Я вперше сів на коня (то була пузата кобила). Мене ніхто не навчив, як треба триматися, як вести себе на хребті тієї худобини, і, коли кобила почала бігти за гуртом передніх коней, я почав теліпатися на загривку шкапи, як здоровенний шмат м’яса в зубах собаки, ледве стри-муючись, щоб не закричати від остраху. Вчепившись у гриву руками, я припав до кобилячої шиї, волаючи: "Стій, стій, кому кажу — стій!"
Ясна річ, тварюка мене не слухалася, а старші хлопці-пастухи сміялися і давали якісь поради, в яких я ні-чого не тямив. Нарешті, вже десь в селі, недалеко від нашої хати, нагуцавшись та наткавшись, я випав, як ка-мінь з пращі, з того мерехтіння кобилячої гриви, хвоста, ніг та хмари куряви в придорожню канаву. Добре, що не потовк ребра, не поламав ніг. Відбув ту пригоду кількома синяками та подряпинами. Після того я не сідав на коня, мабуть, років з двадцять п’ять.
Минуло літо, прокотилася осінь. Знову школа, цікаві книжки, німі кінофільми в колишній церкві. На кіно приходило все село. Добровольці крутили динамо, кіноапарат тріскотів, механік по ходу дії пояснював те, що відбувалося на екрані, проте враження від тих перших примітивних фільмів було глибоким і вражаючим: суть його була, як мені здається, в тому, що глядачі прилучалися зримо, масово, несподівано, вперше в історії, до життя інших людей, країн, спільно, всенародне співпереживали ті чи інші події, ситуації. То був прорив у часі й просторі, бо можна було реально побачити і далеке минуле, і ще ненароджене прийдешнє, і казкових істот, ні-бито вигаданих людською уявою, і чужі краї та континенти, що здавалися небувальщиною…
Проте понад всією тією новітньою екзотикою пливло правічне народне життя: народжувалися діти, од-ружувалися нові пари, творилися чарівні містерії весіль та щорічних свят. Я дуже любив так звані "свайби" — традиційні ритуали поєднання нареченої й нареченого, творення нової сім’ї; в таких подіях відображалася стихійна радість всієї громади, відчувалося, що це справді не лише справа двох, а дійство цілого народу. А які ба-гатоденні опери — дивоглядні спектаклі під зоряним небом, під покривалом хмар і вітрів, на виду у птахів і звірів, дерев і квітів, на очах у тисяч людей! Скільки віків творилося те чудо? І як "легко", як хутко воно розвія-лося на лихоманкових вітрах епохи, щоб замінитися сміттям псевдокультури! Достатньо згадати бодай кілька фрагментів з тої хвилюючої вистави, щоб втямити, що розгубили ми на манівцях сатанинських років…
— Сивая зозуленько,
Не вставай раненько,
Не куй так жалібненько.
— Як мені не кувати,
Коли має осінь наставати.
— Оленчина матінко,
Не вставай так раненько,
Не плач жалібненько.
— Як мені не плакати —
Одну дочку маю —
Треба віддавати.
Не розвивайся, гаю,
Не завдавай жалю,
Не розвивайтесь, луги,
Не завдавайте туги,
Бо й так тугу маю,
Дочку від себе оддаю,
Та в чужу сторононьку,
Не в свою родиноньку…
Мені здається, що всі ті речитативи та пісні, арії, сюїти, роздуми та голосіння своєю природністю, прос-тотою, геніальністю дорівнюють стихійним силам Землі й Неба: воді, вогню, повітрю, зоряній безмірності. Це був неповторний Всесвіт Душі, котрого марно шукати у штучних зусиллях нинішніх апологетів "обрядів", ви-смоктаних з пальця бездуховних сучасників. А тепер — скільки віків нам чекати, щоб дорівнятися знову до сво-їх унікальних предків?!
— Кучерявий Іванко, кучерявий,
Хто ж тобі кучері позавивав?
