— Підіймайся, задунайська голото! Разом підемо на штурм Ізмаїла!..
20
Після здобуття Ізмаїла російська армія готувалася др нових складних операцій, відбиваючи ворожі контрнаступи. Війна набула затяжного характеру. А тим часом у ворожому тилу частіше повставали проти турецької кормиги слов'янські народи. До штабу російської армії від повсталих сербів прибула дипломатична місія, очолена по-надшістдесятилітнім Досифеєм Обрадовичем — зачинателем нової сербської літератури. Котляревський, якому давалися дипломатичні доручення, мав нагоду познайомитись з відомим просвітителем сербського народу і дійти з ним узгоджень у розмові. А найбільші його турботи викликало Усть-Дунайське козацьке військо, що було виставлене на важливі позиції фронту, щоб у запеклих січах відбивати турецькі спроби прорвати фронт. Кожна зустріч Івана Петровича з усть-дунайцями приносила воїнам більшого запалу.
Одного разу було покликано Котляревського до штабу і повідомлено про рескрипт царя Олександра від 20 липня 1807 року, в якому говорилося:
"За чутками, що рознеслися в Новоросійському краї, про заснування на Дунаї Запорозької Січі, виникли між селянами різні занепокоєння, непокірність і втеча в Молдавію. Цілі села залишають місця проживання і озброєною рукою, чинячи опір земській поліції, пробираються за кордон... Знайшовши, що заснування це викликає в прикордонних губерніях між кріпаками шкідливі наслідки, доручаю вам заведення на Дунаї Січі припинити і все, що досі було зроблено в цій справі, скасувати".
Вислухавши цей рескрипт, Іван Петрович похилив голову, подумав: "Пізнаю руку Аракчеєва..."
Час від часу козацтво виявляло незадоволення, рвалося до бою. Новий головнокомандуючий генерал Прозоровський готував наказ про відкликання козацьких куренів з фронтової лінії та переселення їх на Кубань. Про це таємно велися переговори з кошовим Бучинським, якому обіцяли дворянське звання, земельні маєтності і високий військовий ранг.
Щоб здійснити наказ, Бучинський у супроводі спеціальної охорони прибув під Галац. Але в цей час трапилася несподіванка. Турецькі яничари вчинили вночі вилазку до' Ізмаїла, блискавично проникли в тил, загрожуючи навіть штабу російської армії. Серед регулярних частин виникла паніка. Посилено били з гармат бастіони Ізмаїла, не даючи змоги розгорнути організований бій яничарам.
Тоді ринулися вперед частини Усть-Дунайського козацького війська. З вигуками: "За славу Січі!" — вони пішли в рукопашний бій і перемогли яничар.
Стомлені в бою, несучи поранених побратимів, козаки поверталися на ранок до куренів. Тут зібралося козацтво на майдані, щоб з почестями похоронити загиблих. Невгамовно били тулумбаси, сіючи тривогу по майдані. Коли з'явився кошовий Бучинський у супроводі штабної охоронної варти, хтось із гурту гукнув:
— А де він переховувався, коли ми з яничарами билися?
— Ганьба! Коли було таке на Січі, щоб кошовий з'являвся з військовою охороною?
— Занедбали січові звичаї, освячені козацькою кров'ю!
Бучинський задрав папужого носа, підніс булаву і мав щось говорити, але козацька громада ще гучніше заревла.
— Геть запроданця Бучинського!
— Продав заради дворянства честь і совість козацьку!
— До булави треба козацької голови, а не такої паскудної!
Як море, хвилювалося козацтво, здіймаючи кулаки.
— Загордилася свиня, що об панський тин почухалася!
— Пустіть! Я йому дулю піднесу під пику, — намагався продертися вперед здоровий січовик у подертому вбранні.
— Та хай на нього коза брикне! — відгукувався інший.
— Стонадцять чортів у його товстий кендюх!
— Воліємо обрати свого кошового!
— Воліємо!
— Воліємо!! — рознеслося по всьому майдані.
— Ще раз нас обдурили! Ганьба!
Зляканий Бучинський почав задкувати, як зацькований вовк. Тісним колом оточувала його охорона, пробиваючись до осідланих коней. Сідаючи на коня, він з ляку спіткнувся, але охоронники швидко допомогли йому сісти в сідло, і всі разом помчали до штабу.
Слідом ще неслися вигуки, прокляття. Розхвильована козацька громада не вщухала. А коли понесли хоронити загиблих козаків, попереду за небіжчиками ішов Семен Битий, притуляючи до боку пов'язану закривавленою хусткою руку. Затягнув дужим голосом:
Козака несуть...
Жалібну пісню підхопили сотні голосів. Розлягався спів, як гомін Дніпрових порогів, і чулася в ньому невимовна туга, скарга та прокляття. Серед січовиків знайшовся дячок, який проспівав "Вічную пам'ять". А після похорону зійшлися козаки на майдані, вчинили раду і, зажурені, розійшлися до своїх куренів.
21
Котляревський довідався про події, що зчинилися під Галацем. Він хвилювався, не знав, яку дати пораду задунайським січовикам. Шукав нагоди зустрітися з земляками.
Генералу Прозоровському було відомо, що штабс-капітан користується повагою в козацькому війську. Здійснюючи "высочайшее указание" про ліквідацію цього війська, головнокомандуючий наказав уважно стежити за поведінкою штабс-капітана.
Значна кількість задунайських січовиків готувалася до переселення на Кубань, щоб об'єднатися з Чорноморським козацтвом. Окремі козаки вступали в регулярні частини російського війська. А чимало козацької голоти розбігалося, шукаючи пристановища то на рибальських промислах, то в різних наймах.
