Частував їх добрим обідом та домашніми наливками. Після обіду Дмитро Іванович звернувся до гостей:
— Ну, козаки, заграйте мені на своїх кобзах думи народні! А перш за все заспівайте мені, синки, запорозький марш!
Забриніли струни — і полилася бадьора пісня запорозького маршу:
Ой зібралися орли чайку рятувати, славу здобувати.
Ой чи то пан, чи пропав — двічі не вмирати,
Гей, нумо, хлопці, до зброї! На герць погуляти,
слави здобувати!
Ой чи то пан, чи пропав, вдруге не вмирати.
Гей, нумо, хлопці, до зброї!
Нам поможе святий Юрій, ще й пречиста мати турка звоювати.
Ой чи то пан, чи пропав, вдруге не вмирати.
А Дмитро Іванович слухає та витирає хустинкою непрохані сльози.
— Бачите, синки, цього марша співали запорожці, коли виступали в похід.
Після маршу кобзарі на замовлення господаря виконали похідну пісню "Заспівали козаченьки". До душі прийшлась і ця пісня. Далі кобзар Г. І. Комаренко вдарив по струнах і почав заспівувати "Ой літа орел, літа сизий". Його підтримали інші кобзарі. Потім виконали "Думи мої, думи мої", за Шевченком. Заспівали про Морозенка, а далі пішли кобзарські думи: "Плач невольників" (М. П. Полотай) та "Про вдову" (Ф. М. Дорошко) .
— Спасибі вам, синки, що повеселили мою душу. Ви ніби цілий ківш сили влили в мене. Дуже й дуже дякую! Дмитро Іванович обняв усіх кобзарів і розцілував.
— Синки! От що хотів сказати вам: завтра понеділок. Усі приходьте в музей. Буду чекати вас о дев'ятій годині ранку.
— Добре, Дмитре Івановичу, прийдемо Дякуємо за вашу ласку, за запрошення.
В умовлений час усі кобзарі були вже біля музею. Прийшов і Дмитро Іванович. Він був радісний, у чудовому настрої. Взяв кобзарів і повів їх сам по музею. Зупиняючись перед кожним експонатом, давав пояснення — де й коли знайшов ту чи іншу річ.
Зайшли до відділу релігійних культів.
— Скажіть, професоре, що це за двері, чому вони тут? — спитали кобзарі.
Дмитро Іванович щось пригадав, усміхнувся в білі вуса, провів по них рукою і розповів ось що:
— Ці двері я добув 1913 року в жіночому монастирі, що біля станції Кільчені. Як бачите, з одного боку цих дверей намальовано апостола Петра, а з другого боку — просту людину, обдарованого майстра, що колись у запорозькому стилі будував Новомосковський монастир. Ці двері стояли з правого боку вівтаря жіночого монастиря. Довго я благав ігуменю віддати двері музею, так вона, клята баба, і слухати не хотіла. "Це святий вівтар, як можна двері знімати? Не дозволю!" — репетувала ігуменя.
Та через кілька днів ці двері були вже тут, у музеї.
З великою майстерністю він розповів кобзарям про картину "Козак у бою", з коментарями прочитав листа запорожців до турецького султана, а потім розповів їм цікаву згадку про славнозвісного кобзаря М. С. Кравченка, який був частим гостем у Дмитра Івановича.
...1935 року Дмитрові Івановичу минуло 80 років. Дружина спекла традиційний пиріг, а ювіляр запросив до себе, щоб повеселити душу, місцевого кобзаря В. І. Носачевського. Цей кобзар добре володів ліричним тенором і спершу почастував Дмитра Івановича піснею "Думи мої, думи мої".
— А чи знаєте ви пісню "Зоре моя вечірняя"? — спитав Дмитро Іванович.
— Знаю! Проспівати?
— Будьте ласкаві, проспівайте цю пісню.
Дмитро Іванович — співуча людина з природи. Сам знав багато пісень на слова й на голос.
Після цих двох пісень кобзар виконав ще й про Байду, Кармелюка, Морозенка, Супруна і багато інших пісень та гуморесок.