— Позавивала мені Маруся
Темної ночі, ясної свічі,
Ясного сонечка у віконечка…
Або ось ця поетична перлина, яких тисячі в ритуалі весілля:
— Ой думай, Марусю, та не думай, —
Пливти тобі дві річеньки, третій Дунай.
За Дунаєм черешенька з ягідками,
А вже ж тобі не гуляти з дівоньками.
— Обламаю черешеньку, хоч не всю,
Погуляю неділеньку хоч одну…
Що б не діялося в ті осінні хвилюючі дні, все було з піснею, з мудрістю, зі щирістю; чи випікалися шишки весільні або короваї, чи проходила наречена селом, запрошуючи всіх на весілля, чи перевозився скарб з хати в хату, — всюди примовки, всюди поезія, неповторна, запашна, відточена, відшліфована тисячолітнім Ре-дактором — духом-нації.
Ясна річ, що всі мої нинішні міркування — вже підсумок цілого життя, проте й тоді, в дитячі літа, душа сприймала струмок пращурівських традицій як єдино можливий і вартісний поза всякими оцінками "культур-них" зайд…
Насувалася зима. Позамерзали калюжі, ставки. Батько змайстрував мені саморобні ковзани: до де-рев’яної основи кріпився пруг з коси, в тих колодочках він пропалив по дві дірочки. Я прив’язував те чудо до черевиків і захоплено ковзався на льоду поміж очеретами та ситником: брав розгін аж від Кадомки, минав Кра-сно-пілку і, розігрівшись від змагання з вітрами, завершував щасливий політ в гурті з товаришами на плесі го-ловного ставка в середині села.
Одного дня трапилося нещастя, котре відбилося пізніше на всьому житті. Мені батьки купили зимове па-льтечко, я вирішив обновити його, похвастатись перед ровесниками. Кілька годин ковзався на ставку, хизую-чись обновкою: розстебнувшись, показував блискучу підкладку, внутрішні кишені. Натішившись, повертався додому. Вже недалеко від хати надибав невелику криничку, покриту кригою. Ставши на неї, я кілька разів гуц-нув. Лід провалився, і я шухнув у воду. Мене обпалило вогнем, кілька хвилин я вовтузився у воді та багні, ви-бираючись на тверде. Вибравшись, з жахом побачив, що обновка перетворилася в огидне шмаття. Не пам’ятаю, що керувало моїми діями — у всякому разі, не страх перед покаранням, — але я не пішов додому, а бігцем по-дався на поле, до скирти. Сяяло яскраве сонце, і мені здавалося, що воно хутко висушить мокре вбрання, баг-нюка обтруситься і мама не помітить, що зі мною сталося.
Я заліз у солому і скулився в ній, як бродячий пес. Мороз міцнішав. Тяма непомітно залишила мене.
На щастя, якийсь дядько надійшов смикати соломи для худоби, він знайшов мене, вже непритомного, і хутко доправив до хати. Мене роздягли з голосінням та зойками, мама плакала, примовляла: "Що ж ти собі на-думало, дурне моє, нещасне моє?" Я крізь хвилі марень доказував їй, що сонечко мене б висушило і пальтечко знову стало б як нове.
Тепла піч прийняла моє тремтяче тільце в свої тисячолітні щедрі обійми, зуби цокотіли, груди розрива-лися від кашлю, хвилі знемоги колихали мене, несли у безвість. Не відаю, скільки днів та ночей смерть змагала-ся з життям, щоб забрати мене до себе, але пам’ятаю, що саме тоді мій незримий друг, мій чарівний наставник
знову приходив у гості, лікував мене, втішав, розкривав потаємні глибини інших життів та країв. Знову я відчував себе іншим хлопцем, мав інших товаришів, замислювався над загадками далеких від мене істот. При-гадую химерну історію про Ойра-хана так, як вона вимальовується вже тепер, хоч і обцяцькована зайвинами дорослих міркувань, як буває це з днищем корабля, що приходить з довгого плавання весь обліплений черепа-шками. Не буду розбиратися, де вигадка, де реальність, ми вже з тобою, читачу, домовилися, що неможливо провести межу поміж тим і тим, — викладу свій спогад про духовного гостя далеких світів просто, без жодного сумніву, в надії, що реальністю для нас стане те, що допоможе всім нам розкрити власну людяність глибше, аніж досі…
ХТО ТИ, ОЙРА-ХАНЕ?..
