Пройшло кілька хвилин, і очі Вікторії радісно блиснули. В динаміку зазву-чав спокійний милий голос:
— Алло! Алло! Земля! Проходжу орбіту Марса!..
Тепер Вікторія абсолютно точно виправила шлях корабля по радіопеленгу — і, коли закінчила цю робо-ту, нарешті, полегшено зітхнула. Тепер вона напевне дожене Валерія!..
Вікторія перевела регулятор прискорення на кілька сантиметрів вперед. Десь далеко заревли дюзи, кора-бель дрібно-дрібно задрижав, а потім всі звуки злилися в протяжне виття. Тепер космольот летів з прискорен-ням 35 метрів на секунду! Це було в кілька разів більше проти нормального! Хай! Що буде!
Страшна сила втиснула її в подушки крісла, знову скувала руки і ноги! Нічого! Вона витерпить! Зате скоро її космольот наздожене корабель Тригуба…
Дівчина байдуже глянула на барвистий візерунок зірок в ілюмінаторі і втомлено закрила повіки. Вона лише тепер відчула, що дуже втомилася… Захотілося їсти!.. Вікторія дотягнулася рукою до трубки, яка була з’єднана з термосом, і зробила кілька ковтків. Рідкий шоколад повернув їй сили, яснішими стали думки.
Дівчина встала, розім’ялась… Але стояти було важко від неймовірного перевантаження!.. Ноги дрижали, підгиналися… Вікторія сіла і знову включила радіо. Без кінця вона слухала дорогий голос. Дуже хотілося пого-ворити з Тригубом, адже можна було б настроїтись на чого хвилю і включити передавач, та вона тепер не зро-бить цього! Вона не хоче, щоб про її політ поки що знали на Землі!..
Нарешті в ілюмінаторі попереду заблищала малесенька зірочка. Це у просторі мчав, освітлений Сонцем, корабель Тригуба…
Вікторія в захваті заплескала в долоні. Милий Валя навіть не знає того, що за кілька десятків кілометрів від нього летить вона — маленька американська дівчина, що так полюбила його! Вікторія без упину слухала голос Валерія, і здавалося їй, що він десь зовсім недалеко, тут, в цій каюті…
Коли рознеслися тривожні слова Тригуба, Вікторія помертвіла. Вона згадала, що на кораблі російського інженера ще не устатковано протиметеоритний захист і в поясі астероїдів йому кожної хвилини загрожує смер-тельна небезпека!
Гарячково працювала думка! Як попередити1 лихо? Ні! Мабуть,, нічого не зробиш! Це не шосе, де одна машина може допомогти іншій…
З відчаєм вона почула останні слова Тригуба:
— Алло! Нещастя! Алло!..
Потім рвучко припала до перископа і побачила, як з апарата Тригуба вирвалася синя хмарка і розтанула в фіолетовому просторі. Це, безумовно, повітря вирвалося через отвір, пробитий метеоритом!.. Валерій момента-льно загине в холоді міжзоряного простору!.. І ось блискавично з’явилася думка — є ще один вихід!..
Вікторія вирішила здійснити небезпечний план. її корабель щосекунди зближався з кораблем Тригуба. Тим часом Вікторія одягнула скафандр з прозорим шоломом і знову сіла до пульта.
Зорельот Валерія був попереду, трохи правіше. Ще хвилина… Ще!.. З допомогою найточніших електро-нних приладів Вікторія визначила швидкість корабля Тригуба. Потім вона почала зменшувати швидкість свого корабля.
Двигун був виключений якраз тоді, коли швидкість обох зорельотів зрівнялася. Два гігантські апарати були рядом. Заскрипіла обшивка… Потім все стихло…
Вікторія полегшено зітхнула, розігнула спину, яка заніміла від неймовірного напруження, подивилася в перископ. Зорельоти, ніби повиснувши нерухомо, з неймовірною швидкістю мчали разом у страшній безодні Космосу… Маневр удався!
