Мо', воно й правда, бо Леся сама не раз чула, як Федоська взивала чоловіка неподобними словами, ще й проклинала: "А бодай тебе заглумило!.. Щоб ти скопитів!.. Ось я тобі!"
Чим би його допомогти Варці? Не раз над цим думала, шкодувала, що не взяла з собою копилки. Там, певне, вже рублів кілька набралося. Коли не все, то половину можна було б віддати. На новорічні подарунки ще збереться, а Варці на каптан якраз вистачило б. Бо так уже вона задивлялася на її вбрання та допитувалася, почім купляли, що жаль проймав. А то, видно, не витримала. Це як вони під вербами біля кадуба сиділи й читали. Слухала-слухала і раптом: "А дай-но, Лесю, я поміряю твою спідничку".
Бідна вона.
...Од мрійних думок про мавок поверталася до буденного. Слухала жалі селянські, пісні про зрадливую долю — і щось нило всередині, у грудях.
Гей, та виріс я в наймах, в неволі,
Та не знав я долі ніколи.
Та гей... —
співали парубки, йдучи на гуляння. Вразливий той спів тужив над селом, тягарем осідав на серці.
Леся щойно повернулася з гойдалки, розпрощалася з Варкою і сіла в дворі на колодах. Сутеніло. Кілька разів прибігала Ліля, кликала вечеряти, поки й собі не вмостилася біля сестри. Віддалилася й стихла пісня, і тоді виразнішим став скрип журавля над колодязем, брязкання відер, мекання овець на оборах.
Зненацька серед цього звичного гамору пролунав дитячий зойк.
— Ой мамочко... не буду... не буду... Леся здригнулась: кричала Варка.
— Ти, холеро, ще й плакати? — надривалась Федоська. — На ж тобі, на... а щоб знала.
Леся залишила сестру й метнулась на крик (Варчина хата — через двір). Федоська тримала дочку за руку і, раз по раз приказуючи, била скрученим рушником.
Дівчина звивалась з болю, намагалась обняти матір за ноги, а та ще дужче злилася.
— Оце тобі не слухатись... Ось тобі гулєннє.
Не тямлячи себе, Леся кинулась виручати ровесницю.
— Не бийте її!.. То я підмовила... Не бийте! Жінка завагалась і випустила Варчину руку. Леся схопила подругу в обійми, цілувала і мало сама не
плакала.
— Ходімо до нас, Варочко... В нас ночуватимеш...
— А то чого вона має по чужих хатах длєтись? — знов обізвалась Федоська. Вона стояла, все ще тримаючи напоготові рушника, хоч на лиці і в очах її помітний був розпач.
Прибігла Ольга Петрівна з Михайликом і меншою донькою.
— Що тут у вас? Леся крізь сльози розповідала. Федоська не витримала, схилилась на ворину, захлипала безгучно, здригаючись.
Ольга Петрівна заспокоювала її, умовляла.
— Чи я не мати їй? — зрештою обізвалася жінка, витираючи брудним, тим же, яким лупцювала дочку, рушником сльози. — А що я зроблю?.. Терпцю вже немає. Хоч живцем лізь у землю. І нагодуй їх, і взуй... Де ж його взети? Той, — вона показала на клуню, де, мабуть, був чоловік, — ядуха проклєтий, все з дому та з дому тєгне... Даруйте, тільки дочка ваша най не водить Варку. В неї робота, малу он глєдіти нікому.
— Вона й так усе робить, а ви тільки б'єте, — відповіла Леся.
— Помовч, доню, — сказала Ольга Петрівна. — А дитини не варто бити, цим її, Федосько, не навчите.
З прочинених хатніх дверей вирачкувало замурзане по самісінькі вуха дитинча і, чіпляючись за одвірок, зіп'ялося на тоненькі рахітичні ніжки. Федоська підхопила його на руки, почала обтирати подолом личко.
— Моє маленьке... Всі про неї забули. Скоро Моня прийде, поп'єш і спатоньки лєжеш.
Шби нічого й не сталося, не було ні бійки, ні сліз. Жінка пестила свою найменшеньку, примовляючи та прицмокуючи її в щічки.