Поміж грому життя, серед горя і щастя, серед зрад і повстань чути шепіт. Шепіт, шепіт лине над світом…
Слухай шепіт кохання. Одвернися від шепоту зради.
Шепіт моря закличний прийми, шепіт зір осяйних не забудь, шепіт ниви, багатої зерном, згадай, колискове шептання матусі вічно, вічно в душі збережи…
Шепіт, шепіт лине над світом — проникає у серце, у думи, у сни. Звідки він? Звідки він — чи від зоряних диво-світів, чи від лона Землі, чи від наших незримих Братів?
Шепіт ніжності, віри, надії. Шепіт зради, обману, змії. Прислухайся, збагни, розрізни…
Вітчим виконав свою обіцянку. Він так страшно катував мене, Що баба Химка почула мої зойки, прибіг-ла і ледве припинила криваву екзекуцію.
Вона поклала мене на лежанці і обтулила холодною м’ятою, гнівно докоряючи Семенові:
— Хреста на тобі нема, люципере! Хіба ж можна отак катувати дитя? Воно й видно, що не рідне. Бідне ти моє, безпритульне, сиротино моя безталанна! Та нікому ж тебе нагодувати, поцілувати, поніжити, та нікому ж тобі й у голові поськати! Ой Боже ж мій, Боже, за що така страшна кара невинному янголяті?
У моєму тілі біль вщухає, м’ята приємно холодить, бабині слова пливуть, мов річкові хвилі, котяться в далину, породжують чи то сни, чи химерні видіння. Де я — в містечку над Бугом… чи в селі над річечкою Ро-савкою? Хто я — осиротілий хлопчик Павлик чи третьокласник Сашко з Буртянської школи? Барвисті видива колишуться, сплітаються, і годі їх розібрати. Плетіть, плетіть мені чарівний килим дива, казки, небувалості!
Наді мною схиляється висока прозора постать. Мої очі заплющені, проте я знаю: прийшла мама. І не ди-вно, що вона прийшла, інакше й бути не може. Адже мені боляче, я самотній — мама почула й прийшла з того світу. Баба Химка так і казала: мама на тому світі. А той світ — між зірками, він мерехтить далекими світилами, він пливе місячним човном по небу, огортається сріблястими хмаринками і знову відкриває мерехтливу завісу.
— Бідний, бідний мій синочку, — шепоче ледь чутний голос. — Ходімо погуляємо зі мною…
Я розплющую повіки. Крізь рожевий туман видно мамине личко, її тонкі, прозорі руки з синіми жилка-ми, схожими на звивини малесеньких рік. Вона молода й гарна — найкраща в світі!
— Мамо, мамочко! Ти навіки прийшла до мене? Ти вже не покинеш мене?
Мама не відповідає. її обличчя сумовите й усміхнене водночас.
— Вставай, синочку, вставай! Надворі сонечко, політаємо трохи!
Я встаю з лежанки… чи, може, з печі? Де я, де я?.. Пливу над підлогою, попід стелею, вилітаю за матір’ю у вікно, зовсім не дивуючись цьому. Бачу знайоме подвір’я, курей у дерезі, чорний отвір печери під корінням старої верби, ту діру ми викопали разом з Тарасиком, граючись у козаків та розбійників. У небі кружляють ле-леки, радісно ширяючи поміж хмарами. Як щасливо бути поряд з ними, відчувати себе таким сильним, потуж-ним!
Але звідки чужі голоси? Чому їх чути так гучно? Один з них належить бабі Химці, а інший… хто ж ін-ший? Він злий і ворожий! Від нього у мами міниться личко, спотворюється болем і розпукою.