А душа? Яка вона — з лопуцька? Дуту придумали попи, щоб обдурювати народ, щоб жили сотати з народу. А народ наш такий дурний, що радий. Авжеж, душа е, душа житиме на тому світі в царстві небесному.— Він стукає пужалном об землю.— Нема царства небесного — і вже ніколи не буде, ото треба жити на цьому світі.
— Хула на бога до добра не доведе. Бог, помагає віруючим.
— Бог? Де той бог? Немає бога так само, як немає душі.
— Покарає бог за такі слова.
— Покарає?.. Ось мор стоїть, земля стогне. То, може, бог карає? Карає і винуватих, і невинних, і дітей малих? А діти малі перед богом завинили чим?.. А коли не бог карає, то чом бог не заступиться за невинних? Христина, може, завинила чимось перед богом, що бог її приспав, уже скільки років спить? Ах, Домко, якби той бог був та бачив!..
— Не оскверняй уста свої богохульством,— гнівається Домка так, наче й не гнівається, бо голос у неї тихий і спікійний.— Бог перед Христиною не винуватий, а Христина перед богом безгрішна. Заморилася — й заснула. Вона провісниця була. Може, таке побачила попереду, що страх зморив її — і вона спить.
— Перечікує, ха-ха-ха.
— А я доглядала — й доглядаю сестру. Сонна — це не мертва. Сонна проснеться, а мертва ніколи не проснеться. А як проснеться, то ми її послухаємо, що вона там бачила; й чула.
— Де? — буркає Карпо Гнилоквас.
— А там, де Христина спить.
— Й чого наш народ такий дурний?— дивується Карп Гнилоквас.
— Хто дурний? — не тямить Домка.
— Народ наш дурний! — хакає той.— І ти дурна.
Та й іде до грабарки, що стоїть на шляху. Бере віжки, і вйокає на коня. Грабарку застелено мішком, з-під мішка! стримлять чиїсь тичкуваті ноги. Домка дивиться услід покійницькій грабарці, хреститься.
— Сестра спить, а все знає, все бачить. Скрізь бачить. А душа її не спить, душа її мучиться так, як кожна жива душенька, вбирає все, вбирає... Проснеться! А проснеться, то розкаже всім, чого надивилася, ой, розкаже. Набалакав Гнилоквас, нема душі ні в кого. Може, в тебе нема, бо такі не мали душі й не мають, а в Христини є душенька, балакаю з нею, як же мені без її душеньки? А я не душогубка, не душогубка...
Сусідка Юстина дивиться на Галю жалісливо-жалісливо, похитує головою й каже:
— Ми з тобою, Маріє, таки надівувалися колись, гріх казати. Й нажилися трохи. А що вона бачила? Як свічка...
Галя Музика справді худенька й тоненька, як свічка. Вітерець теплий хлюпостить волоссям на її голові, наче то кволе полум'я здригається, і плаття полощеться на грудях, довкола ніг. Дівчина стоїть неподалік на причілку хати під вербою й стиха співає:
Нема мого миленького,
поїхав за Десну,
сказав: "Чекай мене, дівчинонько,
на другую весну"...
— В чому й дух тримається,— зітхає Марія, сидячи під воринами побіля сусідки.— Й за що її так господь покарав? То споночіє в неї в голові, то розвидниться, то споночіє, то розвидниться.
— А така славна! Дивлюсь на Галю — і її бабу згадую, а твою матір...
— Пішла на той світ, щоб на цьому не мучитись.
—— І ще її прабабу згадую, Галя й на неї схожа.
— Своєю смертю померла, одного року до ста не добрала.
— Галя і в тебе, Маріє, вдалася, і в бабу свою, і в прабабу... Краплинка води!.. І лицем чорнявим та очима карими, і співом своїм.
Доспівавши тим часом пісню, Галя починає спочатку, бо гак її та пісня заворожує:
Нема мого миленького,
поїхав за Десну...
