її: "Ну й що з того, що він уб'є одного-двох фашистів і сам загине. Йому ще не одного треба на той світ послати... Скоріше до коней... А коли зараз у спину вдарить черга?.. Загину втікачем... Який там дідько, вдарить!"
Заспокоювала впевненість. Одначе тіло між лопатками неприємно стискалось. І, притиснувши руки до грудей, нахиливши голову вперед, він так летить полем, неначе хоче перегнати посвист куль, що супроводжує і обсновує його.
Росте в очах, немов сама біжить до нього, груша-дичка. Рвонув за повід, і вже наступної хвилини, пригинаючись до шиї буланого, він мчить у ніч, залишаючи позад себе постріли.
Він летить у майданську діброву, а потім, давши коням перепочинок, перескакує на карого і мчить, спочатку дорогою, а потім полями, в інший ліс: не-сумнівається, що завтра його шукатимуть у майданській, а він буде в дубині...
Не путаючи, пускає коні в гущавінь, а сам лягає під дубом, поклавши в узголов'я автомат.
На світанку випала роса, і він, їжачись, прокидається від голоду і вільгості.
Густа, немов молозиво, розсип колихалася на деревах і траві. В округлому листі невисоких колючих кущів синіють дрібні тернини, оповиті темносизим пилком. Пахне почорнілий висохлий глід і, як дятел, тукають, зриваючись з замшілих дерев, тугі, з краплинками ледве помітного ластовиння, Кислиці. Хруснув під ногою жолудь — рясно лежали вони під дубом, продовгуваті і відточені, на диво схожі на набої до автомата.
"Понадився глек воду носити, — насміхався з себе Дмитро, згадуючи вчорашнє. — Думалось, що фашист настільки дурний, що десь щастя завалялось, що не лежиш без задніх ніг на холодній ріллі. Думав, думав, мудрував, мудрував — і вимудрував... Ні, коли хочеш боротися з ворогом — ширший захоплюй покіс, поле захоплюй..."
Далеко, далеко заскрипіла підвода. Вздовж дубини на Beликому шляху з липами перемежовуються старі велетні-дуби; на ровах зеленими човниками поблискують листи конвалії; темніють круги чебрецю, парасольки переквітлого тмину.
За деревами пробурчала машина, приглушила скрип коліс, і знову курликання коліс вплітається в насторожену тишу лісового супокою. На парокінному возі сидять двоє поліцаїв, а біля них лежить нерухома постать в зеленому.
Ой, го-оп, Ти-итяна,
Пи-ироги, сми-итана,
А за ту-ую сми-итану,
Ці-ілував я Ти-итяну.
Ікає, похитуючись на возі, розімлілий від горілки поліцай і б'є себе підборіддям по запалих кістлявих грудях.
— Демиде, в тебе горілки нема?
— Пішов ти к чорту, — огризається Демид, тримаючи гвинтівку в руках. — Ти за лісом краще дивися.
— Чого мені за лісом дивитися? Чого я в лісі не бачив? А в тебе, Федько, нічого нема? — звертається до фурмана, молодого парубка.
— Нема, — понуро обертається той і важко зітхає, його юне обличчя аж посіріло від внутрішнього болю і жалю.
— Ну і чорт з вами. Приїду в крайс — там загуляю...
Ой, го-оп, Ти-итяна,
Пи-ироги, сми-итана...
— Руки вгору, чорти! — вискакує на рів, націляючись автоматом на Демида.
Той кидає гвинтівку на землю і, бліднучи, наче крейда, високо підіймає руки, долонями всередину. П'яний, поглянувши з-за плеча, ще нічого не може второпати. Візник кинув віжки під ноги коням і теж витягає руки, великі, чорні.
— Я кому сказав руки вгору?! — скаженіє Дмитро. — Ставайте рядом! Кого везете?
З воза підводиться закривавлене, вкрите синцями обличчя з розпухлими губами. Невідомий з стогоном падає обличчям на солому.