Під час перепочинку кобзар Носачевський звернувся до Дмитра Івановича з проханням:
— Розкажіть мені, Дмитре Івановичу, хоч коротенько про історію кобзи та видатних кобзарів. Це мене дуже цікавить.
— Якщо ви маєте велику охоту послухати про це, то розкажу.
Цілу годину Дмитро Іванович розповідав йому, як виникла й розвивалася кобза, про кобзарів як творчу силу народу, про розвиток цього музичного мистецтва.
— А чи знали ви кобзаря Вересая? — спитав Ноеачевський.
— Остапа Микитовича Вересая знав, чув його пісні і розмовляв з ним. Мене з ним познайомив Микола Віталійович Лисенко. Сам Вересай дуже обдарована людина, добре грав і співав, але на вроду був негарний. А дружина в нього була велика красуня кріпачка Пріська. От одного разу я й спитав її: "Скажіть, як сталося, що ви, така красуня, вийшли заміж за такого старого, незрячого й негарного Остапа?" — "Скажу! — відповідає вона.— Коли Остап сватався до мене, то я багато разів проганяла його. А він, було, прийде з кобзою, сяде біля хати та як заграє, як заспіває, ну, вірите,— душу розриває. Розтопив мою він душу... заволодів моїм серцем. От і пішла за нього заміж".
Дмитро Іванович розповів своєму гостеві, що свого часу багато українських співаків та кобзарів славились і в Росії, навіть при царському дворі. Він назвав прізвище кобзаря Григорія Любистка, який ще замолоду був узятий до царського двору, де грав на кобзі, співав народних пісень — утішав молоду царицю Єлизавету, а коли вона була вже дорослою, то з грамотою відпустила Любистка на рідну Полтавщину.
— Знаєте що,— вийшов Дмитро Іванович з-за столу,— ходімо зі мною в садочок. Треба ж вас пригостити свіженькими фруктами з мого саду.
Вийшли в сад. Дмитро Іванович нарвав груш, яблук, абрикосів і підніс гостеві.
— Ну, як на смак?
— Чудові! — похвалив кобзар Носачевський.— Спасибі вам, Дмитре Івановичу, за вашу гостинність, за добре й ласкаве слово.
ЗНАЙДЕНИЙ ТАЛАНТ, АБО ЩЕ ОДИН СКАРБ
Знайомство мандриківського тесляра Михайла Тимофійовича Овчаренка з професором Д. І. Яворницьким почалося Ще з перших років створення музею. Він і його брат Василь були добрі теслі — робили чудові меблі й вітрини. Про це Довідався Дмитро Іванович. Одного разу професор Яворницький прийшов у Мандриківку, знайшов Михайла Тимофійовича й запросив його до музею на постійну роботу. Найбільше йому доводилося там робити вітрини на експонати. Ці вітрини своєю красою були неперевершені.
Майстерня, де виготовлялися вітрини, містилася в підвальному приміщенні музею. Тесляр М. Т. Овчаренко мав таку звичку: працює і співає. Якось його дзвінкий голос почув Дмитро Іванович. Він спустився в підвал, став за дверима і уважно слухав пісню тесляра. Потім відчинив двері й зайшов до майстерні.
— Ви, я чую, співаєте добре? — усміхаючись, сказав Дмитро Іванович.
— Та трошки співаю. Це, так би мовити, для душі. У нас весь рід співучий. Ось ми три брати — всі співаємо,— відповів Овчаренко.
— Он як! Це добре. Ану, прошу вас, Михаиле Тимофійовичу, утніть мені якої-небудь.
— Яку б ви хотіли?
— Та ту, що ви найбільш любите.
— Я проспіваю для вас улюблену пісню "Між горами вітер віє".
— Добре, послухаю. Співайте!
Дмитро Іванович присів на ослоні, а тесляр став біля свого верстата. І полилась чудова мелодія. Співав Михайло Тимофійович Овчаренко тенором, ледь примружуючи карі очі. Голос його силою й тембром був скоріше лірико-драматичний.
Вчений слухав його пісню і радів, що знайшов доброго майстра, а ще кращого співака.
— Добре ви співаєте. Ану, спробуймо вдвох проспівати,— запропонував професор.
— Добре! — згодився Михайло Тимофійович.— Тільки ж якої? Може, "Дивлюсь я на небо"?