Мати всміхається журливо:
Співає гарно. Я так не співаю гарно, як Галя. Де яке слово почує — і зразу перехоплює, ото вже вдалася. І так з самісінького малечку. Хоч би яку довгу пісню почула, та коли вже пісня влетіла в її вуха — з пам'яті не вилітає, тримається кріпко. І скільки там пісень у її серці, либонь, сама не відає.
— Як соловейко...
— Де там тому соловейку! — Марія не згоджується з Юстиною.— Соловейко знає одну пісню, співає свою пісню всю ніч. Полетить за море, і з-за моря з тією самою піснею повертається навесні, чогось не вчиться тамтешніх, не переймає. А Галя... Та це навіть не тисяча, а ціла хмара соловейків! А якби Галя полетіла за море, то хіба звідти не повернулася б з новими піснями? Перейняла б там чужих пісень, і чужі пісні стали б для неї за рідні...
Галя співає:
Ждала, ждала дівчинонька
та й на порі стала...
Зелень садків, зелень верб і тополь довкола стоїть густою-прегустою зеленою водою, якою схлюпує вітер, перелопачуючи мерехтливе срібло сонця на тремткому листі. Високо пропливає чорногуз, пропливає повільно й далеко, наче остерігається землі, наче боїться зблизька глянути на вимерле село та на сонних людей. А над їхнім обійстям чи не пісню Галину почув, що затримався у високості, пішов колом, далі другим колом пішов!.. І, зрештою, подався своєю незнаною небесною дорогою.
— Які пісні знала сама, таких і Галю свою навчила,— каже Марія.— И тепер вона знає більше за мене, більше за всеньке село. Їй не тільки хочеться поспівати, а й спів свій передати, ось тільки кому передасть?.. Охо-хо-хо! Де таке бачено: ледь ходить, а співає? Нема сили, нема здоров'я, зовсім захляла. Як порятуватися? Сама для себе просиш смерті у господа бога, а для дитини своєї гріх просити. Гріх просити, хоч, може, всім було б краще, аби не мучитися.
— Бога й просити не треба,— озивається Юстина.— Тут життя таке, що, дивися, скоро над усіма змилується, щоб не страждали... Та Галю ой як жалько!.. Я таке придумала і своєю головою. Пусти завтра Галю зі мною у Петрівку.
— Галю пустити у Петрівку?— дивується Марія, мимоволі згадуючи, яких то страхів у їхньому селі набалакано на тітку Юстину, що вона така й сяка, що вона людоїдка. Але так охляла, що навіть сили нема злякатися від усіх тих згадок.— А чого їй іти у Петрівку? Й ти чого підеш?
— У мене ж там брат Сава робить на тракторі, чи ти забула?
— Не забула.
— То я оце до брата надумала навідатися, то й Галю візьму... Йому дають за трактора, Сава не голодний. Хіба не пригостить Галю? Пригостить.
Сонна пустка в душі така, що нема страху,
Галя співає на хатньому причілку.
На грачиному, довгоносому обличчі дядька Сави пухнасті вицвілі вуса схожі на степову ковилу, що міниться сивими полисками на пружному леготі. Сорочка на гандрабатому тілі — наче на кілках. І сорочка, й штани, й чоботи його просякли мастилом, пальним. Здається, він куриться таким caмим чадним димом, як і його трактор.
— Під'їла? — питає дядько Сава.
Лице його потемніло від роботи на тракторі і лиснить, як халява, а зуби світяться білою добірною квасолею.
Галя вдячно всміхається й питає:
— А хочете, я вам заспіваю?
— Заспіваєш? — дивується гандрабатий дядько Сава, — А то ж чого?
— А за лемішку та кисіль!
— Заспівай, дівчино.
Дядько Сава пучками пальців ворушить ковильні свої вуса — й не так статечнішає на виду, як сутеніє. Галя Музика виставляє вперед ліву руку, кладе руки на лозинистий свій стан.
І вже дзвенить її голос:
Ой на горі огонь горить,
а в долині козак лежить,
посічений, порубаний,
китайкою накриваний.
Дядько Сава слухає, гірким тужливим поглядом голублячи дівчину, а коли вона доспівує пісню, розчулюється:
_ Ох і голос, ох і пісня! Як тебе віддякувати? Просто не знаю, як тобі віддякувати.
