-росинки засяяли в очах.
— Спаси біг, — сказала й поклала Волотові на серце руку — Дітьми і вогнищем не печалься, я дам їм раду та й лад. Аби тільки з тобою все гаразд було. Чуєш, муже мій, аби усе гаразд.
VII
Останнім пристанищем у Тиверській землі стала для сольства давня грецька колонія Тіра. Від греків лишилися тут всього лиш кам'яні плити з написами про їхнє давнє, як світ життя-буття, в цім краї та муровані з каменю підкліті, в які зсипали свого часу придбаний у Скіфії хліб і тримали до початку навігації на Понті Евксінському та в лиманах Понта Евксінського, а то й до того часу, коли в метрополії підіймалася на хліб потрібна колоністам ціна. Все інше зруйнував час та численні вторгнеиня. На місці старої Тіри, власне, поблизу неї, стояла тепер невелика вежиця, а у вежиці — митниця для заморських гостей, котрі правилися у слов'янські землі з товарами, споруди для залоги, що стерегла обводи Тиверської землі, а заодно і митницю, заїжджий двір із ложницями для іменитих гостей.
Нині в ложницях припахувало невивітреною після зими цвіллю. Отож доглядачі, завваживши, хто і з яким наміром пристав до їхнього берега, поспішили роздмухати вогнив ои пустити в оселі гарячий дух, охоронець добра та спокою серед тих, що оселилися.
Лиман не встиг ще позбутися криги, принаймні скрізь, і кормчий порадив слам заждати день-другий, поки подме сіверко. Той швидко подробить кригу й очистить морську просторінь для плавання. Він не набагато й помилився. Десь на третю добу, під ніч уже, з полуночних країв подув потужний вітрюган. Лиман забрижів, згодом знялися пінявіхвилі, і плавання знову довелося відкласти: за такого вітру (хай і попутного) ризиковане виходити у відкрите море, та ще на не вельми надійній лодії. І вітрило може зірвати, потрощити кріплення і лодію накрити крутою хвилею.
А мати-природа не зважала вже ані на присутність криги на берегах Дністра та лиману, ані на зимні вітри з полуночного краю. Ішла по землі й засівала її теплом, зелен зіллям, а ще — пташиним співом. Такий він голосний і такий знадливий був, той спів величавий, ніби зумисне чарував своїми знадами й казав голосом знад: не поспішайте, люди, потіштесь теплінню, тим, що народжується з кожною миттю на землі. Присяйбіг, таке не скрізь і не завжди угледите.
Може, й не хотіли б сли піддатися спокусам, що чарували їх на берегах Дністра, та мусили: вітер дув день, дув другий, дув і третій. Лише вночі з третього на четвертий стишився й дозволив кормчому сказати всім: "Пора"..
З Тіри вийшли не вельми рано і, здавалось, за цілковитої тиші. А опинилися в лимані, подивувалися одміні: вітер коли й стихав, то всього лиш на ніч. З настанням тепла знову свіжішав. Не так щоб дуже, однак і не попускав вітрила, напинав та й напинав їх.
Дуліби раділи. "Гля, — казали один одному, — як весело біжить лодія. Коли так і далі правитимемося, за три-чотири доби в Константинополі будемо".
Кормчий лиш осміхнувся на те.
"Вйдемо в море, — гадав собі"— побачите, як правитись з ним".
І мовби наврочив. Як тільки поминули пересип, вітер відчутно натужніш вдарив у вітрило, примусив порипувати снасті. Хвилі, щоправда, до якогось часу були такі, як і в лимані, — невисокі і згладжені, проте лише до певного часу.
— Оце і є вже море?
— Воно, достойний. Завваж, берег лишень позаду. Попереду вода та й вода.
— А ми не зблудимося на сій воді? — поцікавився Ідарич.
За лодочних відповів князь Волот:
— Кормчий Домовит не вперше ходить морем. Вдень постарається триматися берега, вночі — зорі путеводної.
Обіцяного берега не було та й не було. Десь аж пополудні об'явився він праворуч. Принишклі з якогось часу дуліби пожвавішали, стали гадати, де вони зараз. Бо не лише князь Волот, серед дулібів теж були такі, що ходили за імператора Юстина на ромеїв, зміряли з сівера до полудня Скіфію, Нижню Мізію і тільки в горах були затиснуті Германом та його комесами. Анти вої міцні і мужні. Тож билися, доки була сила в руках. Та що могли вдіяти, коли наскочила коса на камінь? Добре вже те, що вихопилися якось із тіснини та відійшли з рештками тисяч за Дунай.
Пригадували старші. Молодші слухали, розпустивши вуха, й не помічали вже, здавалось, яке за лодією море, як далеко їм до берега. Та то тільки здавалося. Море що ближче до берега, то відчутніше розгойдувалося й кипіло, а розгойдане море не могло не нагадувати про берег.
— Княже,-— підійшов до Волота кормчий. — Вночі може розігратися справжня буря. Доки не пізно, раджу пристати до берега й перебути ніч на березі.
— Не бажано. Домовите.
— Знаю, що не бажано, та необхідно. Ніч буде буряна, отож похмура, а йти такої ночі морем небезпечно.
Волот вагався, зрештою пішов на пораду до Ідарича. Той виявився поміркованішим, ба наполіг навіть. "Кормчий, — сказав, — плавав і не раз, отож ліпше за нас знає, коли час пливти, коли — іти до берега. Най робить так, як вважає за потрібне".
Вийти на берег виявилося стократ важче, аніж пливти у відкритому морі. На мілководді хвилі були високі і буряні. Одні розсипалися й вирували, не досягши берега, інші з шумом і гуркотом накочувалися на берег, кипіли при березі.