— Ану прав, хлопче, в ліс. Та швидко крутись мені. А ви за возом, — звертається до поліцаїв, косуючи очима по шляху.
Федір метушиться між кіньми, що заступили віжки, потім прямує в дубину; мовчки за возом з піднятими руками ідуть поліцаї, і знову над полудрабком підводиться закривавлена голова.
"Молоді, здорові, бикам в'язи скрутили б, а вони — в поліцію служити! Корінці куркульські! Запроданці!" — ледве стримує себе, щоб не випустити чергу.
— Кого везете?
— Лейтенанта, — тверезіє п'яний поліцай, і його чорні очі різко виділяються на сірому обличчі з тонким загостреним носом.
— Розв'яжи, хлопче, командира.
Федір кидається до воза, і через хвилину, болісно кривлячись, невисокий чоловік підходить до Дмитра.
— Хто вас бив? Обоє?
— Обоє, — не дивлячись на поліцаїв, відповідає лейтенант. Дмитро підкинув автомат.
— Дядьку, за що ж мене? Я ж... Я... — судорога перекривлює тонкі риси протвереженого обличчя, що з білого стає жовтим і починає парувати.
— За те падлюко, що в поліцію пішов, за те, що руку на радянських людей підняв, — кривлячи рота, рубає Дмитро.
— Не вбивайте їх, — благає візник.
— Чому?
— Тоді мене поліція закатує, життя не буде.
— Я ще подумаю, чи буде тобі життя, чи ні, — загрозливо блиснув очима. — За скільки найнявся людей на той світ перевозити? Помічником смерті хочеш бути?
— Мене ж заставили.
— Не вірю. Молодого, такого бугаюгу, щоб заставили... Хліб ти чий до цього часу їв? Німецький? — націлюється на поліцаїв.
— Дядьку! Не губіть мене. Я ж українець, — заклацали зуби в Демида.
— Ти українець!? Ти українець!?. Ти слизняк! Перевертень! Приймак німецької повії! Ти!.. — і люто розряджує автомат.
Із хрипом падає незграбна довга постать у вогку лісову тінь, а її наздоганяє друга, менша... Мертві сльози боягуза бризнули з побілілих очей Демида і розтіклись по жовтозеленій обм'якшеній шкурі, не торкнувшись ні однією краплиною ранкової землі.
Злякано застиг біля коней молодий візник.
— Скидай штани, песький син! Швидко мені! — звертається до Федора, витираючи долонею стягнуте, туге чоло.
— Дядьку!.. — благає хлопець.
— Нічого, нічого! І голий додому зайдеш. Хай полюбується тобою, красунем, дівчина, почервоніє за тебе — і в очі плюне.
— Хоч труси оставте! — навертаються сльози.
— Я тебе оставлю. Не боявся грішну душу показувати, так тепер грішним тілом посвіти.
— Ні, не буду скидати! — раптом рішуче хлопець застібає ґудзики. — Як хочете — вбийте або до себе прийміть. Вірою служитиму. Хіба я не шукав партизанів?
— Мені таких перевозчиків не треба.
— Дядьку, візьміть, не помилитесь. Я кулеметником буду.
— Товаришу, а може з хлопця щось вийде? — торкається його руки лейтенант.
Задумавсь на хвилину, не спускаючи погляду з обличчя Федора, що покривалось потом і рухливими округлими плямами.
— Дякуй червоному командирові. Він тебе, поганця, пожалів.
Федір зніяковіло кланяється лейтенантові.
— Будемо знайомі. Бригадир Дмитро Горицвіт, — впритул підходить до лейтенанта.
— Лейтенант Сава Тур.
— Куди ж тепер думаєш?
— До вас партизанити. Куди ж інакше.
— Член партії?
— Комуніст.
— Гаразд, — повеселішав Дмитро. — Будеш у нашому загоні комісаром. Тобі командиром годилося б, так я непартійний.