Й тільки він сказав — віддякувати, як Галя знай тільки й дивиться на його руки, помережані вузластими жилами. Що робитимуть ці роботящі сильні руки? А вони вже залазять у полотняну торбу, накриту латаним-перелатаним мішечком, і дістають звідти цілушку хліба.
— Це тобі, дівчино, бери.
Галя бере — й боїться брати. Невже це їй, невже дядько Сава так розщедрився? Оце тракторист так тракторист, не обманула тітка Юстина, привела її сюди у Петрівку не марно.
— Спасибі,— шепоче Галя, не вірячи в своє щастя, тулячи скибку до грудей.
— Їж на здоров'я.
Набравшись відваги, зухвало оглянувшись на Петрівку, що біліє хатами неподалік по горбках, подивившись на трактор, що чорніє край польового путівця, Галя відставляє вбік босу ліву ногу — і співає:
Ой гук, мамо, гук,
де козаки йдуть,
ще й зеленая та доріженька,
де вони ідуть...
Дядько Сава пучками торкає розмаяні ковильні вуса, крадькома торкається очей, наче витираючи черству сльозу, й схиляється над мішком, під яким сховано торбу. Галя гострим поглядом так і пасе його руки. Що дістануть руки з торби?
Біле-біле, чисте-чисте...
В чорних руках — грудочка сяйливого цукру-рафінаду!
А може, ще не рафінад? Ні, рафінад! А може, це не для неї? Ні, дядько Сава простягає їй грудку цукру.
— Спасибі,— шепоче Галя.
— Їж на здоров'я, дівчино.
І скибку хліба, і цукор Галя ховає за пазуху і, мліючи від щастя, задихаючись від такої несподіваної удачі, відставляє ліву ногу вбік, уже її вуста розтуляються, уже вона ось-ось знову заспіває. Та дядько Сава кладе їй долоню на плече й каже:
— Не треба, дочко.
— Не треба? — дивується.
— Бо таки справді не треба,— суворо каже дядько Сава.— Бо в мене вже порожня торба.
— Та я вам так!
— Однаково не треба. Співаєш ти дуже славно. Я вже наслухався.
— Та я ж...
— Коли хочеш,— милостиво каже дядько Сава,— то ще приходь коли-небудь поспівати, сама чи з тіткою Юстиною А в мене тим часом і торба поповниться, а то схудла... А тепер іди, бо в мене робота. Тітка Юстина переночує ниньки у Петрівці — й завтра подасться. Не боїшся сама йти?
— Не боюся.
— Отам за зеленим житом — і село твоє. Дорогу знаєш, не заблудишся?
Дядько Сава кладе шкарубку долоню їй на голову, й Галі від його доторку стає так добре, так затишно, що нікуди не йшла б, що отак і стояла б під захистком дядькової долоні.
— Ти не бійся, йди.
— А як злякаюсь, то заспіваю, ось ви й почуєте, правда?
— Співай, дитино, співай.
Дядько Сава ступає до трактора, а Галя — в зелене жито, наче в зелену воду.
А що зразу ж стає лячно, то вона й мугикає пісеньку. Стиха мугикає, бо ще не дуже страшно, та й дядька Саву ще видно біля трактора, коли оглянутись назад... Любив козак дівчиноньку, любив та й не взяв, ой, жаль, жаль...
Петрівки вже не видно, й дядька Саву не видно за горбом, а молоде лискуче жито погустішало та поглибшало, світиться синіми волошками. Вутленькі колосочки повибивалися з гострого листячка, вусики такі, мов ковильні вуса в дядькі Сави. Й коли дозріє житечко?.. Любив козак дівчиноньку людям — не собі...
І раптом наче невидна пташка гострим крилом у полі черкає душу — й Галя мало не прикипає до стежки.
Здалося чи не здалося?
Здалося чи не здалося, що ген-ген у хвилях жита майнуло щось? Отамечки збоку? Галя обертається на зір, полохливий і пильний зір, а потім, оглядаючись, починає дрібно перебирати ногами.