Довелося спустити вітрила й сісти на весла. А поки сідали та цілилися, де пристати, поки вибрали пологіший берег, сутінки згустилися, і море викинуло лодію там, де було мізійське сельбище. Поночі їх, щоправда, не помітили. Не одразу помітили й удосвіта. Та слов'яни теж не скористалися тим, що лишалися тривалий час непоміченими. Море геть розбурхалося за ніч, і вибратися в глибінь супроти високих та буряних валів годі було й думати. Вдень натрапили на них мізійці, а перегодом — і кінні ромеї.
Довелось пояснити, хто такі і чому тут. Ромеї вислухали їх, пожурилися навіть укупі з антами та й подалися собі. А надвечір знову над'їхали.
— Кормчий і лодочні, — сказали, — лишаються при лодії, а слам антським велено їхати з нами.
— Куди й пощо?
— До Маркіанополя. Матимете бесіду з намісником Фракії і всіх провінцій діоцезу Хільбудієм.
Ідарич показав їм знак князя Добрита, пояснив, що вони сли і є тому особами недоторканими, та ромеї не зважили на те.
— Такий наказ центуріона, — сказали. — Лодочні, коли вгамується море, можуть правитися в пристанище Одес. Це неподалік. Там знайдуть їжу і охорону. Всім іншим велено бути в Маркіанополі.
Хільбудію, певно ж, доповіли, чиїх слів доправлено до Маркіанополя, а Хільбудій не поспішав бачитися з ними. Дулібів обурювало це, і вони усім гуртом напосідали на Ідарича:
— Ти довірена особа князя. Іди й кажи наш гнів.
— Спокій, братове, спокій, — утихомирював їх зосереджено похмурий Ідарич. — Доста того, що ми єдиножди поспішили вже і вчинили не так, як мали б вчинити.
— Де і чому —поспішили?
— Коли правилися з лодії. Мали б лишити когось із слів, і той муж нарочитий подався б, діждавшись тиші на морі, прямісінько до імператора, аби оскаржити сваволю Хільбудія.
Дуліби примовкли й замислилися. А й справді, тоді Хільбудій не посмів би поводитися з ними отак, як нині.
— Що скажемо, коли дійде до розмови? — порушив тишу князь Волот.
— Як є, так і скажемо: правимося до імператора з сольством від антів. А чому правимося — про те ні пари з уст.
— Хільбудій зажадає знати.
— Ми не до нього їхали, не йому й казатимемо, чом їдемо. Він всього лиш намісник діоцезу, його повинність — допомогти сольству правитися до імператора і тільки. Все інше буде порушенням покону, що віддавна існує між сусідами.
Можливо, і все ж князь Волот не поспішав радіти.
— Аби не повторити свою недалекогляднсть, — сказав Ідаричу, — гадаю, на побачення з Хільбудієм слід іти не всім.
— Думаєш, зважиться на злочин?
— Так. Побачення почнеться з частування, а ромеї — підступні частувальники, разом із вином і трутизни можуть дати.
— Не посміють. У такому разі всіх змушені будуть нищити: і нас, і тих, що біля лодії.
— А коли посміють все-таки? Хіба всіх нас разом із лодією не могло накрити море?
Ідарич зміряв князя пильним оком, проте сказати нічого не сказав.
Десь опісля вже Волот надумався й знову підсів до нього.
— За нами, здається, не слідкують?
— Немовби ні. А що?
— Чи є потреба сидіти й ждати, коли покличуть? Хочу взяти з собою пару воїв і піти по Маркіанополю. На ромейській речі розуміюся, гляди, підслухаю щось, а то й побачу.
— А вийдеш непомічений?
— Сподіваюсь вийти. Сам кажеш, за нами не слідкують. Якщо Хільбудій покличе на розмову, ідіть без мене.
Не зовсім певен був, що станеться так, як гадає. А все ж сподіванка зустріти когось із своїх у Маркіанополі не переставала гріти. Цей ромейський город — один із тих, що лежать близько до Дунаю, не може бути, щоб у ньому не жили слов'яни, — коли не ці, щойно полонені, то ті, що опинилися у Візантії з інших причин і за інших часів. А в слов'ян, закинутих лихою долею за обводи рідної землі, немає звички та не буде й потреби розминатися з своїми. Певен, не забаряться підійти, пізнавши по вдяганці, й поцікавитися: з якої землі і чи давно тут; є вже ромейським підданим чи всього лиш гість. А вже як підійдуть та заговорять, не сплохує і не забариться вивідати, де ті анти, що ромеї пригнали нещодавно з-за Дунаю.
Зумисне йшов вузькою вулицею й голосно говорив із воями, що супроводжували його в тих мандрах. "Хтось та почує, — гадав собі, — хтось та озветься". Аж зирк — дівча якесь дибає назирці, по ньому видно: і хоче підійти та заговорити з воями, і не насмілиться.
Влучив нагоду й сховався за будовою. Коли ж дівчина наблизилася до неї, полонена одною думкою: не випустити антів з виду — смикнув її за руку і заслонив собою у схованці.
— Йой! — злякалася і крім отого спустошено тихого
"йой" нічого не могла сказати з ляку.
— Ти хто? — припер її до стіни разючим, мов блискавиця, питанням.
— Миловида...
— З-за Дунаю будеш?
— Атож. Побачила князя і хочу просити, аби визволив із неволі ромейської.
— Ти знаєш мене?
— Ано. Була тамтого поліття на місті під Черном, а затим — і на княжичевих пострижинах у Черні. Чи князь пригадує ту, що вітала княжича?
Мало не скрикнув дивуючись: боги, то це і є вона, та мила з милих і красна з красних дівчина?! То це і є вона?!
— Як же ти потрапила сюди, голубонько сиза? — І бідкався її нещасливою долею, і радів, що здибав саме її. — Коли п