— А де ж ваш загін?
— Загін? Я, та ти, та цього безштанька захопимо. Бач, якими овечими очима дивиться...
— І це всі?
— Усі.
— Он як, — беззвучно сміється Тур, і його підбите око нервово здригається.
— Нічого, одна зернина дає жменю зерна, — впевнено говорить Дмитро і собі посміхається. — Серед людей не залишимось без людей, — хай лише почують про добрі діла.
Другої ночі, залишивши на Городищі Тура і Федора Черевика, він поскакав на пасіку, щоб дістати харчів і всякого інструменту. Втома хилила до гриви, валила з коня.
Пустив буланого на галяву, а сам швидко і тихо пішов на пасіку.
Бліде місячне сяйво освітило довгі ряди вуликів; м'яким синюватим світлом переливалися стіни старої хати. Біля дуплянки під грушею щось заворушилось, і Дмитро сторожко відскочив у тінь, схопившись за автомат.
— Дмитре Тимофійовичу, це ти? — вийшов назустріч Марко Григорович.
Тільки тепер помітив Дмитро, як за останній час подався старий пасічник. Глибокими тінями залягла в очах мовчазна печаль, опустились прямі плечі, тремтливою стала хода.
— Надокучив я вам, Марку Григоровичу.
— І не смій такого казати. Щоб і словом не обмовився мені, — постукав палицею по землі. — Чи ти думаєш — мені два віки жити треба?.. Находився по зеленій землі, пожив між людьми, дітей виростив — пора і честь знати. А спом'яне хто з людей після смерті добрим словом — для старого й це добре. Ми люди прості, — і зітхнув. — За дочкою нудьгую. Усе бачу її: то маленькою дівчинкою, то вже студенткою. Вона у мене без матері росла — сам доглядав, тому й найбільше впам'ятку.
— Славна дівчина.
— Славна, — зрадів Марко Григорович, що хоч розмовою можна було одвести душу. — Вісім років їй було, а вона вже по господарству, як господиня, порається. Горщик не підійме до припічка, так приставляє ослінчика, потім вилазить сама на ослінчик і ставить у піч. І уроки, бувало, виучить, і їсти наварить, і мені на пасіці помагає. Проворна дівчина була.
Сіли на колоді, помовчали. Знову десь у кущах заспівав молодий соловей.
"Осінь надходить. Треба запастися мукою, збудувати землянку в Городищі".
Хитнувся місяць над деревами, мальками скинулись роси.
— Засну, і зразу ж прокинусь, — здається, іде моя Соломія до мене. Вийду їй назустріч, а ніде нікого, тільки дерево шумить і печалиться.
"Чому ж дерево печалиться?.. Осінь, війна. Людям і лісам тепер найбільше дісталося... Хто ж то чорніє на дорозі? Їй-право, Соломія", — підсвідомий поштовх виводить його з напівсну, і Дмитро довго не може зрозуміти, де він і що з ним.
— Ходімо, Дмитре Тимофійовичу, до хати. Заснеш часину, другу.
— Ходімо. Так спати хочеться, — признався, позіхаючи. — За дві ночі може години три відпочив.
— Хоч вдалось що-небудь зробити?
— Не без того.
— От дурна голова! — вдарив себе рукою по лобі Марко Григорович. — Я й забувся, що приходив до мене на пасіку мій одноліток — дід Хмара, Денис Вікторович. Ти ж знаєш його?
— Пригадую трохи. Це той, що колись замолоду, розсердившись на кількох парубків, поздіймав з них кашкети, руками підняв біля острішків верх чиєїсь хати і вклав їх в замок.
— Він самий, він самий. Бити парубків не хотів — одним кулаком убив би, то так позбиткувавсь над ними. Він трьох фашистів убив, а тепер партизанів шукає. Бабу його, все господарство — вогнем пустили. Спалили. Прийми його, Дмитре Тимофійовичу, до себе. Кріпко лютий чоловік став.