А Марія Василівна вже ніколи не поставить йому ні "двійки – майже трійки", ні четвірки з двома мінусами, ні п'ятірки з плюсом – ніколи нічого. І Вовка раптом уперше зрозумів усю безнадійність і непоправність цього короткого слова – ніколи. Його охопив розпач.
"Але ж і те, що я зараз стою під дверима і потай, як злодій, підслуховую, – це теж обман, це нечесно. Невже все життя я брехатиму і робитиму підло, нечесно? Невже на все життя в мене одиниця "з обманом"?"
Може, тому, що Вовка був захоплений своїми переживаннями – а саме в цей час знову залунали оплески, – він не почув кроків. І лише коли хтось штовхнув його, він рвучко обернувся.
Позад нього стояло четверо семикласників: три дівчинки і один хлопець – Костя Лось, якого Вовка добре знав, бо той теж був завзятим спортсменом – чемпіоном школи з гімнастики. Семикласники тримали в руках два кошики з квітами.
– Чого стоїш на порозі? – просичала до Вовки струнка білява дівчинка, що була в парі з Костею.
– Та це Вовка Онищенко. З п'ятого "Б". Стрибун у воду, – скоромовкою прошепотів Костя. – Марія Василівна у них викладала. Мабуть, прийшов вітати від класу, запізнився і боїться заходити… Ну, ходімо, старий!.. Тільки швидше, бо знову хтось виступатиме, тоді буде незручно.
І Костя ловко підштовхнув Вовку коліном, і той опинився в залі. Все це сталося так несподівано й блискавично, що Вовка не зміг сказати ні слова.
Оплески, які почали вже були вщухати, загриміли з новою силою. Зал підвівся і, стоячи, аплодував семикласникам, які несли на сцену кошики з квітами. Прохід між рядами стільців був вузький, Вовці нікуди було подітися, і він, блідий, переляканий на смерть, мимохіть ступав перед семикласниками, почуваючись наче в якомусь фантастичному сні.
І от Вовка – на сцені. Семикласники ставлять квіти на стіл президії і хутко повертаються назад у зал. А Вовка, раптом утративши над собою владу, застигає на місці в якомусь розпачливому заціпенінні.
Директор школи Вадим Григорович якийсь час запитально дивиться на нього, потім усміхається і несподівано каже:
– Слово має учень п'ятого "Б" класу Онищенко Володимир.
У Вовки потемніло в очах. Невимовний жах охоплює Вовку. Як це сталося? Для чого він тут? Що робити?…
Усе тіло Вовчине – ніби чуже. Особливо руки. Він не знає, куди їх подіти. Вони заважають йому. Він то закладає їх за спину, то засовує у кишені, то стискає так, що тріщать суглоби…
Усі чекають.
Вовка мовчить.
– Говори, Онищенко, не соромся, – лагідно запрошує директор. – Ну – "Дорога Маріє Василівно…" – пошепки підказує Павло Павлович, що сидить зовсім близько.
– Дорога Маріє Василівно, – машинально повторює Вовка, лякається власного голосу й замовкає.
Та вже пізно. Тепер треба щось говорити. І слова вихоплюються самі собою – гарячкові, безладні, нестримні…
– Я… в мене… Я нічого не хотів… Я просто… У мене… одиниця "з обманом"… остання… більше ні в кого… І я не виправив… не встиг просто… Я хотів… учив… Слово честі… Тепер усе-все знаю… Чесне…
Вовчин голос раптом затремтів, зірвався, перед очима попливли яскраві кола. Вовка рвонувся з місця, кинувся в глиб сцени і, забившись у куток, гірко заплакав. Крізь сльози він не чув шуму в залі, не розумів, що йому говорили. Він тільки відчув, як хтось обняв його обережно за плечі й кудись повів. Він ішов, затуливши обличчя руками, і нічого не бачив.
Потім, досі плачучи, він сидів на дивані, а хтось мовчки ніжно гладив його по голові. А коли Вовка зрештою заспокоївся й розплющив очі, то побачив, що сидить в учительській, а поряд із ним – Марія Василівна, і більше нікого поблизу немає. Помітивши, що Вовка вже не плаче, Марія Василівна усміхнулась і чомусь пошепки, хоча нікого в кімнаті не було, сказала:
– Дурненький мій хлопчику! Ич, яке вигадав! Немає в тебе ніякої одиниці "з обманом". Ти її щойно виправив. Чуєш?… Виправив. Не кожен може визнати свою провину. Та ще й привселюдно. Тільки чесна людина.