— Та й чого ж ми стоїмо? — збагнула вона. — Господи... Забили голову оці дітлахи, що не знаєш і на якому світі жиєш. Прошу до хати... Варко, а клич-но панєнок і панича в гості.
Ольга Петрівна завагалася, почала було відмовлятись, а потім таки пішла.
В хаті стояла півтемрява. Біля мисника роїлись мухи.
Федоська запалила і поставила на припічку, під комином, тріскучу скалку. По долівці, стінах заплигали тіні.
— Як у вас душно! — зауважила Ольга Петрівна. В неї починало стукотіти в скронях, хотілось на свіже повітря, але одразу виходити незручно.
Хазяйка, посадивши малу на піл, внесла і поставила на стіл миску вишень.
— Куштуйте... свої. Воно б годилося не цим пригощати, та вибачайте...
— Дякую, дякую, — заспокоювала Косачева, обережно, за корінці витягуючи ягідки.
— Оце коб мені Варку десь влаштувати, — вела далі селянка. — Хоч за харчі й яку-небудь лахманину... Та де там! Здорових он скільки. А воно недолуге...
Діти стояли мовчки, ніби й не було їх в хаті. Леся і Варка все ще трималися пари.
— Хай Варка зайде, я дам їй хіни од хвороби, — мовила Ольга Петрівна і встала, — а про службу треба подумати. Може, в няньки? Вона дітей любить?
— Ой пані!.. Та ви знаєте, що це за дівчина? Ходи-но сюди, Варуню. Ото покину їх на весь день, то й нагодує, і приспить... і забавить. Ви вже, будьте ласкаві, не забудьте про неї.
Косачева попрощалася, а Федоська, проводячи її до воріт, все вихваляла дочку і розказувала, яка та в неї слухняна і роботяща.
Після цього Варка стала забігати до Лесі частіше...
— І як ото ти читаєш ту книжку? — питає, бувало. Леся показувала їй букви, розповідала, що в книжках пишеться.
— Мама казали, що я могла би вчитися, та лихо — чобіт немає. От зароблю, справлю і піду, нехай учать.
— У вас тут і школи нема.
— Нічого. Зате в Ковелі не їдна.
— Ким же ти будеш, як вивчишся? Дівчинка замислювалась. Справді-бо! Вона над цим не думала.
— Ким гинчі, то тим і я... щоб зароблети гарно, бо бідні ми.
— А я теж, — казала Леся таємниче, напівшепотом, — хочу мати багато-багато грошей. І знаєш для чого? Роздаватиму їх, щоб не було бідних...
Ці розмови велись один на один, найчастіше біля кадуба. Леся любила цей тихий, оточений кущуватими вербами куточок, де годинами можна сидіти самітно, дивитись, як невтомно б'є з-під товстого дубового пня джерело, і думати-мріяти...
Несподівано дружба була порушена. Приїхав Кароль і сказав, що тато велів їхати додому. Почали збиратися в дорогу. Лесі не хотілося вертати до міста, кидати веселе сільське товариство.
— Мам, а Варку не візьмемо? — несміливо запитала.
— Таж не пустять її. Хай пізніше.
Засмучена, збирала свої вінки та букети, складала книжечки.
Нагодилася Варка. Вона тримала перед себе малу, весь час підпираючи її коліньми, щоб не сповзала з рук.
— Їдете?
— Татко велів... скучив за нами. Та ти не журись, ми скоро повернемось сюди назавше.
— Коли то ще буде... Я, може, в найми піду, то й не побачимось...
Обидві замовкли. Пхинькнуло дитинча, та Варка не чула того, була заглиблена в невеселі роздуми.
— На ось на пам'ять, — Леся піднесла подрузі одну з кращих Лілиних ляльок, проте Варка не поспішала брати її. Стояла і журно дивилась перед себе. — Ну-бо, Варко, що ж ти мовчиш?
— Візьми, Варуню, — обізвалася Ольга Петрівна. Дівчинка нехотя взяла подарунок і дала його в руки сестричці.