Вікторія приготувала атомний прилад для різання металу і через проміжний шлюз вийшла до люка. В скафандрі вона включила електрообігрівання, і лише після цього з шлюзу потужні насоси відкачали повітря…
Люк відкрився. Прямо перед люком знаходилася стінка російського зорельота. Що там, за стінкою? Труп чи…
Не хотілося дукати, що все закінчено… Вікторія включила прилад, що працював на повільному розпаді урану, ї, коли з’явилося на кінці своєрідного дула синювате полум’я, вона описала цим дулом велике коло по стінці сусіднього корабля…
Атомний промінь прорізав метал апарата, мов крізь масло пройшов гігантський ніж. Стіна захиталася і плавно осіла всередину. Відкрився темний отвір.
Вікторія ступила на край люка. Страшно! Внизу під ногами (власне, тут немає ні верху, ні низу!) —страшна глибина… А! Хай, що буде!..
Дівчина зробила крок і стала одною ногою на край отвору в сусідньому зорельоті. На хвилину затрима-лась і глянула під ноги. Мурашки пробігли по її тілу. Повна нерухомість зорельотів, які, здавалось, повисли над неосяжною безоднею, якось не сприймалася свідомістю. Адже Вікторія знала, що вона разом з апаратами мчить тепер у просторі з швидкістю більше тисячі кілометрів на секунду. Вона відвела очі від космічного провалля і швидко перебралася в отвір корабля Тригуба, опинившись в одному з коридорів біля фазотронів, в магнітному полі яких розганялось іонізоване пальне ракети. Вікторія вже була в космольоті там, на Землі, і тепер зорієнту-валася, куди їй іти… Вона минула кілька коридорів і відкрила двері до каюти, звідки Тригуб керував ракетою…
…Ніби паморозь вкрила прилади, було темно. Тільки в примарному промінні Сонця, яке десь відбивало-ся в перископах і частково попадало сюди, Вікторія побачила непорушне тіло в скафандрі…
Значить, він відразу не вмер, бо встиг одягнути скафандр!
Дівчина оглянулася. В передньому ілюмінаторі зяяла невелика дірка. В стінці праворуч — ще одна! Не-гайно звідси! Цей космольот уже не годиться!..
Вікторія кинулася до Тригуба. Аби тільки він був живий! Схопила його на руки і досить легко (бо тяжін-ня тут було значно менше, ніж на Землі) потягнула його по коридорах до отвору. Для того, щоб уникнути не-сподіванки, Вікторія поклала від отвору до люка свого корабля невеликий трап і потім перенесла Валерія до космольота…
Люк автоматично зачинився. Вікторія полегшено зітхнула. Найстрашніше залишилося позаду… Через кілька хвилин вони були в каюті, і дівчина здіймала з Тригуба скафандр…
Шолом впав додолу. Показалося синє обличчя Тригуба. Вікторія припала до його грудей. Вона почула ледве відчутний стук його серця. Значить, Валерій живий!
Дівчина метнулася до приладів, включила кисневий балон і підвела шланг до вуст Валерія. Його тіло за-тремтіло. Груди високо піднялися…
Радість Вікторії була такою великою, що сльози виступили у неї на очах. Вона сіла до пульта, включила знову регулятор прискорення, і скоро зорельот Тригуба залишився далеко позаду, продовжуючи свій шлях в пітьмі уже без людини…
Незабаром Валерій відкрив очі. Спочатку він нічого не розумів, коли побачив себе в чужій каюті, і ду-мав, що це сон… Потім звівся на руку, сів у кріслі прямо і, оглянувшись, побачив Вікторію. Вона щасливо усміхалась.
Валерій зачудовано подивився в ілюмінатор на мереживо зірок, потім знову на дівчину. Протер очі.