… Мине багато років, Вовка стане Володимиром Івановичем, інженером, космонавтом, а може, й учителем (хто знає!) – але ніколи в житті не забуде він цієї хвилини і цих слів…
А тепер подивимося, що вони пишуть…
І от вони тихенько сидять за партами і пишуть контрольну. Це не звичайна контрольна. Це – твір. На вільну тему – "Ким я хочу бути". Начебто й стара тема, але для кожного в його особистій долі вічно нова…
Тільки почувши, про що треба писати, Спасокукоцький і Кукуєвицький гордо перезирнулись і, недовго думаючи, одразу впевнено написали одне й те саме: "Буду космонавтом". А вже потім дороги їхні розійшлися – Спасокукоцький збирався летіти на Марс, а Кукуєвицький – на Венеру. Свої майбутні космічні дороги зараз вони й описували.
Шурик Бабенко, навпаки, довго думав, задерши голову й дивлячись на стелю… В душі його точилася боротьба. Йому кортіло стати знаменитим хокейним воротарем. Але Шурик дуже погано катався на ковзанах, – ноги його підгинались і роз'їжджались, як у корови на льоду. Всі в класі це добре знали. Тому він гірко зітхнув і став писати про те, що буде програмістом. Як тато.
Ніна Макаренко (Макароніна) писала, що мріє стати льотчицею. Вона, звісно, не від того щоб стати космонавтом, але Ігор Дмитруха сказав, що він чув, нібито жінок у космос більше не запускатимуть…
Туся Мороз писала, що мріє стати директором зоопарку. Вона уявляла собі звірів і птахів, яких вона щодня доглядатиме й любитиме, і серце її сповнювалося невимовною радістю.
А Ляля Іванова заздро дивилася на Тусю й гризла ручку. Вона не знала, що писати. Вона й не замислювалась над тим, що з неї буде, як вона виросте. Але ж треба було щось писати, і Ляля почала писати, що, мабуть, стане художницею. Хоча й сама в це недуже вірила.
А от Вася Дубчак вірив – бо вже ходив у художній гурток і без малювання просто не міг собі уявити життя. І для доказу він тут-таки, в контрольній, намалював свій портрет.
Льоня Монькін теж твердо знав, чого хоче. Він хотів бути директором крамниці, де продаються марки.
Котька Швачко (Кіт) намірявся стати винахідником. У нього вже й зараз було кілька геніальних ідей. І одна серед них – винахід кишенькового, на транзисторах, апарата "Гіпноз шляхетства", який за допомогою потужних радіохвиль спонукав би людей до благородних вчинків і почуттів.
А Зойка Логвиненко (Заєць) писала не просто твір. Вона писала вірш. Про те, як радісно жити на світі, коли квітнуть квіти, коли сонце світить у віконце, коли у тебе повсюди друзі, хочеться радіти і довго-довго жити… Зойка мріяла стати поетесою…
Вовка Онищенко планував собі стати олімпійським чемпіоном, а потім тренером, як Сергій Петрович.
Галочка Білан і Свєточка Черненко писали, що мріють вивчитися на лікарів. Тільки Галочка хотіла стати педіатром, тобто лікувати дітей, а Свєточка – хірургом, тобто вирізати гланди й аденоїди…
Вітасик Дяченко, червоніючи, писав, що хотів би стати артистом ("Якщо вийде…"). Таня Верба теж мріяла стати артисткою. Співачкою. Але в неї певності було більше. Вона справді дуже гарно співала. Якось у них у класі була зустріч із дитячим письменником. І на тій зустрічі Таня заспівала пісню. Дитячий письменник розчулився і сказав, що Таня напевне стане знаменитою співачкою. І навіть попросив, щоб вона зараз-таки видала йому перепустку на свій майбутній концерт. І Таня написала на аркушику із зошита перепустку й дала письменникові.
Валера Галушкинський писав, що мріє стати моряком – капітаном далекого плавання. Мріє вже багато років, з самого малечку. То була правда.
А от Павлик Назаренко ще не надумався. Йому хочеться стати і авіаконструктором, і селекціонером-симиренківцем.
Зате Надя Трав'янко і Тося Рябошапка не вагаються – вони будуть ботаніками-селекціонерами – це вже напевне. Вони вже ходять у Ботанічний сад і дістають там насіння, з якого вирощують у вазонах рослини.
Люба Присяжнюк ще точно не знає, але, може, стане кравчинею – вона дуже любить шити.
А Юра Хитрюк (Фігура) знає точно – він буде токарем на заводі. Як його тато і старший брат.
Ігор Дмитруха довго думав, як би точніше сформулювати свою мрію… Думав-думав – і нарешті написав: "Хочу бути Героєм України!"
Ігор Дмитруха був Ігор Дмитруха…
Схилилися над партами тринадцять хлопців і десять дівчаток.
Думають. Пишуть. Сопуть…
– Мій п'ятий "Б" – найкращий! – часто каже Ліна Митрофанівна.
– Мій п'ятий "Б" – неможливий! – так само часто каже Ліна Митрофанівна.
– Мій п'ятий "Б" доведе мене до інфаркту! – каже Ліна Митрофанівна.
– Мій п'ятий "Б" тільки й тримає мене на світі! – каже та ж сама Ліна Митрофанівна.
То коли ж вона каже правду?…