— Хай буде "Дивлюсь я на небо".
Обидва вони підхопили знайому мелодію і дружно вивели її до кінця.
Дмитро Іванович став частіше зустрічатися з співучим теслею. Професор запрошував його додому і там слухав пісні, які тесля виконував під акомпанемент кобзи.
Дмитро Іванович ще більше полюбив Михайла Тимофійовича, коли довідався про його дружбу з відомими артистами — близькими друзями Яворницького І. С. Паторжинським та П. І. Цесевичем.
В 30-х роках артист Паторжинський керував у Дніпропетровську хором ім. Лисенка. До складу цього хору входили три брати Овчаренки — Михайло, Іван та Василь. А з Цесевичем вони часто виступали на концертах у місті та в приміських селах. У Василя Овчаренка ще й досі збереглося фото капели, на якому видно Паторжинського, багато мандриківчан, а серед них і братів Овчаренків.
— У нас тут,— сказав Василь Тимофійович Овчаренко,— вся Мандриківка співає. Так здавна повелося.
— Я ніколи не забуду,— згадує Ольга Михайлівна Овчаренко,— як мого батька хотів Дмитро Іванович вивести в люди. А це було так.
В музей, до професора Яворницького, прибув з Петербурга великий російський співак — артист Леонід Віталійович Собінов. Дмитро Іванович весь день водив гостя по музею, а під кінець сказав йому:
— Я вам, голубе, ще не все показав.
— А що ж тут є у вас цікавого, чого я не бачив?
— Тут у нас є скарб. Хочете його побачити?
— Аякже, з великою радістю. Мабуть, той скарб не простий — золотий? — цікавився Леонід Віталійович.
— Ні, не золотий, а, мабуть, дорожчий! — відповів Дмитро Іванович.
Тоді професор Яворницький покликав доглядачку музею бабусю Діброву і шепнув їй на вухо: "Швиденько покличте сюди Михайла Тимофійовича".
Хвилин через п'ять перед Дмитром Івановичем і гостем стояв тесляр в полотняному фартусі, зі стамескою в руці, готовий виконати будь-який ремонт вітрини.
— Оце той скарб, що я хотів показати вам. Знайомтесь,— відрекомендував Дмитро Іванович теслю.
Собінов подав руку й здивовано дивився то на Дмитра Івановича, то на теслю, не розуміючи, в чому річ, що за жарти. Він чекав, що перед ним відкриють скриню з старовинним скарбом, а тут стоїть проста робоча людина з чорними вусиками, охайно причесана на проділ, із стамескою в руці.
— Тут ось яка справа, Михайло Тимофійовичу,— почав Дмитро Іванович, звертаючись до теслі.— Перед вами чоловік великої культури, людина впливова. Це гість з самої столиці — з Петербурга. Він дуже любить пісні. Заспівайте йому що-небудь.
У той час музей уже скінчив свою роботу і двері для відвідувачів були зачинені. Михайло Тимофійович трошки зніяковів, завагався перед незнайомою людиною, потім згодився. Він заспівав свою другу улюблену пісню — "Повій, вітре, на Вкраїну".
Гість стояв мов зачарований. Він уважно вслухався в усі відтінки пісні, яку виконував тесля. Його обличчя свідчило про те, що виконання пісні не тільки подобається, а що його вразив спів.
— Ну, це ви проспівали нам українську пісню, а, може, тепер для гостя щось з російських пісень зможете виконати? — попросив Дмитро Іванович.
— Спробую.
— А яку ж ви нам тепер заспіваєте?
— Якщо шановному гостеві до вподоби, то я проспіваю "Ночь сошла на землю, тихо все кругом".
— Просимо, Михаиле Тимофійовичу,— сказав поважний гість,— проспівайте, послухаємо охоче.
Михайло Тимофійович виконав і цю пісню.
— Ну як? — звернувся тоді Дмитро Іванович до гостя.
— Бачу, що ви не жартуєте зі мною: це таки скарб! — сказав гість.— А чому ж ви не вчитеся далі? — зацікавився столичний гість.
— Куди мені вчитися! Я скінчив тільки двокласну школу.