— Вікторія, — ледве промовив він, — я сплю чи справді бачу вас?.. Що все це значить? А якщо все це не сон, то що ж трапилось і як я опинився на вашому кораблі? Я згадую лише одне — удар… повітря почало вихо-дити!.. Очевидно, метеорит був мікроскопічним, бо у великий отвір повітря вийшло б моментально… Я кинув-ся до скафандра, одягнув його… і коли закріпив шолом, тиск повітря розірвав отвір, пробитий метеоритом… Холод простору моментально проник в каюту і скував мої рухи… Я ледве встиг включити сітку огрівання в скафандрі і втратив свідомість. Більше я нічого не пам’ятаю!.. Але як ви тут?.. Звідки з’явилися?..
— Заспокойтесь, — ніжно відповіла Вікторія. — Я вам все розповім…
І з уст цієї хороброї дівчини Тригуб почув про все, що трапилося з нею аж до їх зустрічі в Космосі…
— Вікторіє, — прошепотів Валерій,— за дивних обставин звела нас доля… Тепер ми вже ніколи не роз-лучимось!..
Вікторія поклала ніжні пальці на його вуста.
— Не будемо тепер про це говорити! — промовила вона.— Треба рятувати людство…
— Вірно! І необхідно тепер же дати радіотелеграму на Землю про все те, що трапилося!..
— Ні! — заперечила Вікторія. — Передавайте так, нібито у вас все гаразд… Що була тимчасова мовчан-ка в зв’язку з аварією… А про мене ні слова! Я поки що не хочу, щоб знали про мій політ…
— Гаразд! — сказав Валерій. І, настроївшись на хвилю свого корабля, яку слухала Земля раніше, почав говорити:
— Алло! Земля! Ви чуєте мене? Алло! Земля! Ви чуєте мене?
Через десять хвилин ультракороткі хвилі передавача ракети досягли Землі, а ще через десять хвилин при-йшла відповідь з Землі:
— Тригуб! Що з вами? Ми вважали вас загиблим?.. Ми ждемо відомостей про все, що трапилося з ва-ми?..
Годину тривала розмова між кораблем Тригуба і Землею. А в наступні години весь світ було сповіщено про те, що Тригуб благополучно вийшов з катастрофи, відновив радіозв’язок і тепер його зорельот перелітає орбіту Нептуна…
І знову, який раз за останні дні, люди Землі радісно зітхнули…
Закінчивши розмову з Землею, Валерій звірив курс корабля. Все було вірно. В потужний ракетний теле-скоп вже видно було далеку зірочку. То була дивна, незнайома планета, що загрожувала людям смертю!.. Вона швидко збільшувалась, перетворювалася на маленьку кулю. Обриси її були чіткі — значить планета не мала атмосфери…
Валерій відірвався від телескопа, з ніжністю поглянув на Вікторію, яка спала на м’якому гамаку після страшного напруження минулих годин. Якби не фіолетове дивне небо за ілюмінатором ї незвичайність обста-вин, можна було б уявити, що вони десь на Землі, в кімнаті, і ця чудесна дівчина стала його дружиною… Ні! Рано про це мріяти! Попереду незвідані небезпеки і, може, навіть смерть!..
В перископі праворуч засяяв зеленкуватий Плутон. Це був кордон сонячної системи. Тепер більйони кі-лометрів розділяли систему від найближчих зірок. Тільки ось цю планету невідома сила кинула в холодні прос-тори міжзоряних шляхів…
Минали години… Тригуб знову подивився в телескоп. Тьмяний диск планети зріс до розмірів великого кавуна.
За спиною Валерія почулося зітхання. Він оглянувся. Це прокинулась Вікторія.
— Може, я заміню вас? — запитала вона.
— Ні! Пора розпочинати гальмування…
З допомогою допоміжних бокових дюз Тригуб поволі повернув зорельот. Спалахи вибухів кидали від-блиски на перископи, апарат легко дрижав. Швидкість зменшилася до восьмисот, семисот, п’ятисот кілометрів на секунду… Перевантаження знову притисло мандрівників до крісел… Валерій почав готуватися до посадка на планеті.