...От і готово. Речі всі складені, можна рушати. Ольга Петрівна дає останні розпорядження по господарству. Кароль поправляв упряж, а Михайлик господарем сидить спереду на бричці. Тільки Леся ніяк не розстанеться, ніби назавше прощається. То усміхнеться, то похмурніє враз.
— Сідай уже, Лесенько, — обзивається мати.
— Прощай, Варко...
— Їдь щаслива.
Ніби дорослі.
Рушила бричка. Варка вийшла і довго стояла на вулиці, дивилась услід. Леся не зводила з неї погляду, аж поки не виїхали за село. В очах її іскрилися сльози, а в серці пекуча тліла печаль.
XIII
...І знову Київ. Котрий раз відвідує його, а все не намилується містом.
Та й як ним налюбуєшся! Весною в однім пишнім вбранні, влітку, дивись, в іншім, а восени... що за краса! Усе ряхтить у ньому, грає. Володимирську гірку хтось наче оббризкав фарбами — золотистими, коричневими, зелено-бурими.
На тротуарах — листя-листя!.. Воно спадає, плавно кружляючи в повітрі, з кленів та ясенів, з високих гіллястих лип, що цупким жилавим корінням аж розпирають брук. Навіщо підмітать листочки? Хай би лежали отак барвистим килимом. А то згребуть їх, викинуть на смітник... і по красі.
Леся поверталася від Лисенків сама. Мама дозволила їй цю прогулянку. Воно й недалеко до Хрещатика, де живуть Микола Віталійович з Ольгою Олександрівною. Трошки пройти Великою Підвальною, спуститись по Прорізній, а там зовсім близенько. Але мама чомусь боїться, що вона заблудиться. Не маленька ж. Щоправда, ота Прорізна вельми їй не подобається. Безлюдна, порожня. Навіть житла на ній не скрізь. Зліва якісь горбки, порослі кущами, й аж унизу будиночки. І то маленькі.
Інша річ Фундуклеївська — широка, забрукована, з високими будівлями. Каштанів на ній! Зараз вони ще красивіші, аніж літом. Двома багряними стрічками тягнуться ген угору. Легко попід ними — від одного до другого, далі й далі — аж до театру.
Леся й не зогляділась, як вийшла на Володимирську вулицю. Зупинилась, постояла трохи, спостерігаючи людський потік, і, згадавши, що мама, певне, заждалась її, пішла додому. В очі впала величезна афіша. Ану-бо, що нині в театрах?
ТЕАТР — КАБАРЕ — ВАР'ЄТЕ!
Кругло-Університетська, 15
СЬОГОДНІ ГРАНДІОЗНИЙ КОНЦЕРТ!
ЛЮДИНА, ЩО ТАНЦЮЄ НА ГОЛОВІ
При театрі першокласний ресторан
Цікаво, як-то танцюють на голові... Про це вона навіть не чула.
Проходячи повз Золоті ворота, Леся не втрималася, щоб не звернути у скверик. Вона вже була тут кілька разів, але з мамою, Михайликом і Лілею, а гуртом, звісно, не те. Одне тягне туди, інше сюди, — хіба роздивишся як слід? А хочеться ж і доторкнутися до тих напіврозвалених мурів, і пошукати, може, й знайдеться щось серед них інтересне...
Як тут святково! Вузенькі доріжки геть-чисто встелені листом. Дихне вітерець — і заворушиться, зашелестить воно, мов живе. Між ним каштани, як зіниці, виблискують холодним полиском. Набрати б їх, та дома і так чимало — наносили з ботанічного. Леся все ж підняла кілька й поклала в кишеньку.
Внизу біля земляного валу, на якому височіли ворота, стояв гурт людей. Вони щось слухали, уважно, зосереджено. Підійшла. На камені, тримаючи на колінах бандуру, сидів сліпий. Видно, він щойно скінчив грати: пальці злегка тремтіли, ніби струни під час рокотання, більма незрячих очей з надією гляділи кудись у простір — старий ніби чекав свого прозріння і боявся поворухнутись, щоб не пропустить тої щасливої миті.
Леся пізнала його: та ж сутула, суха постать, вилицювате обличчя.