Доля земляків тривожила Івана Петровича. Здавалося, що всі ці події вписували нові сторінки в недоведену ще до кінця "Енеїду". Багато довелося зустріти людей великої душевної снаги й тривоги, нескоримого завзяття, побратимської честі. Під кожною битою вітрами свитиною поет бачив своєрідний світ людини. Його муза не з олімпійської висоти озирала вимріяні простори, а входила в життєву сутолоку, пізнавала не патетично обожнювані характери, а буттям карбовану правду.
Там жизнь — алтин, а смерть — копійка,
Там рицар — всякий парубійка,
Козак там чортові не брат.
Древній римський Вергілій у своїй "Енеїді" не спускався з поетичних висот до буденного народного повсякдення з гіркотами й радощами, з гумором і журбою. Час вимагає навиворіт показати обожнювані Вергілієм епізоди благочестя та повинності. Пробуджувані до нового життя народи несуть свої дарунки у духовний світ своєї сучасності. А народжувані поети словом увінчують ту правду. Збагатилося пізнання її Котляревським під час задунайського походу.
Я музу кличу не такую:
Веселу, гарну, молодую;
Старих нехай брика Пегас...
У задушевних розмовах з багатьма сіромами переконувався, що
Біда біду, говорять, родить,
Біда для нас судьби устав.
Не веде ця "біда" поета до зневіри, викликає снагу життєствердження. Швидко він зрозумів настрої нового головнокомандуючого Прозоровського, відчув, що за свою поведінку потрапив в опалу.
Для Котляревського не було несподіванкою розпорядження Прозоровського зачислити його у Псковський драгунський полк. Мав негайно відбути туди.
Іван Петрович поспішав переговорити з друзями.
Зустрівся з головою сербської дипломатичної місії Досифеєм Обрадовичем, який знав Котляревського як автора "Енеїди" і надавав їй великого значення в слов'янському відродженні. Обрадович цікавився долею Сербського і Болгарського куренів Усть-Дунайського буджацького козацького війська.
Від сербина Іван Петрович почув доброзичливі слова:
— Будемо братами, як і наші народи, що здавна браталися. А наша сербська і ваша українська пісні є рідними сестрами. Мені здається, що й герой вашої поеми Еней — "козак моторний" — є ріднею Маркові Кралевичу — героєві сербських народних дум... На знак нашої дружби дарую вам збірник сербських пісень.
— Ваш подарунок, рідний моєму серцю, берегтиму і передам своїм землякам. Від себе дарую вам "Енеїду" — єдиний примірник, що разом зі мною перебував у походах.
— Бажаю вам щастя і успіхів. Продовжуйте велику справу... Ваші троянці на чолі з Енеєм ще зазнають мандрувань і тяжких несподіванок, але обов'язково добудуть славу й перемогу, їхні мандрування та пригоди рідні всім слов'янам! В ознаку нашої дружби нап'ємося разом дунайської води, — запропонував сербин і задумливо продовжував: — Тихий Дунай... Наша слов'янська колиска. Сті-каються в нього і карпатські, і балканські води. Ринуть вони від словацької Братіслави до сербського Белграда, розливаються Буджацькими степами... Як Дунай, повільна і глибока історія слов'янських народів. В ньому всі ми скупані. Тому й пісйі наші такі рідні й задушевні. Шануймо їх, як найдорожчі слов'янські скарби.
— Для відродження і процвітання наших народів замало пісень. У цьому переконує те, що сталося з нашими задунайцями, — відповів Котляревський.
— Пишіть, продовжуйте свою "Енеїду". Ви відкрили вдруге перед нашими очима Україну.
— Щоб зберегти себе в біді, людина повинна вміти сміятися. Так і народ, нація...
— Коли я читав опис України у книзі французького мандрівника сімнадцятого століття Боплана, то звернув увагу на його слова: "Ця нація співає плачучи". А ви своєю "Енеїдою" показали, що ваша нація не тільки співає плачучи, а сміється співаючи... Плекайте цей гумор, то найясніші перлини духовної культури.
— Я вражений вашою щирістю і сердечним ставленням до моїх земляків. Одна розумна людина говорила: ."Якщо ти вірний син народу, то бережи свою пісню і мову більше, ніж кордони".
— В цьому напрямі ви багато зробили для свого народу.
— Я лише пробую збирати розсипані перлини народної мудрості в гуморі.
— Так... Це певні кроки на шляху відродження... Хто сміється, той спроста не загине.
Тим часом група січовиків, довідавшись про відбуття Котляревського у Псковський полк, зібралася до Дунаю, щоб розпрощатися з ним, а може, й пораду знайти.
— Будете на Україні, — говорив сивий козак, — уклоніться рідній землі від задунайців. Уклоніться могилам наших батьків... Уклоніться... А ми ще будемо козакувати по всіх усюдах, бо оголошено про розпуск Усть-Дунайського війська. — Уронив сльозу на сивого вуса.
— Може, знайдемо пораду в завзятого Владимиреску, — додав Семен Битий. — Шкода тільки, що в бою з яничарами втратив вірного товариша. Разом пробиралися нетрями та байраками за Дунай. Такий був завзятий побратим. Навіть у бій пішов, приспівуючи: "Закаблукам лиха дам!"
— Вірний побратим — то найдорожчий скарб. Так було і в Січі, — додав сивий дідуган, запалюючи люльку. — Навіть оця люлька, що поділяла стільки пригод у походах, не зрівняється з вірним побратимом...
Семен підійшов до Котляревського, потиснув руку.
— Спасибі, що провідали нас і добрими словами оживили наші зашкарублі на чужині душі...